Повість полум'яних літ - Олександр Довженко (сторінка 12)

— Чому?

— Дуже дорого це. Але так буде. Людина повернеться на вранішню росу. Навколо неї цвістимуть сади. А в квітучому саду неможливо не те що вбити, а навіть лаятись.

— Правда. Я пам'ятаю...

— А зараз не роса людині, а дах потрібен.

— Не треба мені даху. Я хочу спати з тобою просто неба й бачити зорі.

Так почалось їх нове життя.

Дорогою війни йшли вдалині силуети машин і гармат. До них долинала нічна музика таємних пересувань, чи то їм здавалось, поки вони не поснули.

На високій дніпровій кручі біліли руїни. На руїнах зацвітала перша молода вишня. А за вишнею в прозорій синяві ночі далеко внизу мерехтіла, танучи у пітьмі, могутня дніпрова повідь.

І от на Уляну найшов сон.

— Хто тут?

— Кияни, — сказав той, що підійшов. — Князь Святослав і воїни. Ми — сон.

— Ні, ні... — прошепотіла Уляна. — Хіба може приснитися людина людині через тисячу років?

— На цьому місці, так, — сказав Святослав. — Це старий берег. Он там стояли мої човни.

— Але ж які літа минули. Століття пройшли...

— Вони зійшлись нині край твоєї постелі, ланки часів минулих і літа прийдешні.

— Не розумію, не збагну... Іване. Ти спиш? Іване...

— Яка древня трава, — сказав Святослав і взяв жмут трави, — і так само пахне. І ті ж зорі. І Дніпро вже тоді був старий, коли я линув думкою за Дунай.

— Але чому цієї ночі... товаришу генерал? Ви хочете хрестити моїх дітей?.. Іваночку, це ти?

— Що тобі?

—Ти спав?

Ні.

— Ні?..

— Я думав про Дунай.

— Ой коли? Скажи, коли це було?

— Га? Не знаю. Я сплю, я сплю під цим небом.

— А що ти сказав? Іваночку, що це було!

— Що було?

— Ти сказав про Дунай. Ти сказав, що всі сторіччя зійшлись, розірвані... Що ти ще сказав? Ну, пригадай!

— Це тобі приснилось.

— Мені страшно. Це така давнина... Що це було, ти зрозумів? Що це?

— Це було почуття. Тільки це сон.

— Та хіба ж може двом приснитись той самий сон? Пригорни мене, пригорни мене. Боже, як хороше... Які зорі! Які! Ми щасливі. Та хіба ж можна бути такими щасливими?!

Він обняв її своїми міцними руками.

Вона дивилась на зоряне небо, і дорогоцінна таїна щасливого майбутнього засвітилась у її очах.

Світало.

Незабаром все Правобережжя Дніпра прийшло в рух. Всі чотири українських фронти від поліських боліт до самого Чорного моря знялись помахом єдиної руки й рушили на захід.

Але коли скресли раптово ріки і древній бог весняної грязюки пустив у діло свої ресурси, що ні кінному, ні пішому не стало ходу, куди не поткнись, загули моторизовані армії, забуксували, залаялись всіма мовами водії машин і стали.

Тоді чотири українських фронти відокремились від своєї техніки з самою лише легкою зброєю й пішли наперекір стихіям і воєнним доктринам громити ворога й гнати його так, як не гнав ще ніхто ніколи.

Багато напишеться книг про цю дивовижну весну, багато складуть пісень, наукових праць та спогадів.

Ненависть воюючих була такою великою, незліченні маси обох сторін так пристрасно жадали загибелі одна одній, убитих було так багато, що смерть часом ніби відмовлялась приймати загиблих, і тоді вони ніби проламували вутлий човен життя і, здавалось, силою поринали в небуття нескінченними Дантовими рядами. Інші ж виходили живими з самих глибин пекла й, оглядаючись з наївним подивом на смертну свою путь, вражали нечуваною силою й міцністю своїх натур.

Ніколи, мабуть, історія не стискалась у такий химерний клубок, ніколи серця мільйонів не бились у такому наднапруженні, ніколи європейський Захід не падав так низько в особі найпідліших представників, але ніколи не являла людина й стільки благородної сили й величі духу, скільки явила у світовій війні незмірна радянська душа.

Визволялись міста. Визволялись тисячі сіл. Виходили партизани з лісів. Мільйони правобережних чоловіків і парубків влились у довгождану Червону Армію. Які зустрічі, які прощання за Дніпром та Бугом!

— Здрастуйте!

— Прощавайте!

— Не забувайте!

— Рятуйте!

— Визволяйте!

— Знайдіть!

— Поверніть!

— Пометіться!

— Чекайте!

Прощалися поспіхом, де як доводилось, нашвидку й рушали, кваплячись, неначе навздогін за долею, і тільки на останніх пагорках, за якими надовго чи й навіки зникали рідні хати, озирались і, тамуючи хвильову тугу неповторним помахом руки, прискорювали крок.

Багатьом з них ніколи вже не повернутись до рідної хати, не побачити ні роду свого, ні неба, ні гарної землі. Пронесуть вони славу Вітчизни своєї по багатьох містах і поляжуть навіки, хто під Львовом, хто під Сандомиром чи Варшавою, хто під Будапештом, а хто й під самим Берліном. Кого поховають товариші в братських могилах, кого птахи поклюють по чужих болотах, хто пошматований розлетиться в прах на гігантських фугасах, наче й не було його зовсім на світі, і тільки гнівний його дим понесуть над землею східні вітри, та невтішна мати до кінця своїх днів питатиметься в подорожніх: “А чи не бачили, чи не чули?”

Але про це ніхто не думав. Не було вже коли. Ішли в атаки, форсували ріки серед битої криги.

Зникали у весняних віхолах. Провалювались у воду. Червоніли каламутні води, підмивали береги. Фашистські загарбники, відступаючи, метались величезними зграями.

Цепи брели по коліна в багнюці, в дощ, в снігопад.

Вже віліси позастрягали в баюрах, і генерали спішились і брели непролазними шляхами. Генерал Глазунов на ходу розглядав географічну карту.

Дощ, сніг, вітер.

Витягали гармати з ковбань та багон. Сніг.

Наводили мости по шию у воді серед битої криги.

Скресали річки.

Стріляється гітлерівське офіцерство у великих і малих оточеннях.

Дощ. Валки машин в невилазних калюжах.

— Воздух!

Генерали, офіцери, гауляйтери, продажні жінки вискакують з машин і падають живі й мертві в багнюку.

— Вооздух!

Друга хвиля “ілів”. Третя. Четверта.

Гальт! Куди?

Я! Я туди...

— Тікати? Старий український пес! — Брудний офіцер підповз до Грибовського.

— Ви мій наказ одержали?

— Ні, пане полковник, — зблід Грибовський, пізнавши з голосу Шредера й відчуваючи, що він попався.

— Перевірю... Тільки дарма ви намагаєтесь вислизнути з ваших боліт.

— Я...

— Ви підете в тил для диверсій.

— Я втратив всіх людей.

— Брешете! Ви завжди брешете, чорт би вас узяв! Майте на увазі, виходу у вас нема. Про перехід до більшовиків, натурально, можете не думати. Однак вам там вірьовка. Але тут бережіться! Зрозуміли? Не забувайте, що я вас уже раз розстріляв. Виходить, ви стріляний, тобто караний, тобто винуватий, зрозуміло? Чорт би вас забрав з усім вашим народом.

— Пане полковник!

— Всі ви нас ненавидите! Розкусив я вашу Україну, прокляті. О, будь він проклят навіки, той час і той день! — згадав фон Шредер старого вчителя Рясного, його пророчі слова перед розстрілом.

— Ляга-а-ай!!!

Все бухнуло в грязюку,

Командуючий фронтом генерал фон Бреннер сидів у безнадійно загрузлому посеред дороги “опель-адміралі”.

Навколо нього по коліна в рідкій багнюці стояла група штабних офіцерів.

Офіцери ледве тримались на ногах. Багато днів відступали вони під могутнім натиском Радянської Армії. Поглядаючи назад, на схід, на чорні поля й розмиті дороги, де залишилась вся їх техніка, вони не раз падали долілиць куди попало, рятуючись від авіації. Охоплені психозом оточення, вони кидались на всі боки й, кленучи долю, брели, ледве тягнучи ноги.

Це так змінило їх зовнішність, що майже ніхто нікого вже не впізнавав. Багато хто з них був п'яний або скидався на п'яного.

Генерал фон Бреннер збожеволів. Це сталося з ним ще позавчора, але про це не наважувались говорити, або ж просто всім було не до нього: все плазувало до прикордонної ріки, задихаючись від втоми.

— Майне дамен унд герен, прошу налити бокали!— сказав фон Бреннер з безтурботною посмішкою. Офіцери застигли зчудовані. Генеральські слова ще не дійшли до їх свідомості. Але землиста жовтизна обличчя, сухий відсутній погляд і безтямна посмішка генералова вразили багатьох з них дужче, ніж загибель полків і захоплюючих ілюзій.

— О готес віль! — глухо застогнав один, немолодий вже, брудний полковник і озирнувся на захід.

— Панове, прошу сідати, — посміхнувся фон Бреннер, зробивши при цьому такий вишуканий жест рукою, що слухняні штабісти навіть озирнулись на примарні крісла, але, побачивши під собою рідину земного покрову, утримались.

— Ляга-а-ай! — пролунав хрипкий зойк. Офіцери впали, насмішивши тим фон Бреннера до сліз. Посипались бомби. Але поблизу ніхто не був убитий, і за хвилину офіцери повставали.

— Сьогодні вночі, панове, спала мені одна щаслива думка, — сказав фон Бреннер. — Я почав помічати, що маршали Конєв і Ватутін абсолютно ігнорують військову думку. Внаслідок цього цілі танкові армії захрясли в багнюці невикористані. Ми з дружиною відразу звернули на це увагу... Я ж, панове, одружений, ви знаєте. Одружений з Гітлером. Сподіваюсь, вам відомо, що наш фюрер — жінка, якщо не брати до уваги вусів і східного життєвого простору. Айн, цвай, драй, фір! Айн, цвай, драй, фір!!!

Офіцерам стало моторошно. У полковника Тіца, що перебував у стані надзвичайного нервового напруження, з'явилось бажання застрелити генерала, але маузер був геть у болоті, руки в болоті, і рух так і лишився недовершеним, і Тіц, зціпивши зуби, раптом почав дрібно тремтіти в нападі м'язового пароксизму.

— До речі, хто вигадав цей східний життєвий простір? — запитав раптом генерал фон Бреннер. — І чому він життєвий, а не смертний простір? Відповідайте! Генерал Гіммельшток!

— Я не генерал Гіммельшток!

— А де генерал Гіммельшток?

— Його вбито.

— А я що сказав?

— Ви сказали — генерал Гіммельшток!

— Неправда. Я не міг цього сказати. Я хотів сказати щось інше. Вбитий полковник Гаус, ні?

— Вбиті Гаус, Шмідт, фон Редігер, Ратценау, фельдмаршал Манштейн.

— Дозвольте, а хіба не ви фельдмаршал Манштейн?

— Ні. Я капітан Шульц, — сказав брудний капітан, німіючи з страху.

Генерал фон Бреннер встав і витягся перед ним, як перед маршалом, і Шульц від цього мало не збожеволів.

— Але ж ви були вбиті, пане фельдмаршал! Ні?

— Ні! — пробелькотів Шульц.

— Я бачив вас особисто перед смертю, пане фельдмаршал!

— Я не фельдмаршал, ви помилились!

— Ви бігли з маршальським жезлом по цьому життєвому простору, потім ви впали, і в мене так заболіла голова, а-ай!

— Я капітан Шульц!

— Лягаа-а-й!

Пройшла ще одна хвиля винищувачів.

О діти Німеччини! О сироти і вдови великої країни! Генерал дон Бреннер стоїть по коліна в багнюці.

Водянисті очі його спрямовані назад, на пройдений кривавий шлях до самої Волги, вони позбавлені проблиску думки.

Скільки загинуло умів, роботящих рук у розквіті сил!

Які майстри, умільці, які таланти укрили трупом землю на тисячі верст! Сумна слава... В середині XX століття, коли все уже є, щоб перетворити всю землю в рай, в сузір'я її народів, великих і малих, — що зробили з Європою ваші загиблі батьки, які були отруєні мертвою ідеєю фашизму?! О юні сини фатерлянду! Якщо минулі імперіалістичні війни нічому не навчили ваших батьків, прозріть хоч ви при світлі своїх палаючих будинків: нічого, крім горя й руїн, не здобудете ні ви і ніхто вже в Європі з допомогою багнетів і унтер-офіцерів.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.docx)Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.docx142 Кб2611
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.fb2)Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.fb2302 Кб2569

Пошук на сайті: