Олександр Довженко - Повість полум'яних літ (сторінка 11)

До малої підсліпуватої хатини край села під'їздить на вілісі генерал і два полковники. З подивом поглядаючи навколо, заходять у хату,

Дід. Це ти, Опанасе?

Генерал. Я, діду.

Дід. А це?

Полковник авіації. А це ми — Володимир та Максим. Невже не впізнали?

Генерал. Яка мала хата. Дивно!

Полковник Володимир. Дивно. Пригадуєш? Боже мій!

Полковник Максим. Так. Адже вона була велика?

Дід. Розкажіть же, онуки, звідки ви?, Живі чи вбиті? Чи вже сам я помер? І вже душа моя говорить з вами. Чи як же мені думати, прости господи?

Генерал. Живісінькі, діду!

Полковник. Ми авіація. Важкі бомбардувальники. Прольотом.

Дід. Так-так. Важко, кажете.

Полковник. Не важко, — літаємо з важкими бомбами.

Дід. Де?

Полковник. Над всенькою землею. Були над Халхин-Голом.

  Дід. Чого?

Полковник. Над Мадрідом. В Америці — переганяли літаки. Над Берліном, Плоєштами! І взагалі облетіли, діду, всю майже планету.

Дід. Планети не знаю. Чув, а бачити не доводилось. Комету бачив. Пролітала колись отам за хлівом з великим хвостом. Японську війну провіщала. А от німець двічі приходив уже без комети.

Полковник. Уже він, діду, без комети й без хвоста.

Дід. Он як. Ну, розказуйте ж, який той світ, що ви його облетіли!

Полковник. Світ? Це питання!

Полковник. Справді!

Генерал. Світ, діду, малий.

Дід. Малий, кажете?

Полковник. Невеликий він, діду. Зовсім невеликий.

Дід. Ай-ай-ай! Шкода мені вас, що так ото світ ваш всохся та поменшав. Колись-то світ великий був. Вирушимо було з Полтави на Кременчук, давно вже, ще хлопцями чумакували. То виїдемо було в степ, а степ широкий-широ-о-окий-широкий! А там шляхів на Миколаїв, Молдавію... Великий світ та веселий... Так, кажете, поменшав? Ну, що ж, така вже ваша доля.

Генерал. А скажіть нам, діду... Що мати наша казала перед смертю?

Дід. Мати? Та щось казала, тільки забув. Генерал витяг з запічку пучечок сухих чорнобривців, понюхав і ледве не заплакав.

А на другому кутку села під горою, звідки так далеко видно Задніпров'я, мати з дочкою зустрічаються в хатині. Невесело й смутно. В сутіні сіней причаїлась по кутках печаль. А мати змарніла й дуже постарі-лась.

Марія. Мамо!

Ганна. Донечко! Маріє!

Марія. Матінко...

Ганна. Жива? Чи я сплю, Марієчко?!

Марія. Я, мамо, я...

Ганна. Повернулась... Людоньки!

Марія. Здрастуйте, мамо... А Павло? Не чути Павла? Не повернувся Павло?

Ганна. Вдома.

Марія. Павло! Вдома? Де ж він? Павле!

Ганна. Стоїть на майдані.

Марія. На майдані?

Ганна. На тебе чекає. Невже не стрілась?

Марія. Не бачила. Я йшла низом. Боже! Ну, що ж він? Не поранений?

Ганна. Цілий.

Марія. На війні був?

Ганна. Бився довго.

Марія. Ким був?

Ганна. Капітаном.

Марія. Капітаном? Що ти, мамо?

Ганна. Чи героєм, — вже не пригадаю. Казали щось.

Марія. Побіжу!

Ганна. Тихо йди.

Марія. Не лякайтеся! Мамо?!

Ганна. Тихенько йди, доню. Набирайся сили.

Марія. Та що ви, мамо? Я йду. Як серце б'ється! Ой рятуйте! Страшно мені, мамо!

Не чуючи землі під собою, нічого не помічаючи навколо, сліпа й глуха пішла, побігла на сільський майдан, спотикаючись і тяжко й тривожно зітхаючи вночі :

— Ой піду я не берегом-лугом. Ой піду я не берегом-лугом, та чи не зустрінусь з несудженим другом... Здоров, здоров, луже, несуджений друже... Ні, не так... Що це я? Ні!.. Ой піду я, молода, не берегом-лугом... Ні... Іду я, молода, берегом-лугом. Ні, не берегом-лугом, — низом-долиною... Ой іду я, молода, низом-долиною, та чи не зустрінусь з мужем-дружиною! Здоров, здоров, муже, несуджений друже!.. Рятуйте!.. Що ж це я! Це ж пісня. Це пісня. Нащо? Я скажу свої слова. Таких слів, як у мене, ні в одній пісні нема. Всього не можна сказати, я знаю, але я зберу всі сили, всі смутки, всю муку... Скажу: здоров, здоров, друже!.. Павле!.. Де ж він? Чому я не бачу його? Павле, обізвись! Це вернула з неволі твоя безталанна Марія-полонянка, дружина твоя. Принесла тобі свій сором і муку, дитину незнаного батька. Убий нас обох чи пожалій, коли ти герой. Де ти, Павле? Чого мені так темно? Що це мені? Де я? Павле!!!

Не обізвався Павло, хоч і був близько. Пам'ятник з бронзи належав уже не їй, а цілому світу.

Вона поклала біля його підніжжя дитину, а сама припала до бронзових грудей і застигла, як бронза, доповнила пам'ятник.

— Де ти, смерте? Де ти, красуне, ластівко моя? Пожалій мене. Де ти бродиш, гуляєш з іншими, чорна моя сестро? Прилинь, усміхнися до мене... Не хочу я жити!.. Павле, Павле!.. Як мені жити?..

— Втішся, жінко. Доки є молодість, виконуй свій закон. Хай плаче по мені материна старість.

— В чому мій закон, чим утішусь?

— Працею, любов'ю, дітьми.

— Де я найду?

— В добрій течії добрих часів.

— А коли нема їх там для мене? Безліч нас...

— Тоді звелич себе в стражданні.

— Ні, не можу. Не хочу.. Не зумію. Немічна й мала я для страждання. Я не вмію думати про велике. Я народилась для звичайного життя. Поможи, порадь мене, як побороти страждання? Якою зброєю?

— Працею.

— Ще чим?

— Інших шляхів не знаю. Нема їх, мабуть.

— Ти правду кажеш, великий мій герою?

— Я не великий і не герой, хоч товариші мене й запевняли. Але я трудився для Батьківщини у великий час з великими людьми і частку їх великості прийняв на себе, і от я бронзовий стою на сторожі нащадків. Ти пам'ятаєш, — сам я мало думав про велике, і говорив я негарно, й жартував часом нерозумно.

— Ти завжди з усього сміявся.

— Я діяв, і мені повсякчас було ніколи. Було мені ніколи аж до самого кінця. Мало любив тебе, хоч і народжений був для любові та миру.

— Прощаю...

— Мало голубив...

— Мало.

— Часом забував зовсім. В походах жалість гнав. Суворий був я й часто навіть злий і грубий, щоб не розслаблювати себе серед прокльонів, криків про пощаду, труднощів та іншого. Клятвеним був мій час, і я виконував свою клятву серед гуркоту й скреготу заліза, поки одного разу не розлетівся кривавим шматтям.

— Мученику!..

— Ні. Моє страждання було хвильовим. Ти хочеш знати — я ніби весь зрісся з цим страшним ремеслом битв. Я знав навіть радощі свого ремесла, і помер я в хвилину захвату. Я йшов тоді в наступ, і ворог тікав перед мене. Так і перекажи своїм дітям — під кінець тікав мій ворог передо мною, тікав.

Довго дивились Орлюк і Уляна вслід танкам. І тільки коли останні машини зникли в пітьмі за горбом, і гул моторів, і брязк заліза злилися вдалині в знайому музику похідних ночей, Орлюк поглянув на молоду дружину.

— Ну, Улю, пішли.

— Ходімо. Навіть не віриться, — тихо зітхнула Уляна, відповідаючи на щось своє.

— Так, розумію.

— Залишились удвох, і я неначе, правду тобі скажу, і з тобою, й ні. Половина з тобою, щаслива, — половини нема. Пішла з ними й не може повернутись до тебе.

— І мені так.

— Мені так сумно.

— І мені.

— Правда?

— Еге. Я ж про тебе зовсім часом забувала.

— І я.

— Правда?

— Ну, де там не забути...

Вони зрозуміли, що не вийшли ще з війни. Вони належали ще їй, як палаюча будівля належить вогню. Перед ними поставали в пітьмі кричущі заграви трьох полум'яних літ.

Вони згадали, як гнів загиблих товаришів міцнив їх відвагу. Як, забуваючи одне про одного на нескінченно важких дорогах війни, вони частку своєї любові переносили на товаришів по зброї. Як любили вони їх, мов частинку самих себе, свого гніву, й чим далі, тим дужче, і ця любов підносила їх дух і привела додому. Смерть довго полювала за ними і не вполювала. Вони підійшли до своєї хати.

— Хто тут? — пролунав незнайомий голос вартового.

— Свої.

— Тут зайнято.

Виявилось, їхню хату зайняли вже. З двадцятеро фронтовиків спало вже на долівці, на ліжку, лавах, полу. Один поранений казах лежав навіть на столі й тихо стогнав.

Вони пішли до Антоніни. Там було те ж саме. Тоді Антоніна постелила їм шлюбну постіль у садку на старих санях. Вони були щасливі під відкритим зоряним небом.

— Яке небо! Іване, глянь... Кінчилась наша війна.

— Ні. О ні!

— Яке величезне неймовірне життя! Яка війна!

— Ага.

— Ми ніде про це не читали.

— Не читали, не думали. І ніхто не думав.

— Все наче сон.

І мені. Так, ніби ми ціле сторіччя прожили.

— Атож. Ти помітив? Все-все стало іншим. Все змінилось.

— Так. І я?

— І ти.

— А ти?

— І я. Але ж ти весь вже зі мною?

— А ти?

— Мені здається — так. А ти?

— Я? Пам'ятаєш, я не раз казав тобі перед війною про свою жадобу до життя?

— Так.

— Мені завжди хотілось ніби роздвоїтися, розмножитися, розірватися на сто шматків, і щоб кожна моя частина жила, й творила, й пізнавала різне гарне, і щоб все це був я.

— Пам'ятаю.

— Тобі вже нічого не шкода там?

— Ні.

— Ти любиш мене?

— Я люблю тебе.

— Я люблю тебе. Я люблю в тобі все — люблю землю, по якій ти так багато пройшла. Люблю небо й повітря, яким ти дихаєш.

— Коханий мій.

— Кохана моя. Я люблю тебе, як хліб і мед і як воду. Люблю цей сад, і цей берег, і Дніпро, в якому ти купалась, маленька рибка, й пила з нього, й сміялась на його піщаних берегах.

— Я заплющу очі, — кажи.

— Я багато... вбив.

— Не треба.

— Не буду. Я ж бо й сам весь поранений...

— Ні. Ні. Кажи, що ти думав.

— Я думаю, що ми з тобою знов стоїмо біля основ життя. Вся найголовніша праця у нас, що б хто не казав. Вся краса, якої шукають художники, поети, всі пейзажі, всі сходи й заходи сонця, всі трави, квіти, плоди, насіння, всі жнива, всі пори року, — все, що дороге й любе живій людині, все це наше. Роса вечірня і вранішня роса...

— Роса! Іваночку, як я люблю вранішню росуі

— Багато людей не знають, що то — роса.

— Бідні.

Їм не потрібна роса. В них інше щастя. Схід Сонця їм теж ні до чого.

— Так. Вони ніколи не бродили по росі босоніж.

— В них дуже тоненькі підошви.

— Я б усіх примусила ходити по росі.

— Це поки що неможливо.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.docx)Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.docx142 Кб2579
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.fb2)Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.fb2302 Кб2535

Пошук на сайті: