Скидан. Яку верьовку?
Уляна. Повіситись хотів, нехай бог милує.
Нечитайло. Да помовчи-бо! Ну й людина ж неделікатна… Нема інтелігентності й на гріш. От язик!..
Уляна. Так приходить Лаврик з класу да в сльози. Мені, каже, на вас дивитись сором. Ви, каже, тату й мамо, хочете, аби мене індивідумом школярі дражнили. Та все про Леніна, та про Запорізьку греблю, так ми тоді полаялися ще раз та й постановили: хай буде по-його.
Пасічний. Ну, слава богу.
Входить Гусак. Спиняється коло столу, пише.
Уляна. Тільки ми так погодились. Самі записуємось, а коні й корова щоб дома.
Гусак. Під три чорти! Інструкції ламать нікому не дозволимо! (Виходить).
Нечитайло (побачив Гусака). Е-е, знов Гусак!.. Уляно, веди мене додому. (Швидко виходить).
Скидан. Дядьку Мино! Куди ви?
Уляна. Не любить Гусака. Ну, що його робить! Слухай, Петре, а чи не можна так, щоб ми булії в колгоспі а Гусак щоб ні?
Скидан. Поки що не можна.
Уляна. Так він же нероб і нічого не вміє.
Нечитайло (в двері). Іди, пе крутись там, статистична язиката одиниця!
Уляна. Іду. А там ще Гусачиха злиденна та ледача… А-а-а!.. Пропали ми… (Плачучи виходить).
Вбігав Дробинський.
Дробинський. Дайте револьвер! Петре, дай мені револьвер!
Пасічний. А що таке? Скидан. Що сталось?
Дробинський. Револьвера дайте швидше товариство! Та що револьвер?! (П'є воду).
Скидан. Скажи-бо, що таке?
Дробинський. Трутизною струїв би, як вовків!
Пасічний. Не вийшли в поле?
Дробинський. Вийшли, бодай не вернулись!
Пасічний. Ну?
Павлюк. Що сталось?
Дробинський. День який! Сонце гріє, щебече птаство в небі. Земля парує! Жадає радосгі запліднення… Зерна!.. Хитають копі головами… А вона, мужва проклята серед степу широкого…
Всі. Що?
Дробинський. У хвильки грає під возами!!! Замість сівби женуть зерно на самогон.
Скидан. Запивають тугу.
Дробинський. Он і запивають, товаришу. Запивають Ще й приспівують: «Хоч пить — умирать, хоч не пить — умирать. Краще пить — умирать, чим не нить — умирать».
Павлюк. Небачена картина в полі!
Дробинський. Страшна картина! І гасло, кажуть хтось пустив по всій Україні: впадем у яму і її потягнем за собою, Радянську владу.
Скидан. Нещасні самогубці. Хто ж там орудує?!
Дробинський. Товариші, треба кричать! Писати треба!
Пасічний. Без паніки. Розмах події величезний. Без жертви не обійтись.
Дробинський. «Хоч пить — умирать, хоч не пить — умирать!»
Скидан. Ну, вип'ють і помруть.
Дробинський. Створити отаке на усуспільненій землі!.. Що скаже світ про нас?..
Скидан. Світ…
Пасічний. Який світ? Мене інтересує партія й колгоспи. Оце мій світ… Що скаже людство?.. До людства ще далеко, як до неба.
Скидан. Годі філософії, треба діяти. Лети негайно в поле.
Пасічний. Лечу.
Скидан. І скажи їм…
Гусак. Пошліть мене.
Скидан. Так ти ж недавно звідти… А толк який?
Пасічний. Скажу, як легко землю перетворити на рай! Це абсолютно просто!
Скидан. Залиш, Трохиме. Для раю на землі потрібна душевна святість у більшій мірі, ніж для небесного колись. А над до святості, сам знаєш, далеко.
Платон. Ще покупаємося в гріхах, у злі, в дурноті… Ще будуть війни й лихоліття.
Гусак. Балачки йдуть про зраду.
Всі. Де? Яку? Хто тобі казав?
Гусак. Балачки йдуть, що куркулі через своїх недобитків і особливо через жіноцтво, що поріднилося з керівниками, уже обплутують народ, аби продать його державам буржуазним.
Скидан. Балачки йдуть і провокації.
Гусак. Я кажу, розносяться.
Платон. На гусячих крилах…
Скидан. Дробинський!
Дробинський. Я!
Скидан. Гайда в поле. Я буду за годину. Об'їдь усіх і кожному скажи персонально, що мені, Скиданові Петру, його жаль. Скажи, що буде каяття, та не буде вороття… (До Пасічного). Зостанешся, поїдемо разом.
Пасічний. Скажи, що коли вони помиратимуть з голоду, «культурно людство» палитиме пшеницю, топитиме каву в океані.
Скидан. І трупний сморід нерозумного селянства веселитиме його, як дорогі духи.
Дробинський. О, будь вони прокляті… (Хутко виходить).
Входить Тарасик, плачучи.
Скидан. Чого ти скиглиш, лобуряко?
Тарасик. Учитель…
Скидан. Що? Вигнав?
Павлюк. Кажи-бо, не однімай часу!
Тарасик. Обдурив…
Пасічний. Чим?
Тарасик. Не знає Волги… Спитав, куди впадас? Д віп ва карту зирк — у Чорне, каже, море. А я й собі — &рк, а воно в Каспійське.
Платон. Ну, і що з того? Нехай пливе. Все в морі буде.
Скидан. Так і сказав — у Чорне? А треба куди?..
Пасічний. В Каспійське.
Скидан. Покличте сюди вчителя!.. Годі ревти!
Платон. Життя… Куди не повернись, ніхто нічого, як каже той, ні в зуб. Учителі вже не знають, куди тече вода в річках, писателі, я чув, писать не знають як. Нащо вже ми, природнії, казав той, гречкосії, і ми не знаємо, коли Як і що сіять.
Пасічний. Поучимось. Вчитись ніколи не пізно.
Платон. Трохиме, я на все згодний. Що завгодно, чув?
Тільки не вчи мене сіяти або вже вчи як-небудь нишком, аби я й сам не знав, що вчуся.
Входить Сірик.
Сірик. Будь ласка!
Скидан. Якове Петровичу? Здрастуйте. Куди впадав річка?
Сірик. Яка?
Скидан. Яка річка, Тарасе?
Тарас. Волга…
Павлюк. Еге, куди вона тече?
Сірик. Ви що? Збираєтесь мені вчинити іспит?
Скидан. Я вас питаю, куди впадає Волга?
Платон. А я питаю, чого у вас неголена личность і така неакуратність у фігурі?
Сірик. Не ваше діло. Це моя приватна справа.
Скидан. А Волга?
Сірик. Я не об'язаний вам відповідать.
Скидан. А хлопцеві ви об'язані? Тарасе, спитай учителя, куди впадає Волга?
Сірик. А, он що!.. Синок начальства… Ясно…
Скидан. Сідайте. Куди впадає Волга?
Павлюк. Годі, Петре. Давайте займатись ділом.
Скидан. Куди впадає Волга, чорт вас забери? Кажіть мерщій! Я злий!
Павлюк. Ну, Петре, не волнуйся!
Сірик. Прошу вас припинити глум! Я…
Скидан. Ви розбещуєте хлопця… Тарасе, вийди геть!
Тарас. Виходжу… Мені, тату, Яків Петрович став такий противний, що я б його, здається, вдарив.
Павлюк. Ти дивись!
Скидан. От!
Тарас. Ну, що я там його спитав? Волгу! Таку товстенну річку, і то не міг сказать!
Платон. Довчились чортового батька.
Сірик. Припустимо, я помиливсь.
Скидан. Хто вам дозволив помилятись?
Сірик. Що ж, виходить — я не людина?
Скидан. У класі не людина. Світило! Учитель мусить бути бездоганний. Інакше — ви злочинець.
Сірик. Знаєте, па двісті п'ятдесят карбованців…
Скидан. …можна знайти Волгу. Ми теж сьогодні не багаті. Держава тягне з пас останній шмат. Так ми і є держава. У всякім разі, основна її частина. І в тимчасовій диявольській скруті вбачаєм особливий смисл!
Сірик. Так. Але чому, дозвольте вас спитати, ви можете в роботі помилятись, а я — ні. Чи ви тут бездоганні?
Скидан. Я помиляюсь тут щодня. Того, що ми тут діємо, ще світ не знав, а ваші річки давно на картах всі пожовкли і мухами прикрапані, як маком.
Сірик. До речі, я і пе географ зовсім. Я словесник, щоб ви знали.
Павлюк. А кажуть діти он, що й пишете ви не зовсім чисто, з помилками.
Сірик. Неправда. Це не помилки! Я не встигаю перевчатись: міняється правопис в Наросвіті.
Платон. Отаке. Скрізь, мабуть, однаково. Міняється, тече, летить, як та вода весною з потоків.
Сірик виходить. Входять Уляна і Нечитайло Мина.
Пасічний. Правда, діду? Все рушило разом. Неначе не село — ескадра кораблів у бурю. Продовжуємо! Петре, бери стерно! Команда, по місцях! Про Волгу не турбуйтесь. Через двадцять літ впадатиме, куди захочем. Захочемо — в Чорне, захочемо – у Каспійське, бо й Волга наша, і моря.
Нечитайло. Еге. Чорне море наше, Каспійське наше, а тарані чортма!
Уляна. Ну, Мино, що ти кажеш! Тут про розумне треба говорить. Петре!
Скидан. Ну?
Уляна. Так, мо, упишете назад? Як ти, Мипо? Нечитайло. Сьогодні вже не хочу. Голова опухла. Уляна. Ну от… Привела.
Нечитайло. Прийдемо Ще завтра чи позавтра.
Скидан. Приходьте, коли Схочете. Я не підганяю. Нечитайло. А може, ще обійдемось і так.
Скидан. Ні, дядьку Мино. Уже вам не обійти не об'їхать.
Нечитайло. Сказав сліпий, побачимо.
Скидан. Побачите. Будете ви ще у нас колгоспним Бригадиром та почнете орудувать лапами. Та стануть вас люди шанувати. Приїдуть до нас гості з Казахстану, Польщі чи, може, з самого, колись, Китаю — а хто тут у вас найкращий бригадир? Мина Нечитайло!
Нечитайло. Ну, годі, буде!
Уляна. Чув? Та що ви з ним говорите?