Олександр Довженко - Повість полум'яних літ (сторінка 13)

Зустрічайте ж бурю, якщо посіяли вітер. Зазнайте тягаря війни і на своїй землі, і кривавого жаху війни, і всі її грізні чесноти. До вас ідуть зі зброєю розгнівані радянські люди, яким ніколи не хотілося бути вашими ворогами.

Фон Бреннер стояв у болоті під самим румунським кордоном. Нестямні очі його світились божевіллям. Праворуч і ліворуч з'явились грізні цепи маршала Жукова.

Офіцери підняли руки.

Потяглися довгі валки полонених. Випавши з орбіти загального планового руху, брели поволі й без мети, ніби не підлягаючи вже закону тяжіння, й здавались невагомими. Це йшла вже людська спустошеність. І зустрічні потоки радянських солдатів дивились на них байдуже, без злоби й ненависті, як у порожнечу. Прямуючи на захід, всі думали свої думи.

В Павлівській школі почалось нове життя. Уляна прийшла в свою школу з чоловіком.

Уляна. Знайомі? Вчитель Мандрика, Гордій Павлович.

Мандрика. Пробачте, ми знайомі. Ви, здається, хм...

Орлюк. Еге ж!

Мандрика. Чи, може, я помиляюсь?

Орлюк. Ні. Орлюк.

Мандрика. Ага! Ка-хи... Пробачте, я , здається, на вас дихнув?

Орлюк. Що? Ні, що ви!

Мандрика. Не дихнув? То пробачте. Мені здалось, що дихнув. Пробачте ласкаво.

Орлюк. Прошу.

Мандрика. Так не дихнув?

Орлюк. Ні, ні.

Мандрика. Ну, пробачте, хм... Ні, то ви той, ви пробачте, хм... Як же це, хм... Уляно Василівно! Ой! Пішла. Куди це вона?

Орлюк. Пішла в клас.

Мандрика. Так, так.

Орлюк. Як все змінилось.

Мандрика. Ага. Так от, ви знаєте, я дуже радий. Я зразу хотів сказати це Уляні Василівні й вам, що я дуже радий, що можу чесно дивитись вам в очі.

Орлюк. Важко вам було?

Мандрика. І не кажіть!.. Дозвольте потиснути вашу руку. Ой, я, здається, знову дихнув?

Орлюк. Дурниці. Ну, що ви, справді!

Мандрика. Спасибі вам за визволення з німецько-фашистського ярма. Тут таке робилось! Жах! Де ж це Уляна Василівна?

Уляна стояла посеред класу. Перед нею в тиші сиділи діти. Половина класу пустувала.

— Що ж це вас так мало, діти?

— Нема більше.

Уляна зайшла до другого класу, — те саме; в третій, четвертий, — та ж картина. В сьомому класі не було нікого — клас стояв пусткою, потрощені парти, брудні голі стіни.

— А!

Тоді вона сіла за припалий пилом стіл і схилила голову. Минуле постало перед нею: тридцять шість чепурних хлопців і дівчат засіли лави. На стінах виникли портрети великих діячів людства. На столі квіти. Школярі вродливі, з добрими очима. У дівчат чудові голоси.

Пригадався урок співу. Тихо виводили веснянку:

Поставлю свічу

Проти місяця, —

Тихо йду, тихо йду,

Та вода по каменю,

Та вода по білому, Тихо йду.

Потім клас почав мінятися на очах: учні немов зникли й тоді знову повернулись звідусіль — худенькі, заморені дівчатка з фашистської неволі, герої фронту, повішені молоді партизани з зашморгами на шиях, поранені, понівечені, живі з концтаборів, перевдягнені в чужий одяг.

Тихо йду, тихо йду,

Та вода по каменю,

Та вода по білому, Тихо йду.

— Уляно Василівно! — пролунав у тиші тоненький дитячий голосок. Уляна підвела голову. Еа дверях стояла дівчинка Настя Гулакова з сірими очима, сповненими цікавості.

— Ви вбивали фашистів?

Уляна стенулась і випросталась. Настя причинила двері. Уляна ще раз обвела очима порожній клас і повернулася в учительську.

Мандрика. Уляно Василівно. Дозвольте подякувати вам за визволення з німецько-фашистського ярма.

Уляна. Скажіть, це ви замазували в підручниках портрети?

Мандрика. Я мусив. Тут жах, що робилось. Спочатку я гадав...

Уляна. Що?

Мандрика. Слово честі, нічого, клянусь честю. Той, як його, це ж, повірите, я мало не втік до партизанів.

Уляна. І що ж вам перешкодило?

Мандрика. Ну, якось так зразу не той, не бігтимеш. Ви не знаєте фашистів. Це такі страхітливі вороги людства. Я плакав.

Уляна. Я розумію сльози вдів, матерів, дітей.

Мандрика.Я проклинав їхі

Уляна. Справді?

Мандрика. Я їх ненавидів!

Уляна. Саботували? Чинили озброєний опір? Навчали стійкості учнів і батьків?

Мандрика. Я? Так, безумовно.

Уляна. Сіяли віру в нашу перемогу? Чекали на нас?

Мандрика. Вас? Ви ще питаєте!.. О!

Уляна. Не треба.

Мандрика. О!.. Ага, ой...

Уляна. Скажіть, що говорив мій батько перед смертю? Як загинули Сотник, Гомон, Гнатюк? Де учні?

Мандрика. Які?

Уляна. Де дівчатка, де майбутні матері нашого народу?

Мандрика. Не знаю. Там, у них.

Уляна. Що ви сказали їм на дорогу? Що заповіли?

Мандрика. Це що — суд?

Уляна. Ні. Вчителя запитує вчитель серед живих і мертвих мільйонів. Ви злякались?

Мандрика. Ні... я...

Уляна. Не бійтесь. Сьогодні судиться весь світ, всі народи, вся філософія, історія, політика. Судиться сучасне з минулим, людське й геройське з нікчемним і злочинним.

Мандрика. Так... той... Дозвольте.

Уляна. Хто ви? Для чого ви живете на світі? Скажіть, що винесли ви з страшного змісту війни? Що ви робили тут?

Мандрика. Але ви не знаєте, що тут робилось. В світі діється щось таке...

Уляна. Я питаю вас про мале: що робили ви?

Мандрика. Я страждав. Тут таке діялось...

Уляна. Те, що тут діялось, не сподіється ніколи. Це був час героїв і мучеників нашого народу. Шкода мені, що ви не стали ні тим, ні другим. Все життя ви проходили навшпиньки, — сказала Уляна і пішла до дітей.

— Уляно Василівно, ви вбивали фашистів? — знов запитала Настя Гулакова.

— Ні, діти, ні, я не вбивала. Я тільки рятувала наших солдатів від смерті.

— А як ви рятували їх?

— Я виносила їх з вогню, поранених. Я перев'язувала їх рани, давала їм свою кров.

— І багато ви крові віддали?

— Багато.

— Ще розкажіть.

— Я посміхалася їм, говорила привітні слова.

— А ви не бачили мого батька? Ви не врятували його?

— Ні, твого батька я не бачила.

Уляна вирішила перемінити тему розмови.

— Слухайте, діти, сьогодні великий день. Наші війська очистили Батьківщину й б'ють ворога на його території. Сьогодні в нас не буде навчання. Ми поговоримо про те, що ми робитимемо, коли виростемо.

— Тарас теж убив двох фашистів, — сказала Настя.

— Трьох.

— Який Тарас?

— Бовкун! — пожвавішали школярі, показуючи на міцного, як горіх, хлопчиська Тараса Бовкуна.

— Тарасе, це правда?

— А!.. Мадьяри були, — діловито сказав Тарас.

— Вони вбили нашого батька, і його батька, й діда, й Гальку, а Тарас повбивав їх, — сказала Настя. — Я тепер, коли виросту, буду Тарасова.

— Ото не бачив, — махнув рукою Тарас і відвернувся.

— А я, коли виросту, теж вбиватиму фашистів, — сказав зовсім ще малий школяр.

— Так, — замислилась Уляна. — А ти чого хочеш? — запитала Уляна дівчинку.

— Я хочу рятувати поранених. Я сестра-жалібниця.

— А я хочу хліба.

— Так. Ти?

— І я хліба.

— Ти?

— Я хочу автомат.

— А мені плакати хочеться і їсти хочеться.

— А ти?

— А я хочу, щоб батько мій і дід повернулися з війни а орденами. І хочу спати в хаті.

— А ти, Гупало?

— Я? Мені б тільки швидше вирости, — я їм тоді покажу, — сказав поганенько вдягнутий хлопчик і гидко вилаявся.

— Не смій лаятись. Це соромно й гидко.

— Він самогон пив.

— Він уже був п'яний. І курив сигарети.

— Ти був п'яний?

— Був гетрункен драй маль.

— Більше не будеш?

Не буду... Мені б лише вирости.

— Я знаю, щоб скоріше вирости, треба спати. Мені баба казала, що я росту вві сні. Це правда? — спитала цікава Настя.

— Правда.

— А Вася Ступак женитись буде.

— Я сам скажу.

— Ти хочеш одружитись, Ступак?

— Думаю, — тихо сказав Василь Ступак і подивився на вчительку. Було щось зворушливе в особливому виразі його не по-дитячому вдумливих темно-сірих очей.

— Скільки от живу на світі, ніколи не думав, а зараз думаю.

— Але ж ти малий ще. Скільки тобі років?

— Тринадцятий. Поліцаї батька вбили. А матір повісили потім. Так баба з переляку померли, а дівчата — одна в Німеччині, а друга хтозна-де. А на мені двоє малих. І корова скоро отелиться, молоко буде. І город же треба обробити. То от я й думаю взяти яку сироту, й житимемо. Певно, я розумію, що я ще не виріс, та не пропадати ж дітям. Чи вже почекати хіба? Тепер же колгосп не дасть мені пропасти з дітьми? Якви?

— Ніколи. Колгосп нікому не дасть загинути, нікому! — сказала Уляна впевнено, ніби відповідаючи на якесь більш загальне й глибоке питання. — Колгосп не дав загинути державі, Ступак, а вже тобі й поготів не дасть. Ми прийдемо до тебе додому сьогодні ж і все влаштуємо.

— То не женитись?

— Не треба женитись. Вчитимешся. Ти хочеш вчитись?

— Ні, не дуже.

— Чому?

— Так.

— Але ж ти вивчишся й зможеш стати великою людиною.

— А батько мій не був ученим, а був велика людина, — сказав Тарас, подумавши.

— Я знаю. Батько твій був велика людина. Він був організатор і голова колгоспу, і він був партизаном і великим комуністом. А коли б ще він був учений...

— Німці! — скрикнув хтось з школярів, побачивши у вікно валку полонених. Діти перелякались — кинулись хто куди. Дівчатка почали плакати. Всі вони були травмовані війною. Тільки Тарас Бовкун не розгубився. Побачивши німців, він відразу зважив ситуацію і вмить зник. По дорозі до землянки, викопаної неподалік спаленої хати, він угледів ще одну групу полонених, що входили в село іншою дорогою.

Це були мадьяри. Побачивши довгу валку німців, вони зразу почали хвилюватись. Занепокоїлись конвоїри.

— Куди? Куди побіг?

— Гаття назад! Назад! Куди?

— Гей, забирай полонених! Не пускай до німців! Німецькі фашисти вже виходили на сільський вигін.

З другої вилучки з'явились мадьяри. Німці відчули

загрозу. Галас серед мадьярів зростав.

— Затримай колону! Зупини, кажу тобі, — кричав конвоїр угорської групи.

— А ти не кричи, — відповів старший по німецько-фашистському конвою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.docx)Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.docx142 Кб2594
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.fb2)Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.fb2302 Кб2550

Пошук на сайті: