Нечитайло. Нащо ж іак високо иравду підносить, що вже й землі не торкається? Написав би по нашому росту, що означає, наприклад, коли хліба обмаль? Лихо народне чи наклеп на високість?
Верещака (до Скидана). Що це за настрої? Раніше я тут чув подібне щось хіба у Тихого Захарка…
Скидан. Помер.
Верещака. Тихий?.. Від чого?
Скидан. Не сказав.
Нечитайло. Все жалів, що писати не може. А тут ще письменником його продражнили. Так ото він балакав, поки й не той… Ну, припустім, каже, ворог народу мене спантеличив, і я не посіяв. А те, що посіяв, оддав в порядку перевиконання. Частично, знов же, каже, припускаю, що хтось з великих начальників… ой-ой-ой!.. Великі діла! (До Верещаки). Ну, ви ж серед нас живете!!! Хто вам ману наводить на очі?!
Скидан. Подумали хоч раз у всесоюзному масштабі, в яку ціну влетить Держплану ваша висока і дуже зручна делікатність, що йде в обхід турбот, страждань і небезпек?
Верещака. Ви мелете дурниці!
Нечитайло. Мовчи, Петре!
Скидан. Нема!.. Чуєте!
Верещака. Чого?
Скидан. Не знаєте? Який гнітючий сором!..
Верещака. Соромитись, товаришу, тут нічого.
Скидан. Соромитись, товаришу, тут є чого!
Верещака. Цікава думка. Запишу. Цікава й вельми підозріла.
Скидан. Не лякайте. Записуйте всі слова, які невірно вимовляв, як матюкався з ланковим і Гусаком сьогодні і морди підкуркульникам — ох, жалію! — не побив оцим от кулаком.
Нечитайло. Та не волнуйся, Петро. Годі!
Скидан. Горілки б мені чи самогону, чорт би їх побрав!.. Може б, я виспався хоч раз за тиждень… Чи я вже сплю, і все це сон?.. Товаришу, у вас нема горілки? Хоча письменники, я чув, не п'ють…
Верещака. Не п'ю. Ніколи. Чарки в рот не брав. Як комуніст…
Нечитайло. …Тверезий. Бачу. А ми, хоча і теж партійні, — п'ємо.
Скидан. Що я наробив! Що ж я наробив, товариші?.. (До Верещаки). Чого ви мовчите? Порадьте. Ви ж у Москві були. Звольте доложить урядові про все, що я тут натворив. Чи напишіть…
Верещака. Як написати? Це неможливо.
Скидан. Ой товариші… Неправильно. Може порушигїись гармонія робочих і селян. А хто винен? Чи саботажники і підкуркульники самі? Чи обласні очковтирателі? Чи районні перевиконавці? Чи, може, я, що дію тут? Га? Може, винен я, що не зумів гаразд того, чого ніколи ще ніхто й ніде не вчив?.. За що люди працювали? Не покладали рук! На восході восходили, на заході заходили…
Верещака. Ну, знаєте, в умовах даного уривка часу суть не завжди в тім, що єсть, а головним чином в аспекті певної спрямованості.
Нечитайло. Глупості!
Скидан. Он як!
Верещака. І я, я теж уповноважений, зрештою, навіть не маю права…
Скидан. Серця!..
Верещака. Без афектацій. Єсть же директива…
Скидан. Ну, виконаємо, виконаємо, годі! Обставини міняються, могли б і директиви змінитись… Ой!..
Верещака. Товаришу Скидан, я дуже вас шаную. Ви вірите, я преклоняюсь перед вами.
Скидан. Спасибі.
Верещака. Але ви можете злетіти з посади. Попереджаю.
Скидан. Куди? Летіти можуть зави чи наркоми. Нам а вами нікуди летіти. Письменнику і біографе мій, посад у нас нема. Я хліб творитиму державі все життя, ви — твори. Шаную все, що потрібне державі, і розумію посади, ранги і пости. Тільки я говорю, ви чуєте мене: заготовителі також приходять і уходять, а ми тут вічно. Тому їм план і хліб, нам — спір… Як голова болить і серце… І десь Мар'яна… Ой досада… Ви дивитесь на нас звисока, знаю.
Верещака. Неправда! Несправедливо!
Скидан. Можливо, не те слово вжив. Для многих з вас ми взагалі існуємо як булочка, яєчко, молочко. Ми хитрі, ви — одворті. Ми «собі на умі», ви — бездоганні… Тільки буде так, послухайте! Хто з нас і що оддасть на комунізм процептуально, на щастя людства кому судилось що оддати, — колись же стане ясно всім. Усім буде легше, всьому світу. А зараз так чогось мені жаль… Я пішов. (Іде. Спиняється в дверях, щось збагнувши). Да! Два слова… Хочу я, аби ви втілили в мистецтві мої діла. І не в холоднім результаті, а в самому пеклі процесу. Є величезний смисл, їй-богу. Щоб не пропала разом з нами ні одна краплина поту…
Верещака. Ну, що ви!.. Слухайте…
Скидан. Аби мій запорозький рід, мої нащадки в комунізмі пишалися моїми навіть помилками, як діти лицарів в старовину пишалися шрамами на темних портретах своїх батьків трудних — розбійників і оборонців віри.
Верещака. Ви збожеволіли! Я вас не чув!
Скидан. Не чув? О, мій співець з голоском побутовим… Від меяе не чує. Як ви смієте мене не чути?!
Верещака. Як ха смієте на мене кричати?
Скидан. Я не кричу. У мене діти в хаті кричать без матері вже другий тиждень, а я… Запишіть: літературний образ у складному етапі. Безодня труднощів і перешкод, недосконале, поспішне знання, і жаль, і ненависть до темряви й нікчемства, і біль народження нового, і муки творчості не в кабінеті, не в уяві, а на иотому всесвітньому полі… Хліба не вистачить, чув?! Постарався Вигура!
Верещака. Так… Ну, добре… Он як… Слухайте, невже не?.. Цього бути не може!..
Скидан. Не повжнно бути.
Верещака. Я… я мушу щось зробити… (Виходить).
Пауза.
Скидан. Написав листа. Провір мене. (Читає). «Шановний товаришу Сталін. В дорученім мені колгоспі діла тугуваті. Кругом несправедливості чимало, плям капіталізму і дурниць. І трохи забагато вже розносників суворих директив з портфелями попід руками. Через незгоду і невміння вибилися з сил і почали потроху ненавидіти одне одного. Пришліть негайно в допомогу розумного більшовика, да не штрафного, ми, бачте, село, а з вищою освітою марксизму-ленінізму і з добрим серцем, інакше можем пострілять один одного до суду. Сіяти почнем нормально, через тиждень. Насіння маєм. Ваш Скидан». (До Нвчитайла). Як?
Нечитайло. Треба сіять. Державу мусим годувати. Лист добрий.
Скидан. Послав з Мар'яною. І ось — ні Мар'яни, ні одвіту.
Входить Тягнибіда. За ним Уляна.
Скидан. О! Степане! Приємно… Ти що?..
Тягнибіда. Мовчу.
Скидан. Так… Понятно. Маєш?
Тягнибіда. Да… Прошу всіх вийти.
Скидан. Нащо?.. Роби при людях. .
Уляна. Це що таке?.. Ой!..
Скидан. Хвилиночку… Робота Гусакова?
Тягнибіда. Да. Пригадуєш розмову?.. Сьогодні я міг би сказати, як мені жаль. Але тут люди… Виконую обов'язок сумний.
Уляна. Ой!
Скидан. Без зайвих слів. Виконуй.
Тягнибіда. Громадянине Скидан, ви арештовані.
Уляна. Не дам!.. Рятуйте!.. Мино!.. Левку!
Входять Цар, Трубенко, Біднина, кілька жінон.
Цар. Що сталося?
Уляна. Петра арештували!
Левко Цар. Петра? Хто смів?!
Нечитайло. Он як! (До Тягнибіди). Бери вже й нас! Арештовуй разом з нами всю «Пам'ять Леніна».
Левко Цар. Не йди, Петре. Нема за що тягти тебе до криміналу!
Скидан. Спокійно. Не будемо вчиняти бунту. (До Уляни). Прошу не плакати. (До Тягнибіди). Три слова колективу на прощання.
Тягнибіда. Можна.
Входить Гусак.
Гусак. Товаришу прокурор, ви пе маєте права вчиняти мітинги злочинців.
Тягнибіда. Не маю. (До Скидана). Говори.
Скидан. Прощайте, товариство. Простіть, що не вистачило в мене знання і розуму розкрити вам ясну картину світу… Що був я часом косноязикий перед вами і що не повірили ви напочатку моїм домашнім аргументам. Але, товариші, з того часу, повірте мені на прощання, з того Великого часу, як розчахнувся світ і Ленін став на стороні людського, не покладав я рук. Прощайте.
Всі. Прощай.
Левко Цар. І ти прости, Петре, що не повірили тобі до кінця. Бо ти такий же, як і ми, та ще й з нашого села. Що не хотілось нам вважать тебе за вчителя життя.
Скидан (до Гусака). Прощай і ти… переможець… Презираю.
Гусак. А що мені твое презирство вже. Ніщо!
Тягнибіда сидить за столом, обнявши щільно голову руками. Раптом підводиться.
Тягнибіда. Ніщо?.. Хто сказав? З яких це пір презирство Скидана до ворогів звелося па ніщо? (До Гусака). А коли я порву (рве ордер) і плюну на це паперове шмаття?
Гусак. Он як! Ти кинув під ноги свою долю.
Тягнибіда. Чорт з нею.
Скидан. Ой дивись, Степане…
Тягнибіда. Петре, поки я прокурор, я сам розслідую сьогодні…
Гусак. Кого? Ти маєш наказ товариша Вигури! Його розслідуєш? Зволь діяти негайно!
Тягнибіда. Я буду діяти, як велить закон — єдиний для всіх! І моя совість…
Входить Мар'яна. Вся її постать—страх, тривога і торжество.