Олександр Довженко - Повість полум'яних літ (сторінка 14)

— Так я за своїх не ручуся, зрозумів?! І справді, мадьяри не витримали і кинулись на німців.

— Ну, не казав я тобі?!

— Стій, злодюги! Стрілятиму! — закричав начальник над мадьярами й підняв автомат...

— Ну, ти, обережніш!! Дивись своїх фашистів. Зрозумів?

— А ти не лякай, — лякані!

— Я не лякаю.

— І не лякай!

— А то що?

— А те, що від твоїх мадьярів теж сама квитанція може зостатись. У мене есесівці, не бачиш? — Конвоїр німецької групи загрозливо змахнув автоматом.

— Та не сердьтеся. Годі-бо вам. Чорт їх не візьме. Здрастуйте! — сказав старий колгоспник Дмитро Клунний.

— І я тої думки, товариші, — нехай почубляться. Здрастуйте! — додав і голова колгоспу Демид Сорока. — Мадьяри колись більше в кінноті воювали. А зараз їх Гітлер вже в піхоту перевів. Ото, певно, й ремство мають. Нехай хоч на кулаках відведуть душу, не чіпайте... Ох і рвуть, дивіться! Тю!..

І справді, полонені являли картину, не варту путнього слова. Якби могли тільки бачити діти, до якого падіння дійшли їхні батьки, отруєні отрутою расизму! Якби матері Західної Європи поглянули на обезумілих своїх синів — брудних, неголених, нещасних, що загубили злочинну свою зброю на широких степах України! Вони душили один одного, кусали, штрикали складаними ножиками, провалювали один одному носи чим попало. Це був уже злісний шарж війни. Мадьяри явно перемагали, жестикулюючи й гукаючи до своїх конвоїрів по-угорському, апелюючи, як їм здавалось, до справедливої помсти за свої нещастя.

На старих колгоспників ця бійка, однак, не справила особливого враження. Людям хотілося жити, тобто творити, працювати.

Хотілось забути про злочинне й безглузде за всесильним законом буття й невичерпної снаги свого характеру хліборобів, що тисячоліттями звикли сіяти, стверджувати життя в усьому, що може жити й рости.

Жінки порались в городі, вив'язували з вузликів насіння й висаджували з пристрасним запалом в нагріту весняним сонцем землю. На бійку полонених ніхто навіть не глянув.

— Еге, — говорила Антоніна до своєї сусідки, сіючи мак. — Заходить до мене генерал. Генерал! П'є молоко й питає: “Скажіть, тітонько, коли ця проклята війна кінчиться?” Тож тільки подумати, — самі генерали не знають! А я ж, кажу, звідки знаю? Одне б'ються, та й б'ються, та лізуть на смерть, на хтозна-яке каліцтво.

— Ой правда, — обізвалась сусідка, не розхиляючись. — Та здорові, нівроку, поробились на свіжомуповітрі! А харч який! Ти бачила, які харчі! Тепер котрого то й не заженеш додому.

— Авжеж! Хіба що? Так ото він, генерал той мій, молоко собі випив, та ще там щось, та й заснув, а коло нього жекський пол аж дві з опалетами та телефонами: “Товаришу генерал, товаришу генерал!” Який, кажу, він вам товариш, безсоромниці! Він же, кажу, в батьки вам годен! Ач, понакручували куделиків! їй-бо, правда! А він спить, сердешний, опалетики блищать, ну так мені жалько його стало!.. Скільки він того люду на смерть посилав! — Тут Антоніна мало не заплакала.

— Еге ж. Чи дорого за мак дали? — запитала сусідка.

— Аякже! У нього ж десь-то жінка й діти страждають, а вони крутяться й крутяться, от щоб мені вечора не діждати! “І коли ця війна кінчиться, не знаю, каже, тітонько...” Так уже в нього на серці погано. Господи!.. Куди тебе чорти несуть?! — скрикнула Антоніна, побачивши, як один дуже-таки побитий німецький офіцер, вислизнувши з мадьярських рук і перехопившись через тин, біг до неї городом. Це був Грибовський, але Антоніна не встигла роздивитись на нього.

Раптом сильний кулеметний вогонь припинив мадьяро-німецьке побоїще.

— Господи! Вже стріляють!

— Хто там стріляє?

— Припиніть вогонь!

— Хто стріляє? Яка сторона?

Кулеметний вогонь вщух і раптом почався знову. Полонені попадали, де хто стояв. Конвоїри кинулись до розваленої печі, що стояла посеред городу, звідки й ішла стрільба.

— Не підходь! — пролунав відчайдушний крик з підпіччя, після чого знов зацокотів кулемет.

Бійці залягли. Двоє автоматників побігли в обхід противника.

— Куди ви? Стійте! Він же вас постріляє, голуб'ята мої! — Стара Бовкуниха мало не впала, поспішаючи назустріч бійцям.

— Хто стріляє?

— Звнняйте, голуб'яточка, мій це. Ну що ти з ним у світі робитимеш? Вже ж я два автомати забрала, бомби, патрони! І знову десь викопав, щоб йому добра не було!..

— Мамо, тікайте, не заважайте, мамо!..

— Підожди-но, я тебе постріляю!.. Я тобі... Обережно, діти. За мене, за мене ховайтесь, — і Бовкуниха, а за нею два автоматники почали наближатися до печі.

Тарас зрозумів, що бій програно, і почав голосно плакати. Його войовнича маленька душа відчувала, що настав час розпрощатися з незвичайними чудовими іграшками, якими здарувала його доля. Чого тільки не було в Тарасовому дзоті, — два автомати, які він поцупив у фашистів, парабелум, десятків зо три мін, патрони прості й трасуючі, якими він стріляв щоночі в небо, хтозна-які пляшки, банки, диски, бляшанки, порох гарматний і мінометний, — все, що принесли окупанти, що отруїло його маленьку душу.

— Не підходь, стріляю! — загорлав він на матір погрозливим дитячим басом і гірко заплакав.

— Кинь, кажу тобі! Голуб'яточка, не визирайте! Пропадете! Кинь, чуєш!

Однак автоматники кинулись на Тараса в атаку, й після нетривалої рукопашної Тарас здався, дуже-таки боляче вкусивши одного з автоматників за Руку.

— Пусти!

— Дивись ти, який гедзь!

— Гедзь? Це тигр, а не гедзь! Він же мені хату розвалив! Оце от, бачите, його ж це робота! Ой лишенько мені! — сказала Бовкуниха, коли обеззброєний Тарас стояв перед начальником конвою.

Як? Розвалив хату? Оцей хлопчисько?

— Взимку. Прийшло четверо офіцерів, повечеряли, сіли в карти гуляти, напилися. Так він зброю в них позабирав, та бомбу з печі та під образи! Ще хвалити бога, що мене з хати вигнали. Сказали, що повітря їм моє не наравиться. Пропала б, хрест мене побий, пропала б!

— А німці?..

— Мадьяри були, — схлипнув Тарас.

— Брешеш! Кажи, хто хату розвалив?

— Вона сама завалилась.

— От дитина, нехай бог милує! — почувся голос Антоніпи, що й собі надійшла. — І в кого воно вдалося, лиха година його знає! Солдатики! Визволіть наше село, — заберіть з собою цього убиясника! З нього такий великий генерал вийде, що не те що Гітлер — сам нечистий проти нього не встоїть! Ось побачите! Всі засміялись.

Пробігши повз Антоніну, Грибовський шмигонув за ріг хліва, потім подався садом повз погорілі тягачі й шаснув з чорного ходу до школи.

Мандрика! Єдина несподівана нагода. Тонюсінька соломинка, за яку, можливо, зможе вхопитись, попросити, настрахати, пригрозити. Ось вони, двері його квартири. Яке щастя: в коридорі нікого!

І тут на порозі став Мандрика.

— Гордію Івановичу!.. Павловичу...

Пізнавши скоріш з голосу, ніж з вигляду, Грибов-ського, переляканий Мандрика швидко зачинив двері перед самим носом бандита.

— Відчиніть!

— Пропав! Боже мій... — жахнувся Мандрика. — Е-е... Я вас не знаю!

— Гордію Степановичу, ради бога!

— Я не знаю вас!

— Це я!

— Е-е... Не знаю!

— Грибовський!

— Не знаю. Я з вами незнайомий! Це провокація! Слухайте, я зайнятий!

— Відчиніть двері! Чуєш!? Двері відчини, уб'ю! — засичав Грибовський і, рвонувши що було сили, відчинив двері. Від сильного ривка Мандрика, що держався за ручку, вилетів у коридор. Але не вдалось Грибов-ському вскочити в кімнату.

— Громадянине, зупиніться, — почувся спокійний жіночий голос. Грибовський озирнувся — Уляна.

Тоді, зібравши всю силу волі, вміння прикидатись, набуте за довгі роки блукань по світах, він раптом випростався й, раптово заспокоївшись ніби, чемно вклонився, заговоривши французькою мовою:

— Даруйте ласкаво, мадемуазель, я не розумію, що ви сказали. Я не знаю вашої мови. Ви мене зрозуміли?

Потім він додав кілька слів ламаною російською мовою:

— Же сюї франсе... Я Франція... Де Голль, де Голль. Бітте, немножка вада, пжалюста.

Це було сказано з такою артистичною переконливістю, що не тільки Уляна, а навіть Мандрика піддався сумнівові, що перед ним стоїть німецький агент, який щойно називав його на ймення. Він подумав, що йому причулось. Грибовський помітив удачу і вмить повірив у рятівну брехню. Перед вчителями стояв немолодий вже француз у німецькій формі, “жертва фашизму” з розбитою фізіономією, геть запухлими очима, якого і не впізнати! Він був дуже щасливий. Він хоч і завтра готовий воювати проти німців у лавах Франції... Ах, ці німці, оті дикі мадьяри! Та він!..

— Нечиста сила! Таж це він і е! Антоніна, увійшовши, відразу впізнала Грибовського.

Суд над зрадниками Батьківщини й катами народу відбувався в будинку цієї ж школи. Уважно оглянули всю німецько-фашистську групу військовополонених.

Серед них впізнані були Курбацький, ще один бандит і навіть комісар фон Шредер, що навів жах на зсю округу.

Головував на суді військюрист першого рангу Петро Самійлович Величко. Головним обвинувачем від народу призначили Івана Демидоаича Орлюка. На відмову Орлюка виступати в такій відповідальній ролі через молодість та брак життєвого досвіду голова райради Демид Сорока еаявив на загальних зборах:

— Товариші, в наше село прийшла слава. Славу цю нам приніс відомий усьому Радянському Союзу Іван Орлюк. Тепер ми не прості люди. Тепер уже, коли хтось десь спитає, а де, мовляв, оті Старі Павлівці, то кожен скаже: “А це там, де народився той самий Орлюк, який прийняв па війні дванадцять поранень!”

— Шість, — виправив Орлюк.

— Шість для тебе, а для нас і для потомства ми згодні додати. Кому ж, питається, як не тобі, обвинувачувати ворога нашого. Кров проливати, то ти не був молодим?

Орлюк погодився, але дружині своїй він категорично заборонив бувати на засіданнях суду. Коли вона зовсім уже зібралась було, схвильована тяжкими спогадами, він обійняв її й пригорнув до грудей.

— Ти не підеш на суд.

Уляна. Як це так не піду? Чому?

Орлюк. Я не хочу, щоб ти буча на суді. Не хочу, щоб ти обвинувачувала...

Уляна. Іване, вони вбили...

Орлюк. Наших батьків... Саме тому я й хочу оберегти тебе.

Уляна. Я прошу тебе.

Орлюк. Ні, я прошу тебе. Те, що ти змушена була зробити на війні, вже надто багато для жінки.

Уляна. Ні.

Орлюк. Я прошу тебе, розумієш? Я не хочу, щоб ти знову вдихала цей сморід жорстокостей і злочинів. Іди в школу, вчи дітей добра. Там твоє царство.

Уляна. Я буду на суді. Я хочу їх бачити.

Орлюк. Нащо? Ти плакатимеш там і здригатимешся від прокльонів.

Уляна. Не буду.

Орлюк. Будеш.

Уляна. Я розтерзаю їх!

Орлюк. От бачиш, ти вже плачеш. Ти не підеш

туди.

Уляна. Прошу тебе, Іване! Я потерпіла людина.

Я маю право!

Орлюк. Я так само потерпілий. Але я повинен мислити й діяти залежно від сили речей. Коли я відступав до Волги, я ненавидів увесь світ і себе. Коли мене ранили, я навалювався на тебе всією вагою, і ти тягла мене з поля бою, брудна, замазана моєю кров'ю. Чи сказав я тобі хоч раз — не надривайся, не виснажуй себе, бережи свою вроду? Ні. Ми тоді рятували державу.

Уляна. А зараз годі?

Орлюк. Я не сказав — годі взагалі. Але там, де вже можна, — годі. Ти призвичаїлась, Улю. Ти сама себе вже погано бачиш. Тобі хочеться самій особисто нищити людську мерзоту, а вона не гідна твого погляду. Нащо тобі це? Я вб'ю їх і без тебе.

Уляна. Ти гадаєш замкнути мене в клітці?

Орлюк. Так. Я хотів би замкнути тебе в золоту клітку, щоб ніяке зло не сягало тебе.

Уляна. Як тобі не соромно? Що таке ти кажеш?

Орлюк. Тобі не подобається? Можеш скаржитись на мене. Хоч у ЦК партії.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.docx)Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.docx142 Кб2579
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.fb2)Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.fb2302 Кб2535

Пошук на сайті: