Олександр Довженко - Повість полум'яних літ (сторінка 7)

Несподіваний дужий стук у двері примусив його здригнутись. Хірург озирнувся — Орлюк!

Він стояв у дверях в самій білизні, в мокрих від крові й гною бинтах, вкритий холодним потом.

— Перев'язку!.. — застогнав Орлюк і, витягнувши вперед праву руку, попрямував до столу. — Жити хочу! Давайте перев'язку й усе, що там треба!..

Сержант Орлюк ішов до операційного стола, хитаючись і заточуючись, як на палубі корабля в ураганному морі.

Вражений неймовірністю того, що сталось, хірург застиг. Страшний був Орлюк і прекрасний.

— Ви думали, я вже помер? Я живий! — заметався Орлюк, шукаючи опору здоровою рукою.

— Перев'язку! Перев'язку дайте... Жити хочу!!! І Орлюк упав на руки підбіглому хірургові. Схвильований хірург підняв його, як хлопчика, й поклав на стіл.

— Ви гадаєте, нам пощастить його врятувати? — запитав його асистент, що вбіг саме до перев'язочної, й почав подавати зі звичною точністю інструменти.

— Він уже сам себе врятував, — сказав хірург дзвінким голосом. — Держіть. Так... Та держіть, хай йому... Ну!

З хірургом сталось щось дивне. Він зовсім перемінився. Він почав працювати весело, з надзвичайною енергією і, працюючи, він милувався сержантом.

— Ах, ви подивіться, який велетень! Яка грудна клітина! А плече яке, га? — захоплено казав хірург, оброблюючи страшну Орлюкову рану перекисом водню й накладаючи на неї асептичну пов'язку.

— А ноги якії А шия! А хода яка! Ви бачили, як він увійшов? Стрункий, як бог. Камфору!.. Так... Прекрасно. Ах, який юнак! Ви погляньте, які м'язи. Як він увійшов!

— Але ж як він увійшов? Він же був лежачий хворий! — здивувалась медсестра.

— А що ви там тямите! Курка!

— Не смійте мене ображати.

— Пробачте...

— Але де він набрався сили? В нього ж не було пульсу? — сказала друга сестра.

— У нього була воля... Тримайте!.. Тримайте або йдіть під три чорти!

— Ви думаєте, він житиме?

— Він житиме довше нас з вами! Тримайте!.. Так... Повірте мені, він зробив для свого життя вже більше, ніж ми робимо зараз... Бинт!

Хірург працював з незвичайним натхненням. Ніколи ще не прагнув він так пристрасно врятувати людське життя, як зараз. Іван лежав перед ним непритомний, але його могутня воля до життя й боротьба передались хірургові й заполонили його. Він забув свою втому, свої безсонні ночі й працював, як після чудодійного сну й ванни, працював легко й радісно, і сонце, що вигулькнуло на хвильку з хмар і зазирнуло в операційну, немовби посміхнулось до нього, як обіцянка щастя. Так сила опору смерті вмираючого помножила силу волі лікаря, і цю силу лікар повертав хворому сторицею. Вливши йому ще раз протигангренозну сироватку й півлітра крові, він наказав дати йому теплого вина й гарячого чаю й довго гріти його грілками. Поступово пульс у нього почав відновлюватись, порожевіли щоки, і Орлюк розплющив очі.

В сірих очах горіло ще те саме запитання. Всі четверо — хірург, асистенти й сестри — кивнули йому й відвернулись від складного напливу почуттів.

Орлюк глянув на хірурга й посміхнувся.

— Ви виграли генеральну битву майже без будьяких засобів для перемоги, — сказав схвильовано хірург. — Дякую вам. Ви навчили мене жити. Я схиляюсь перед благородством вашої волі.

Коли Орлюка везли з операційної на койку, йому аплодувала вся палата. Поранені з гордістю дивились на свого товариша й кричали йому “ура”, й койки двигтіли від їх благородного зворушення. Це була велика хвилина злагоди, єдності, щастя. Все посміхалося Орлюкові — всі люди, стіни госпіталю, небо. Відчинились білі двері.

— Товариші поранені, визволено Київ! — пролунав високий, чистий голос сестри ще з порога.

Гучне “ура” підхопило Орлюка, підживило його сили, й він побачив свій Київ — Золоті ворота. Щоправда, не зразу він його побачив. Понад місяць минуло, перше ніж позбувся він своїх ран і поїхав на поправку додому, в рідні Павлівці.

Мине ще півроку, а може, й рік. За невмолимими законами війни, після небачених пожарів наших міст спалахнуть аж до неба ворожі міста. Впаде Берлін. Гітлер зникне, впадуть його друзі, скуштувавши отрути з скляних ампул. Дантовими рядами побредуть полонені по сплюндрованих своїх вулицях, серед битої цегли, пороху й тліну руїн, похиливши голови, не пізнаючи, не розуміючи, жахаючись. Стрілятись почнуть натхненники безглуздих Drang`ib nach Osten, трагічної Німеччини й вішатимуться на шовкових шнурках з дітьми, вівчарками й вовкодавами серед речей, яким належали їх неситі обдурені душі.

Пам'ятники імператорів та їх коней з бронзи, і їх орлів і левів з люто роззявленими пащами впадуть потрощені під ноги, і будуть кинуті додолу їх знамена, ці трагічні символи великих хибних думок правителів німецького народу, які даремно шукали щастя за допомогою штика майже сто років... Нічого не знайдено, крім спустошення і загибелі цвіту людського.

Але все минає.

Нові знамена — і не ворожнечі вже, а згоди і дружби — заполум'яніють над багатьма розкрілаченими столицями, й цілі нації в захваті плескатимуть їм з слізьми зворушення, припадатимуть на площах до сірої солдатської шинелі сержанта Орлюка, питатимуть, звідки вона, де шита, ким заворожена, чи багато разів прострелена. Потім багато хто з них вгамується згодом, бо все минає — і захват, вдячність, і неповне просвітлення — і, підкоряючись злобі дня, життєвій пошлості й застарілій інерції пропаганди, почнуть, можливо, ганити шинель за недосконалий крій і дражливий некомфортабельний запах чужих далеких рівнин.

Але господь з ними, з столицями, з захопленням і з чужим комфортом.

— Додому!

— Нехай воюють дипломати! Хай журналісти проливають чорнило! Зупинись, кров! Прийди скоріше, мир!

— Хай живе перемога! І мир!

Хай живемо ми!

— Хай живу трохи і я, Іван Орлюк, сержант. Ось вона, моя станція. Бувайте здорові, товариші мої!

— Бувай здоров, Орлюче! Кляняйся від нас своєму дому і всій фамілії. До побачення! Не засиджуйся!

Товариші випили ще раз на прощання, і Орлюк, що дістав відпустку для поправки, висадився з вагона.

Поїзд пішов на фронт.

Орлюк оглянувся навколо — станції нема. Тиша. Така тиша, що в нього задзвеніло в вухах. Він навіть похитнувся. Час, що три роки мчав із швидкістю снаряда, раптом зупинився. Яке дивне все. Де ж люди? Де прапори, плакати? Тихо. Батьківщина не вийшла зустрічати свого сина. Не вийшли ні батько, ні мати, ні сестри,ні вона.

Не було ні прапорів, ні привітання. Радіохвилі не сколихнули ще довколишнього благовістям Перемоги. Не було народу. Не було нічого, про що мріяли захисники Батьківщини, ляскаючи зубами й зброєю так довго. Все це буде за другого повернення.

А зараз Орлюк стояв на своїй сплюндрованій землі, на свіжих слідах недавніх битв. Перед ним простерлись його рідні руїни. Це були мертві переддвір'я Києва — стерті з лиця землі Бровари, Дарниця, Слобідка, Вигурівщина, випалений Труханів острів. Понівечені устої зруйнованих вибухами дніпровських мостів підносились над повіддю потворними голими кістяками. І скрізь, куди не кинь оком, бачив Орлюк страшні сліди руїни й нещадного палійства. Тільки трупами вже не тхнуло, їх вже прибрала земля. Життя перемагало. Вже зеленіли тополі, верби. Починалась весна.

Пройшовши через Київ, Поділ, поминувши Вишгород дорогою війни, весняного вечора сержант Іван Орлюк прийшов у своє село й спинився біля рідної хати.

Хати не було. Була сама піч з високим комином серед руїн біля груші. Спочатку йому здалось, що він помилився, що це не його хата, тобто не його піч. Він почав роздивлятися, щоб по суміжних будівлях переконатися у власній помилці. Але пустка була навколо, і все було незнайоме. Лиш де-не-де стовбичили такі ж самі печища, й тільки попід горою тулилося кілька хат, та й то безверхих.

Дома він чи ні?

Дома.

Орлюк пізнав це по груші.

Хто не впізнає своєї старої груші, цього дерева пізнання добра свого дитинства?

Так, удома Орлюк.

Ось його хата, біла, з теплою солом'яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, архітектурна праматір пристановища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку в двері, без “можна?” і без “увійдіть!”, житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід серед зелені й квітів.

Не було в ній челяді. Не було ні вітальні, ні спалень, де довго висипляються, не було місця для лінощів. Не було на білих її стінах ні фамільних портретів, ні шкірою оббитих крісел, ні скринь у кутку, ні панцерів предків, бо рубались предки в давнину з непокритими грудьми. Були хлібороби батько й мати, що весь вік творили хліб і мед для людей.

Де вони? Куди поділися з цієї прекрасної хати? Де поховані? Які прокльони шепотіли перед смертю? Чому так тяжко й так мало щастя? І час так летить, і історія так швидко старіється, ніби хата щезла вже давним-давно? Тільки смуток залишився на печі, щемить розлука й ще щось.

Орлюк плакав. У цю хвилину він любив свою хату над усе в світі, дужче за всі палаци й храми, що є на землі. Скільки він марив нею в багнюці, в ямах, у воді й вогні. Скільки думав про неї, як боявся не побачити її, проносячись по чужих руїнах. Скільки розставань, невтішних розлук, марних, не здійснених чекань пішло з цієї хати з вогнем і димом?

Коли вона ще була жива й кущики пшениці проростали на її зеленій старій стрісі, і кругом було безліч насінин, і була вона привітна, як мати, однак споконвіків кидали її, і хто кидав — рідко повертався. Носило його вітрами по світах, або й сам він бігав, як той собака, за випадковим чужим возом, і тільки зрідка згадував її, як щасливе дитинство, як свою юність занапащену й свою мову призабуту, й звичаї, і вірування, й красу неба й землі.

— Я не славословлю тебе, моя стара хата, — здавалось, примовляв Орлюк, підхоплений нестримним потоком найважчих почуттів. — Коли нема в живих ні батька вже, ні матері, ні лагідних сестер моїх, і нікого, й тебе самої вже нема, що мені пишатись, що втішатись твоєю неіснуючою старою дірявою стріхою. Я навіть не пригадаю чи й справді була трохи далі клуня з чорногузом, чи то наснилось мені. Ніхто не дорікне мені, що я вихваляв тебе чи ось плачу за тобою тяжко, чи вславляю тебе своєю зброєю й ранами. Я прощаюся з тобою. Я казав ще перед великою війною, коли було мені весело, і я багато хотів: щезни з моєї землі! Хай тебе не буде! Обернись на хороми, вкрийся залізом, підрости, підведись над садами, роздайся вшир і вгору. Хай гасають по твоїх просторих кімнатах веселі діти, хай спочивають і розкошують у достатках і щасті дозвілля твої люди. Хай це будеш не ти, аби лишень щез смуток і клопіт з твоїх кутків і холодних твоїх сіней...

Прощай. Тебе нема. Я страждаю. Мені жаль. В тобі так хороше пахло старовиною й спокоєм, холодною м'ятою й висхлою гвоздикою. І з доброї твоєї печі пашіло борщем і свіжим хлібом, печеними й сушеними яблуками, насінням, зіллям, корінням. А в сінях твоїх пахло маком, гниличками й хомутом. Нема тебе, й ніде мені прихилити свою голову. Крізь твої малі віконця так лагідно зазирало сонце з соняшниками, й різними квітами, і всіляким пахучим зіллям. А на покуті над білою скатертиною стола й темний білобородий бог у срібній ризі, і Шевченко, і Ворошилов, і козак Мамай, і Будьонний, і Георгій Побідоносець на білому коні, і ще якісь добрі люди й боги дивилися з стіни на піч і на поріг, і на всякого доброго чоловіка, що скидав шапку, станувши на дверях, дивились лагідно й мирно, ніби припинивши трудне й завзяте своє змагання, й проживали в мирному товаристві й злагоді, розмовляючи, коли нікого не було в хаті, з домовиком, що жив за комином у каглі, і з принишклим, старим-старезним українським чортом, і снились усі гуртом бабусі вночі, поки не хрестилась крізь сон бабуся, бурмочучи з переляку “Ом'яця й сина”.

Довго стояв Орлюк у тяжкому заціпенінні. Дорогою війни неподалік пропливали на захід величезні, неначе кораблі в морі, багатотонні машини з народом. У весняному небі рокотіли літаки. Смеркало.

Заглибившись у тисячі спогадів, у споглядання картин незчисленних пожеж, що в них його хата була лише іскоркою в степу, Орлюк не помітив, як неподалік від нього, висадившись з проїжджої вантажної машини, зупинився молодий солдат у сірій шинелі, великих чоботях і шапці-вушанці.

Орлюкові було не до солдата. Доля батьків, стертих, здавалося, з лиця землі, заступила від нього весь світ. Між тим, солдат поволі підійшов до груші й, раптом обійнявши її, так якось сумно пригорнувся до неї. Здавалось, він плакав, поринувши в свою самотність, нічого не помічаючи довкола.

Помітили вони один одного не відразу й, навіть побачивши, не зразу кинулись назустріч, таким неподібним було все на ту давно минулу дійсність.

— Невже це ти?

— Іване?

— Уляно?! Уля!

Вони й не вони! Ті ж самі й не ті! Майже зовсім не схожі. Ні, схожі! Але чому все стало інакшим? Чому весь світ такий несхожий?.. Де воно? Де воно?

— Чи ж це ти?

— Іване!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.docx)Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.docx142 Кб2579
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.fb2)Oleksandr_dovzhenko_povist_polum_yanih_lit.fb2302 Кб2535

Пошук на сайті: