Гуляй, гуляй, молода дівчино,
Я проведу додому!..
Ідеш отак у доброму косарськім товаристві і бачиш, ідучи, й вечірнє небо, і ясну зорю, і її з грабельками на округлому дівочому плечі.
Ідеш, і слухаєш, і чуєш рідну землю, що годує тебе не тільки хлібом і медом, а й думками, піснями і звичаями, і не тільки годує й ростить, а й прийме колись до свого матернього лона, як прийняла прадідів своїх і діда під яблунею.
Але не будемо 'обтяжувати сюжет навіть дорогими серцю вставними сценами і рушимо швидше за плином подій, бо вони, здається, вже розпочались.
II
За дідовим тином крешуть блискавиці. За дідовим тином буря дуби вивертає з корінням, грім розпанахує тишу. Чути плач і одчайдушні вигуки.
Це Архип Білоконь рве на собі сорочку, хапається за кучеряву голову. Розпач душить Білоконя й ненависть така, аж хата стугонить і сіни.
Жінка, три дочки, баба — все тужить-голосить. Виють пси. Навіть коні, чуючи лихе, хропуть і басують у стайні.
Кому погрожує Білоконь, скрегочучи зубами край вікна?
І два сусіди чи брати, і старий панотець Герасим — чого їм треба в Білоконевій хаті?
Звідки цей страх?
Що трапилось?
Отак живе собі село мало не споконвіку, притулившись десь попід горою край тихої затоки, працює, плодиться, оре-сіє, годує хлібом світ, співає, сміється, плаче, помирає — тихо, немовби в озері. Зате вже як скоїться щось, то вже таке, що й не вигадаєш, і в сні не виспиться, і ніде в світі не натрапиш, і не збагнеш відразу — що воно, звідки, чому й до чого. Довго потім гудуть — не вгавають балачки очевидців, спогади свідків, перекази старих брехунів, і вже не добрать тоді — так воно було чи не так і чи було справді, чи тільки примарилось Архипові Білоконю.
Ні, не примарилось. Прийшло воно і є. Нова сила речей постала з революційного ладу з такою незаперечністю, як світ постає з світу. Жовтнева соціалістична революція наближалась до села з прапором колективізації.
Тільки не зрозуміти цього Архипові Білоконю, поки й не повезуть його, лихого й темного поборника земельного шмата, в інші краї, поки не замовкне він навіки десь і не лишиться на землі не те що звання його — сліду не лишиться.
Недаром у дворі так тужать пси свою собачу тугу. І сум стоїть недаром. Рахунки на землі почали зводити по Марксу за століття.
Тяжко Архипові Білоконю! Чи ж він не трудився? Ой, аж у горлі пересохло з ненависті! Сьогодні в сотий раз прокляв він владу й лад, і врожаї, і землю, і навіть дощ, якого закляв не поливати колгоспних нив.
Коли б він міг убити сількора Василя, повісити чи задушити! Коли б душа покинула його, коли б упав він трупом серед двору, а вся родина голосила б над його лихою долею, то навіть мертвий трясся б він і проклинав з того світу.
— Годі голосити! Ви-и!
Грюкнув кулак по столу — підстрибнув хліб і ніж на піваршина. Створилась тиша, як перед вибухом бомби.
— Читайте далі, батюшко, — простогнав Білоконь, прикипівши великими темними очима до газети в руках отця Герасима.
Вичитує батюшка з газети відхідну всім ворогам колгоспного нового життя й зокрема йому:
«…Архипові Білоконю, який підриває колгоспний лад, приховує насіння, нищить поголів'я худоби…»
Знову верескнули жінки на чотири скрипки. Затулив лице руками Білоконь, потім раптом вхопив сокиру і метнувся в сіни. Родина за ним. Куди?.. І сам не тямить. Йому здається, що біжить він рубати голову сількорові Василю, який стоїть, можливо, біля небіжчика діда. Ось він підбіг до нього, хапає за горло, заміряється сокирою. Повисли на сокирищі жінка й дочки.
— Пустіть!
Не пускають. Вбігає молодший Білоконь — Хома — і теж не пускає. І не сількора держить Білоконь Архип за груди, а власного коня в стайні.
— Не дам! Пустіть мене! Порубаю!
Басують коні в Білоконевій стайні, і тужать иси.
Батько сількора Василя, середняк Опанас Трубенко, був людиною неквапливою. Ніколи на своїм віку нікуди він не поспішив і не зрадив своєї вдачі й по цей день. В колгосп він також не поспішав, хоч давненько вже збирався. До того ж, здавалось йому, і побічних причин, щоб не вступати, було чимало, — то те, то се, то старий батько помер, то начебто вступив уже був двічі або тричі, так знов якось випав — не так записали, чи що. А втім, хто-зна, може, ще й так обійдеться, — важка справа.
— Вже як його бути, й сам не знаю, — признався він якось своїй жінці Одарці, коли не було поблизу дітей. — Недаром нас середняками дражнять, — коли на одне вухо слухаєш правління артілі й Василя, а в друге наче сам нечистий нашіптує: «Не йди, не йди, не йди…»
— Ой, правда, — зітхнула жінка.
— Як змінився світ.
Куди не гляну, куди не обернусь, чую: все міняється. Навіть хата наша й та вже не та. Примічаєш? Наче не зовсім і наша, хоча і наша. Неначе стіни в ній розсілись і стріху вітром .зірвало й понесло… і видно стало все… так видно й моторошно… Щезла тиша. Отак, як Дніпро не потече назад, Одарко, не потече й життя. Що було, те минуло…
Опанас замовк. Жінка дивилась на нього здивовано — ніколи він так багато не говорив. Подумавши трохи, Опанас зітхнув:
— Може, вступимо, як ти гадаєш?.. У колгосп. І Василеві приємно… Бо й люди вже гомонять: син сількор, людей до колективу підбиває, а батько з матір'ю вдома.
— Ну, що ж, — погодилась Одарка, щоб тут-таки свою згоду замінити побічною малесенькою, як їй здавалося, незгодою. — Давай. Тільки я так собі постановила: самі вступаймо, а волики й корівка щоб удома…
Опанас не перечив. На підставі нескладного життєвого досвіду він розумів, що сперечання ні до чого, крім зайвого галасу й неприємностей, не призводить, до того ж він, добра й лагідна людина, раз у раз жалував свою подругу: днями вони чекали на останню дитину.
Василь був щасливий. Батькове вирішення вступити в колгосп окрилило його. Правда, доведеться ще подолати наївні материні «умови», але загалом все так хороше й так мудро. Мине скількись часу, і самі вони, батько й мати, переконаються, як це гарно й розумно. Вчора в правлінні дивився він плани колгоспних земель. .Його чиста уява бачила в цих кресленнях немовби запланований зміст свого життя й, можливо, слави. Здавалось йому, що він уже не селюк, ні, він державний діяч Василь Трубенко. І село вже не темна нерухома маса, а клас.
— О батьку, тепер куркулям-глитаям кінець! А ще от нові машини одержимо. Коли б тільки одержати нам машини!..
Опанас Трубенко розумівся трохи на машинах — замолоду він років зо два батракував у Фальцфейна в Каховці й бачив там, як хліб збирають машинами. Тільки навіщо добувати все це мусить Василь? Нехай би інший хто поклопотався, чи ж мало добрих людей на селі? Та Василь стоїть вже перед батьком, готовий у дорогу. Потарабанив Опанас пальцями по столу:
— Може б, ти, Василю, не той, як його…
Не розуміє Василь батькової турботи. Наче й не чує. Він весь перебуває в своїх радощах і готовності до дії. Наполовину він уже відсутній.
— Одержимо машини, батьку, так відберем у куркульні всю землю, всю чисто!
Опанас глянув у вікно, жуючи скоринку:
— Так ото я й кажу, — може б, ти не теє… як його… Може, без тебе обійдеться?..
Замотав головою Василь і навіть засміявся. Образив той сміх Опанаса. Як-то можна сміятися з батька?
— Не треба тобі їхати. І так он все село сміється.
— Та не село, батьку, а куркулі та дурні, — відказав Василь.
— Он воно як! Он вже які речі можна батькам казати! Опанас аж з-за столу підвівся.
— Так, по-твоєму, я дурень?
— Ні, не дурень ви, тату, а просто постаріли, — сміливо відповів Василь, з посмішкою дивлячись батькові в очі.
Невідомо, що сказав би на це Опанас, бо тут двері раптом відчинились і до хати ступив секретар комсомольської організації, новий приятель Василів з району, — Чуприна чи Кравчина, — Опанас точно не пам'ятав. Називав він його просто «ячейка» і не те, щоб не любив, скоріше любив навіть, але здаля. А в хаті, зблизька, терпцю йому ставало не більше, як на півгодини, так гнітив його Чуприна чи Кравчина своєю галасливістю, сміхом і неймовірно швидкою й голосною балачкою.