Тихий. Короткі руки й голосок не той… Ага, ось і він! Здоров, Харитоне!
Входить Гусак.
Гусак. А що вам треба тут?! Хто вас просив сюди?
Вигура. Народні маси вам дають отвод, товаришу Гусак.
Гусак. Хто? Які? Що за маси?
Тихий. Не гнівайся на нас, Харко, і оставайся з нами в безпартійних лавах.
Гусак. Чхати я хотів на ваші лави!
Шерстюк. Ну, Харитоне…
Тихий. Чого ж ти лаєшся, дурний? У нас же все-таки вільготніш випить щось, і закусить, і часом ляпнуть щось Харко…
Гусак. Ви чуєте, куди загинають? Прошу занести в протокол!
Тихий. Не кричи! Послухай… Харитоне!..
Гусак (до Вигури). Бачили? Диверсія, клянусь!.. Я знаю, хто направив їх сюди, — Скидан з своєю куркулихою. Не вийде!
Тихий. Та годі… вигадав. Ну от, взяли б тебе і прийняли. Задереш ти носа…
Гусак. Я вас під суд віддам!
Тихий. Ну, зрозумій ти, Харитоне! Товариші, чи правду я кажу? Раз ти такий, почнуть тебе перекидати з посади на посаду. Призначать випадково десь головою колгоспу — от і пропав колгосп.
Гусак. Чому пропав?
Тихий. Бо ти дурак єси, Харку. Не ображайсь. Якщо вже йде перебудова світу, ми мусимо й на дурість глядіти по-новому. Колись було приватна дурість — не страшна біда, навіть весела чудасія. А от сучасна, усуспільнена глупота — це вже колективне лихо… на цілий район.
Гусак. Ах, он як! Добре. Допустим, я… не той… не зовсім, да… А моя пильність невсипуща, а щирість?
Шерстюк. Так все ж одно, —раз уже розуму в тебе не вистачає, будь ти хоч трижди пильний, толк один: нема в тобі добра.
Тихий. А активності до біса. От десь не доглядять — полізеш ти вгору, зробишся районним Гусаком, а там уже, не дай боже, полетиш на область…
Гусак. Полечу!
Тихий. О, бач!
Шерстюк. Скільки ти біди наробиш! Скільки переплутаєш державного плану! Розведеш бюрократизм, підлабузництво, крутійство. Переведеш худобу, реманент. Почнеш обдурювати вищестоящі установи. Да почнуть люди під твоїм керівництвом нудитися, та бідніти, та опустяться в них руки.
Тихий. Ти глянь навколо. Де тільки погано в колгоспі, де бідність, непорядок, поганий врожай, там неодмінно ти.
Гусак. Брешеш, провокаторе.
Тихий. Їй-богу, правда. Тепера наше всесоюзне діло — суховій, довгоносик і ти. Хочеш, ми платитимем той подушне за нейтралітет? Не поступай, їй-богу.
Шерстюк. Бери з нас гонорар на іждивенієї
Гусак. Залиште мене, куркулі прокляті! Мені потрібна партія. Чуєте?
Тихий. Ну, партія тобі, може, й потрібна, так ти їй не потрібний.
Верещака. Золоті слова, їй-право, запишу.
Тихий. Простіть, може, не так сказав?
Верещака. Кажіть, кажіть!
Тихий. Партії, Харку, потрібні люди не тільки чесні, а й розумні, об'язательно розумні. Чув? Партія — це комунізм, Харитоне!
Шерстюк. А ги думаєш — закритий розподільний.
Тихий. Еге. Ще, кажуть, Ленін писав у «Правді»:
партія — розум, честь і совість нашої доби. І всі мусимо за партією йти. А хто з тобою піде? І куди?
Чути спів знадвору.
Людей ти не любиш, нікого не похвалиш.
Гусак. У мене принцип є на це: людина вмре, тоді хвали. Жива людина — бий, щоб кращою була, во!
Шерстюк до Вигури). Ну що? Не правду ми казали?
Входить Дробинський.
Дробинський. Ну, доки будемо ждать? Народ хвилюється!
КАРТИНА П'ЯТА
Загальні збори па майдані. Народ хвилюється. Співають. Гомін. В президії — Скидан, Вигура, Верещака.
Сторчак. Нехай говорить Мина Нечитайло! Нечитайла Мину!
Скидан. Слово мае Нечитайло Мина.
Уляна. Мина? Показились!
Кошовий. Не йди, Мино! Хай Уляна! В неї язик довгий!
Чорнота. Давай, Мино!
Скидан. Товариш Нечитайло!
Уляна. Та він же промовляти не вміє! Все життя промовчав!
Нечитайло. Помовч хоч тутечки. Не зли мене, єхида. (Спиняється перед трибуною і починає її розглядати, нецовби вперше бачить).
Голоси. Ага! Не вилізеш! Вертай цабе, чого став?
Нечитайло. Чому отак боюсь я оцього трибуна? Невжче хто його заворожив, їй-право.
Запорожець. Що, затенькало?!
Кошовий. Раз пробував і я, вертаючись з поля, зійти на неї уночі. Ступив ногою, і зразу наче хтось мене поставив дубала, і щось само говориться.
Нечитайло. Чудна споруда.
Запорожець. Це тобі не колодки й не клуня — балакать!
Нечитайло. Бачу. Ето устройство має свою чинність і спеціальний свій регламент. Чи вже тому, що високо стоїш і душа в тобі возноситься, як на стозі сіна, чи справді хтось її заворожив… Уляно, одвернись хоч ти!.. Встромила очі.
Гаркавий. Тихо! Тітко Уляно, не заважайте оратору!
Сторчак. Починай! Одверто й чесно, все, що думаєш!
Нечитайло. Дайте освоїтись. Багато вас, а я один отут.
Кошовий. Бреши скоріш та злазь!
Нечитайло. Не брешеться.
Скидан. Припиніть жарти! Мина Нечитайло завжди каже правду. (До Нечитайла). Кажіть!
Нечитайло. А що казать?
Верещака. Все, що знаєте.
Нечитайло. А що я знаю?
Уляна. Нічого він не знає. Злазь!
Верещака. Ой і хитрий дядюгап!
Уляна. А що ви на ньому побачили хитре? Рота ще не розтулив, уже хитрий… Злазь, кажу тобі, Мино!
Нечитайло. Ну, куди мені від тебе заховатись?!
Гаркавий. Припиніть регіт! Годі співати, дівки!
Скидан. Тихо!
Гусак. Регіт припиніть!
Гаркавий. Дядьку Мино, не дражніть людей. Невозможно дивитись на вас равнодушно. Кажіть що-небудь.
Нечитайло. Найшли оратора!.. Яку я правду звідсіля скажу? Був у мене один шматок хатньої правди, — остався десь у хаті. А тут — неначе я й не я. Я тут ніби вже інший Мина, зовсім не той, що в полчи в кошарі. Отут ворушиться неначе інша правда. Летять непаче нові мислі здалека і хочуть промовляти до людства моїми грішними і темними устами. Попробую казати…
Скидан. Кажи! Кажи!
Кошовий. Кажи! Кажи!
Верещака. Кажи! Кажи!
Нечитайло. …та чи найду слова, достойні сіятеля на трибуні? Чи знову дам списать в мові стенограми чудачка на сміх народам СРСР? Думка б'ється в німоті побутовій. Немає форми в мислях.— от біда!
Голоси. Нічого, Мине! Говори бев форми, розказуй!
Нечитайло. Господи благовдови!.. Годував я мовчки світ, брати мої і сестри, і от на старості оглядаюсь кругом, і видять мої очі, що вже, казав той, дійсно, чоловік один — не може. Час такий. Тому іду віднині до колгоспу і всіх, хто любить чистоту душевну й труд, а еобою закликаю. Оце і все. Вся моя промова.
Уляна. Ти ж дома казав, що не хочеш до артілі!
Сторчак. І нас водив за ніс, крутій!
Гусак. Прошу не реготати! Увага!
Уляна. Ізроду, було, кажОї не піду! Ще й одмовлятиму інших, о! Що, не казав?
Нечитайло. Казав.
Кошовий. Отуди к чорту!
Сторчак. Чистий провокатор!
Уляна. Не срамися, Мино! Злізай, з рундука і не сміши людей. Адже не хочеш та!
Нечитайло. Так. Може, й не хочу, враг би мене взяв, а йду.
Уляна. Люди добрі!
Сторчак. Крути, та не перекручуй, лукава душа!
Запорожець. Побреши, побреши там!
Нечитайло. Помовчте трохи! І брехнею мене ви не лякайте. Я чув колись і ваші теревені. Не хочу! Так!.. А йду!
Уляна. Так як же так?
Нечитайло. А так, що час уже до свого нехотіння поставитись якось критично. Мало чого я не хотів! Колись от не хотів до школи, а тут ще прізвище красиве — Нечитайло. От і неписьменний, і лишивсь на сміх людям, да ще, дурний, з тобою одружився.
Уляна. Ну от…
Нечитайло. Годі!..
Уляна. Та де ж та правда, кажи-бо! Не мороч людей!
Безверхий. Колоритна парочка.
Верещака. Грандіозно. Комедійність з нього аж пре, розумієш… А тіточка! Ой!
Ларися. Вони сміються з вас, тату… Не смійтесь!
Нечитайло. Не смійтесь, громадяни. Не так воно все просто і легко, якщо вже правду говорити. Прийду додому ось, у хлів, на коней гляну… Скільки століть прожив я з ними у товаристві! Орав, пісні на них співав ще з дідапрадіда, щедрівки, колядки. (Починає співать, хор підтягує: «Ой пущу я кониченька в саду»). Отаке-то. Недаром нас середняками дражнять, коли на одне ухо я слухаю розумні речі про колгосп, а в друге — чорт нашіптує мені: не йди, не йди! Так куди ж мені подітись, люди добрі?!
Скидан. До нас!
Нечитайло. Тоді я знов іду до хати, так хата — й та уже не та. Цепаче вже не зовсім і моя, хоча й моя. Неначе щілини якісь поробились, і стелю наче вітром одірвало і понесло, і видно стало, наче так видно-видно і тривожно. Не стало тишини. Сини з Донбасу пишуть, з Криворіжжя: «Не та доба. Життя рвонулося вперед велетенським кроком, і нова суть лежить уже у всіх наших ділах».