Олександр Довженко - Повість полум'яних літ (сторінка 15)

Уляна. І поскаржусь. Який егоїст.

Орлюк. Будь ласка. Я скажу відверто, що без тебе нема ні щастя мені, ні радості ані в чому в світі. Нема життя без тебе.

Уляна. Ну й виженуть з партії.

Орлюк. Не виженуть. Бувай здорова. Я все розкажу тобі своїми словами.

Зал був переповнений. Відчинили вікна й усі дворі, щоб чути було всім, навіть тим, що стояли на площі перед школою, що говоритиметься на суді. Багато поприходило з сусідніх сіл, чимало було й різних городян, що позалишали далекі свої міста, аби лишень врятувати життя.

Коли б горе могло красити людину, коли б сльозам притаманні були властивості не отрути, а столітніх благородних вин, що звеселяють людині душу, коли б розмах смертей, руїни, фашистських провокацій, грабіжництва й обману яснів на людських обличчях сяйвом усмішки, не було б у цілому світі народу осяйнішого за той, що посходився на цей суд.

Тут зійшлась немовби вся Україна. Багато посиротілих матерів і багато вдів прийшло сюди. Були тут каліки-інваліди. Були сироти, що бачили батьків і матерів своїх на німецьких шибеницях. Були дівчата з фантастичними біографіями, що втекли з фашистської неволі, були викинуті з Німеччини за непридатністю понівечені дівчата. Були сумні люди, яких вигнали з міст злидні й страх, які втратили родину й притулок. Були биті, стріляні. Були невідомі розгублені люди, що на якусь фатальну мить повірили в реальність “нової ери” і тепер терзаються потай своєю слабодухістю, що пішли тоді на службу до ворогів, що тепер приховують це, кленучи фашистів і свою ганьбу, і все на світі. Але більшість було міцного старого люду, що такого зазнали й надивились на своєму віку, що якби засурмили знагла ангели на страшний суд, то й не зморгнув би ніхто, так надокучила їм людська суєта.

Всі дивились на Орлюка. Орлюк дивився на народ. Потім перевів очі на підсудних. Хвилювання перейняло його, як перед боєм, можливо, навіть більш високе. Він відчув себе як приналежність народу, як виразник його волі. Звернені до нього очі народу немов підносили його. Голова суду Величко посміхнувся до нього розуміючим батьківським поглядом і злегка кивнув. Орлюк почав суд.

— Підсудний Грибовський!

Грибовський мовчав. Він роздивлявся подряпину на своїй брудній руці, не чуючи, здавалось, що йому наказують стати перед судом.

— Підсудний Грибовський!

Грибовський не обзивався. І тільки коли його поставили перед Орлюком, він вкрай здивовано подивився на Величка й Орлюка.

— Відповідайте!

— їх вайс ніхт, вас заген зі? їх бін кайне Грибовський!.. Же сюї Леон Жерар...

Орлюк. Підсудний Шредер, ви пізнаєте цю людину?

Шредер. Ні.

Орлюк. Ви визнаєте, що це український націоналіст, агент німецької розвідки Грибовський?

Шредер. Ні.

Орлюк. Підсудний Курбацький!

Курбацький. Не знаю. Не бачив ніколи...

Орлюк. Свідок Мандрика!

Мандрика. Я... той, як його...

Орлюк. Ім'я, по батькові?

Мандрика. Гордій Павлович. Моє?

Орлюк. Так. Рік народження?

Мандрика. Але дозвольте... Тисяча дев'ятсот десятий.

 Орлюк. Професія?

Мандрика. Вчитель... Хіба ж...

Орлюк. Де були в час окупації?

Мандрика. Клянусь, ніде! Тут... Іване Демидовичу, хіба я...

Орлюк. Не працювали на окупантів?

Мандрика. Ні. Власне, як?

Орлюк. Ви один залишились на школу?

Мандрика. Так. Бо ж усіх...

Орлюк. Що сказали вам товариші перед смертю?

Мандрика. Не пам'ятаю. Тут таке діялось...

Орлюк. Чи пізнаєте ви в підсудному, який ври-вався до вас на квартиру, українсько-німецького націоналіста Грибовського, який разом з фашистськими катами знищив третину нашого села, нашу школу, директора?..

Мандрика. Е-е...

Орлюк. Пізнаєте?

Мандрика. Так це, як його? Ну, начебто він — і не він. Дуже важко сказати зразу, отак-от, “так” чи “ні”. Ви поспитайте, людям же видніше, то й я придивлюся й скажу... Е-е... треба ж придивитись.

Сорока. Ото плете мережу!

Орлюк. Свідок Вірський Павло Іванович.

Вірський. Я.

Орлюк. Років?

Вірський. П'ятдесят.

Орлюк. Професія?

Вірський. Лікар.

Орлюк. Народились?

Вірський. В Дубно.

Орлюк. Біженець?

Вірський. Так.

Орлюк. На фашистських загарбників працювали?

Вірський. Ні.

Орлюк. Не втрачали надії на наше повернення?

Вірський. Ні.

Орлюк. Не вдавались у відчай?

Вірський. Вдавався.

Орлюк. В невіру?

Вірський. Впадав... Ні... Впадав!

Орлюк. Не зраджували народу?

Вірський. Ні.

Орлюк. Ненавиділи ворога, його злобу?..

Вірський. Злобу, жорстокість, жадність...

Орлюк. Втратили дім?

Вірський. Так.

Орлюк. Одяг?

Вірський. Одяг... Книжки...

Голоси з місць. Усе втратив.

Орлюк. Сім'ю?

Вірський. Сім'ю — батька, дружину, дітей.

Орлюк. Ви втекли з концтабору?

Вірський. Так.

Орлюк. Ховались?

Вірський. По лісах, по ярах.

Орлюк. Як ви потрапили сюди?

Вірський. Забрів. Світ за очі.

Орлюк. У кого жили?

Вірський. У вашого покійного батька...  Спершу. Потім... Ох, мерзотники!

Орлюк. Ви в нашому селі заражали людей коростою?

Вірський. Так. Коростою, лишаями, трахомою...

Голоси з місць. Він рятував нас від неволі! Він дав мені коросту!

Орлюк. Що ви думали, бачивши весь цей жах, жорстокість, грабіж? Що ви думали?

Вірський. Я не думав. Були часи, коли я зовсім не думав.

Орлюк. Тобто?

Вірський. Цього було так багато, що я більше почував, ніж думав.

Орлюк. Чого — цього.

Вірський. Страждання.

Орлюк. Ці страждання, і втрати, й споглядання жахливого, — чи облагородили вони вашу душу, очистили?

Вірський. Від чого?

Орлюк. Відповідайте на запитання.

Вірський. Не розумію запитання. Коли загинув ваш батько й мати, і всі рідні вашої дружини...

Орлюк. Я не питаю вас про загибель мого роду. Я прокурор і прошу вас відповідати на запитання. Я повторюю: нещастя, що впали на вашу голову, зробили кращою, благороднішою вашу душу, як про це пишуть у книжках ось уже кілька століть?

Вірський. Ні.

Орлюк. Вони принизили, приголомшили вас?

Вірський. Так. Мабуть, що так. Людина народжена для радості, праці, для братства. Фашисти принизили в моїй свідомості високе ім'я людини. Я перестав відчувати себе вінцем творіння.

Орлюк. Ви можете сказати про це докладніше?

Вірський. Не хочу. Я можу лише додати, що вони дали мені багато підстав бути недобрим, жорстоким і мстивим ненависником людства.

Орлюк. Але ви радянська людина. Ви не можете не любити людства й погано про нього думати.

Вірський. Дякую вам. Звичайно. Але зараз я взагалі не можу про людство думати. Нехай воно саме подумає, дивлячись на мене. Я прошу не задавати мені таких питань.

Орлюк. Вам важко?

Вірський. Не питайте багато. Можна померти від спогадів.

Орлюк. Заспокойтесь. Ви на трибуні свідків.

Вірський. Я не свідок. Світ, про який ви питаєте, він— свідок...

Величко. Товаришу прокурор, конкретніше.

Орлюк. Ви пізнаєте цю людину? Хто ця людина?

Вірський (пильно дивлячись в самі очі Гріїбовського). Це не людина.

Орлюк. Грибовський?

Грибовський. Найн, іх бін кайн Грибовський. їх бін Леон Жерар фон Ельзас-Лотарінгія.

Вірський. Дозвольте, де ж я його бачив?

 Орлюк. (до Грибовського). Може, вам страшно говорити рідною мовою? Страшно вимовити слова: тато, мамо, брат, сестра, люди, вбив, занапастив, знедолив, віддав у неволю?

Грибовський. Їх ферштеє ніхт.

Вірський. Дозвольте, дозвольте, покличте сюди розстріляних!

Орлюк. Введіть розстріляних. Відчинилися двері. П'ятеро розстріляних підійшло до столу — Антоніна, Демид Сорока, Олена Ступако-ва. Подорожній і Гліб Бовкун. Грибовський глянув на них і затремтів. Затрусились Курбацький і Шредер.

Орлюк. Олена Ступакова!

Ступакова. Я.

Орлюк. Років?

Ступакова. Двадцять чотири. Однолітки.

Орлюк. Удова?

Ступакова. Вбили ж Андрія. Партизан був. І діток двоє вбили, і батька Андрієвого й мого. Удова й сирота. Кругом сирота.

Орлюк. Ви були розстріляні?

Ступакова. Була. Я? Була.

Орлюк. Чому ви весь час посміхаєтесь?

Ступакова. Не зважайте. Вона поза моєю волею, ця посмішка. І голос, кажуть, змінився відтоді.

Орлюк. Вам не смішно зараз, громадянко Ступакова?

Ступакова (сміється). Ні.

Орлюк. Вам хочеться плакати?

Ступакова. Робити щось хочеться. Працювати.

Орлюк. Не журіться. Ми з вами ще попрацюємо. Тільки не треба сміятися. Прошу вас, не смійтеся.

Ступакова. Я не сміюсь, Ваню, —я плачу, як і ти.

З Орлюкових очей текли сльози гніву. Але він не плаказ. Світ відбився в ньому. І цього не витримав один з злочинців.

— Питайте мене! Все скажу! — застогнав Курбацький і вдарився головою об лаву.

Величко. Хвилинку!

Орлюк. Прошу.

Величко. Підсудний Шредер, станьте тут. Підсудний Шредер, скажіть, чи входило в плани німецького уряду створення якої-небудь форми української державності?

Шредер. Ні.

Величко. Чи входило в плани вашого уряду знищення всіх сепаратистськи настроєних українців?

Шредер. Так.

Грибовський. Я — Грибовський!

Мандрика. Це він! Ой же й хитрий! Тож-то я дивлюсь — ніби він. Це ж така паскудна людина!.. Жах!..

Була вже північ. По темних дорогах тяглися з заходу визволені з неволі радянські люди. Несли рештки свого добра, гнів, і горе, й страшні вісті про криваві розправи.

— А хто там? Хто йде?

Стояли коло хат і по дорогах і гукали в пітьму, чекаючи на повернення рідних.

— Хто там? Які? Чи не тутешні? Чи не свої?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.docx)Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.docx142 Кб2579
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.fb2)Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.fb2302 Кб2535

Пошук на сайті: