Андрій Чайковський - Чорні рядки (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx168 Кб1443
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2272 Кб1663
Станісла­ва на­писа­ти при­чину мо­го вирішен­ня, і я пе­редав це на письмі. Моєї демісії не прий­ня­ли. Не знаю, якою во­но й­шло до­рогою і як до то­го прий­шло, але по якімсь часі зап­ро­шено ме­не до бри­гад­но­го ко­ман­ду­ван­ня на якусь на­раду. Я пішов, бо ду­мав, що це щось важ­но­го. Та на ділі нічо­го не бу­ло, хіба те, що я при тій на­годі поз­най­омив­ся з пол­ковни­ком Крав­сом і від то­го ча­су наші відно­сини бу­ли добрі. Аж зго­дом я довідав­ся, що при­чиною во­рож­нечі бу­ла партій­на не­нависть од­но­го, близь­ко сто­ячо­го до Крав­са стар­ши­ни-ра­дика­ла з моїм зас­тупни­ком у комісаріаті з тру­дової партії д-ром Ріпець­ким. Од­но­го ра­зу, як ста­ли сва­рити­ся че­рез те­лефон над моєю го­ловою, то я му­сив ус­та­ти і пе­рер­ва­ти той язи­ковий двобій.

Як над­хо­дила зи­ма, лю­ди ста­ли жа­лува­тися у ме­не на брак па­лива. Всі ліси бу­ли в пансь­ких ру­ках, а па­ни ка­зали собі за де­рево со­лено пла­тити. Тоді комісаріат до­ручив лісо­вому інже­нерові поділи­ти повіт на рай­они і в кож­но­му рай­оні виділи­ти мен­ше вартні час­ти­ни ліса на ви­руб та оз­на­чити ста­лу ціну на де­рево, кот­ру кон­су­мен­ти ма­ли пла­тити до дво­ра влас­ни­кові. Це за­поряд­ження по­дав я до відо­мості гро­мад і при тім до­ручив, що­би ви­рубу­ючі не пе­рес­ту­пали межі, наз­на­ченої інже­нером, слу­хали вказівок по­береж­ників і не де­вас­ту­вали ліса та ви­рубу­вали де­рево після лісо­вого за­кону. Та­ким роз­по­ряд­ком вла­да з'єдна­ла собі сим­патію сіль­сько­го на­селен­ня, бо за Австрії та­кого не бу­ло. Пам'ятаю, як до ме­не прий­шов один війт по­ляк із поль­ської гро­мади Стрілко­вич і дя­кував мені «в

ім'єню ца­лей гро­мади за тен правдзіви оби­ватель­скі чин». Це. ли­бонь, бу­ло при­чиною, що поль­ські хло­пи біль­ше сим­па­тизу­вали з на­ми, ніж з па­нами з міста, ува­жа­ючи наш уряд за де­мок­ра­тич­ний, а не пансь­кий.

Та те­пер ста­ли зно­ву нап­ли­вати до ме­не жа­лоби з дворів на де­вас­тацію лісів.

Вис­ла­ний на комісію лісо­вий інже­нер устій­нив, що ті жа­лоби бу­ли оп­равдані. Лю­ди не хотіли дер­жа­тися ви­тиче­ного пла­ну, а ру­бали там, де їм хотіло­ся. Ру­бали до­роге ма­теріало­ве де­рево на па­ливо. По­береж­ників про­ганя­ли пог­ро­зами, а де­рево ру­бали не при землі, а на який метр від землі, ос­тавля­ючи стов­бу­ри ні до чо­го на місці. При такім рабівницькім ви­рубі гро­зило зни­щен­ня лісо­вого гос­по­дарс­тва. Та як ць­ому за­ради­ти? Я дав по­ручен­ня жан­дармерії і на­казав на­чаль­ни­кам гро­мади, щоб до та­кого не до­пус­ка­ли і не ни­щили лісів, бо як з вес­ною прий­деть­ся нап­равля­ти мос­ти і до­роги, а не бу­де при­гожо­го де­рева, то хай не ди­ву­ють­ся, як бу­демо роз­би­рати ха­ти та бу­дин­ки на цю пот­ре­бу.

Мені див­но бу­ло, що наші лю­ди, такі пос­лушні усякій владі, те­пер не хо­тять слу­хати. Оче­вид­но, їм зда­вало­ся, що як нас­та­ла Ук­раїна, то те­пер віль­но ро­бити кож­но­му, що лиш за­хоче. А ось ще один та­кий прик­лад.

Бу­динок ста­рос­тва (давніший єзуїтсь­кий мо­нас­тир) сто­яв по­рож­ний. При­ходить до ме­не бідно­та, щоб їх десь під зи­му примісти­ти. Я по­радив­ся з моїми людь­ми і віддав їм ста­рос­тинсь­кий бу­динок на меш­кання, на­казу­ючи, щоб й­ого ша­нува­ли, бо то дер­жавне доб­ро і я за нь­ого відповідаю. І во­ни мені за це відповіда­ють, хоч не май­ном, бо во­ни діди, але тим, що в разі не­пос­лу­ху я Їх се­ред зи­ми про­жену на ву­лицю. По яко­мусь часі при­ходить до ме­не один з вісткою, що де­які людці ни­щать бу­динок, ви­рива­ють до­рогі ду­бові пар­ке­ти, ру­ба­ють двері не­зай­ня­тих убікацій і па­лять тим усім в пе­чах. Я схо­пив­ся за го­лову, бо ж я за все відповідаю, і пішов ту­ди. Справді ван­да­ли, усю­ди руїна біль­ша, як я собі у­яв­ляв. Ко­ли я став їм до­коря­ти за їхнє пос­ту­пован­ня, то помірку­вав, що во­ни не ба­гато собі що роб­лять

із мо­го го­ворен­ня. Тоді я прик­ли­кав най­ста­течніших з-поміж них і віддав їм увесь бу­динок під дог­ляд, а всім іншим на­казав, щоб їх слу­хали. Та і це нічо­го не по­мог­ло. За два дні прий­шли до ме­не ті самі і про­сили, щоб їх від то­го обов'яз­ку звіль­ни­ти, бо во­ни бо­ять­ся за своє жит­тя і здо­ров'я. Го­лота не те, що не хо­че їх слу­хати, та ще й пог­ро­жує їм. Нічо­го бу­ло ро­бити. Не хотіли жи­ди їсти ман­ни, хай

їдять час­ник. Я ви­дав при­каз жан­дармерії, щоб всіх нес­лухня­них з бу­дин­ку ви­кину­ти. Це лиш ма­лень­кий епізо­дик, та годі бу­ло про нь­ого за­мов­ча­ти, як про яс­кра­вий до­каз, чо­го мож­на надіяти­ся від па­нуван­ня люм­пен-про­летаріату. Те­пер, по стіль­ки літах, я мо­жу собі у­яви­ти, що діяло­ся на Ве­ликій Ук­раїні за воєнної дик­та­тури люм­пен-про­летаріату. Збіго­вище лю­дей різної масті, лінюхів, не­робів, ла­сих на чу­же доб­ро, здібне до руй­ну­ван­ня, ніко­ли нічо­го не збу­дує.


 

VII 


 

Мені час­то до­води­лось їзди­ти до Станісла­вова в уря­дових спра­вах, які зда­вались мені пиль­ни­ми, а не мож­на їх бу­ло пись­мом чи те­лег­ра­фом об­го­вори­ти (те­лефо­ном не мож­на бу­ло зі Станісла­вовом по­розуміти­ся).

Од­но­го ра­зу в Стрию на двірці в ждальні III кла­су, щось мені по­перед очі блис­ну­ло. При­див­ля­юсь ближ­че, хтось на­че б у фе­лоні стоїть. Про­тис­ка­юся крізь юр­бу на­ших стрільців і ба­чу, що то не був фе­лон, ли­ше ди­вовиж­ний ко­заць­кий одяг.

Від смуш­ко­вої шап­ки зви­сає дов­жезний шлик, об­ши­тий срібни­ми чи зо­лоти­ми ша­марун­ка­ми. Так са­мо об­ши­тий і ко­заць­кий жу­пан. Мені на­гадав­ся цир­ко­вий шталь­кнехт. Ко­зак стоїть між юр­бою стрільців і роз­ка­зує про свої ли­царські под­ви­ги.

- Хто це та­кий? - пи­таю най­ближ­чо­го.

- Це ко­зак з Ве­ликої Ук­раїни. Мені за­раз на­гада­лася пісень­ка, ли­бонь чи не Тим­ка

Па­дури: «А я ко­зак з Ук­раїни, ко­зак з ро­ду, ко­зак з міни, Я ніко­ли не зап­ла­чу, ход­жу, гуд­жу, граю, ска­чу».

Опісля я довідав­ся, що то­го ли­царя за різні беш­ке­ти за­ареш­ту­вала на­ша поліція у

Станісла­вові.

Де­які па­нове з фрон­то­вої ко­ман­ди ста­рали­ся нам, оскіль­ки мо­га, до­пек­ти. Один австрій­ський стар­ши­на, кот­рий му­сив у Сам­борі сидіти, про­сив нас, щоб у нь­ого за­реквіру­вати па­ру ко­ней, бо як їх візь­ме вій­сько, то він їх ніко­ли вже не по­бачить. Нам ко­ней бу­ло ду­же потрібно, бо повіто­вий лікар не мав чим їзди­ти по се­лах по­борю­вати епідемію ти­фу, яка страш­но лю­тува­ла. Ми взя­ли з од­но­го дво­ра по­воз­ку і прий­ня­ли фірма­на. Та не­дов­го ми ти­ми кінь­ми (справді ду­же гарні коні бу­ли) тіши­лися, бо од­но­го ве­чора ко­ман­да фірма­на прог­на­ла, а коні за­реквіру­вала для вій­ська. За­раз на дру­гий день по­бачив я, як на тих ко­нях гар­цю­вали по місті стар­ши­ни ко­ман­ди. Я віднісся з жа­лобою на та­ку са­мово­лю і до го­лов­ної ко­ман­ди, і до сек­ре­таріату вій­ни в Станісла­вові. З го­лов­ної ко­ман­ди дістав я пись­мо, що реквізиція бу­ла неп­ра­виль­на і ко­ман­да мас нам коні звер­ну­ти. З Станісла­вова не при­ходи­ло нічо­го. Якось не­задов­го я був в Станісла­вові і пішов за цею спра­вою до сек­ре­таріату вій­ни, і тут який­сь ота­ман за­явив мені, що реквізиція бу­ла пра­виль­на і я ко­ней не діста­ну. Тоді я тиць­нув й­ому пе­ред очі пись­мо го­лов­ної ко­ман­ди.

- Ко­ли так, то місце­ва ко­ман­да не ма­ла пра­ва реквіру­вати в адміністрацій­ної вла­ди і му­сить вам коні відда­ти.

Але ми ко­ней тих ніко­ли не діста­ли. Я тіль­ки на те зга­дав про цей інци­дент, щоб ви­каза­ти, що вій­сько­ва вла­да трак­ту­вала нас. цивіль­них уря­довців, «пер но­гам» і ми му­сили для доб­ра спра­ви усе те терпіти.

Од­но­го ран­ку довіду­юся, що наш уря­довець Плас­кач си­дить у ка­сар­няній фур­дизі на Дро­гобицькій. Те­лефо­ную до ко­ман­ди ка­сарні.

- Про­шу за­раз ви­пус­ти­ти на во­лю мо­го уря­дов­ця і на­писа­ти мені при­чину ареш­ту­ван­ня.

- А­як­же! За­раз… Він піде пе­ред поль­овий суд…

- Ов! А то за що?

- За невідповідну по­ведінку суп­ро­ти вій­ська.

- За та­ку про­вину пе­ред поль­овий суд ніко­го не став­лять, а ви вва­жай­те, щоб самі ту­ди не по­пали. Жа­даю без­про­волоч­но­го звіль­нен­ня…

- Не маєте пра­ва мені при­казу­вати…

Але якось пан че­тар Фільц на­умив­ся і Плас­ка­ча за­раз ви­пус­тив.

Афе­ра бу­ла та­ка: й­де Плас­кач ве­чером ми­мо ка­сарні. Й­ого за­дер­жа­ли: «Стій! Хто ти?» - Плас­кач пред­став­ляєть­ся і пок­ли­каєть­ся на пе­репус­тку від комісаріату.

«Ля­гай на зем­лю і пе­репус­тку дер­жи пе­ред со­бою». «Та як - ля­гати в бо­лото?» -

«Ля­гай, ся­кий-та­кий си­ну, а то по­бачиш!»… На те вибігає з ка­сарні ко­ман­дант че­тар Фільц. Плас­кач ка­же, що він уря­довець комісаріату. «Я с… на ваші комісаріати, ля­гай за­раз на зем­лю…»

Нічо­го бу­ло ро­бити і ко­ли вже провіре­но й­ого легіти­мацію, ка­зав й­ого ко­ман­дант зам­кну­ти до вій­сько­вої фур­ди­ги, де бу­ло стіль­ки ареш­тантів, що не бу­ло де сісти

і, ро­зумієть­ся, од­но­му цивілеві між вій­сько­вими до­вело­ся не од­не по­чути на свою ад­ре­су.

Я спи­сав із Плас­ка­чем про­токол і відпис пе­редав на дві ру­ки: до місце­вої ко­ман­ди

і до поль­ово­го су­ду, за на­дужит­тя вла­ди і зне­вагу дер­жавно­го уря­ду. За кіль­ка днів прий­шов до ме­не який­сь не зна­ний мені стар­ши­на з пред­ло­жен­ням, щоб спра­ву якось по-доб­ро­му по­лаго­дити, Фільц ме­не пе­реп­ро­сить… Я пред­ло­жен­ня відки­нув.

Не ме­не від оби­див, ли­ше уряд, і я не маю пра­ва про­щати. Ми ве­демо діло серй­оз­но, а хто нер­во­вий (тим й­ого вип­равду­вав) - хай й­де лічи­тися, а та­кого хамс­тва, щоб чо­ловікові тве­резо­му ка­зати ля­гати в бо­лото, стерпіти не мо­жу. Не знаю, на чім спра­ва скінчи­лася, бо не­задов­го нас­тав роз­вал фрон­ту.

Або та­ка квітка:

При­ходить до мо­го бю­ро який­сь че­тарик у шапці і, по­казу­ючи на ме­не паль­цем, пи­тає:

- Чи то ви Чай­ковсь­кий? Ме­не аж підки­нуло.

- Чо­го вам тре­ба від Чай­ковсь­ко­го?

- Ко­ли ви Чай­ковсь­кий, то дай­те мені дозвіл, щоб заб­ра­ти для дивізії ма­шину до пи­сан­ня в ад­во­ката Е… Він та­кий зух­ва­лий, що не хо­че да­ти ма­шини, по­ки не при­несу доз­во­лу від Чай­ковсь­ко­го.

- А хто ви є? - пи­таю.

Пошук на сайті: