Скидан. Ми теж український народ. І вас питаємо:
хто вас просив де нашого колгоспу?
Цар. Ніхто нас не просив. Загнав був нас Гусак Харко.
Гусак. Брешеш!
Сторчак. Еге! Взяв на переляк, чортяка.
Цар. Загрожував свободі нашій і життю.
Гусак. Брехня!
Цар. Давайте так розійдемось, товариші: все, що було куркульське, папське і людське, — всі грунти і води, одне слово, беріть собі, колгоспу. Нам, одноосібникам, нехай лишиться тільки наше.
Гусак. Хто підпалив сільраду?
Цар. Не палив, не знаю. Я нездатний щось там запалить чи знищить. Зробить щось добре я здатний.
Скидан. Я теж так думаю.
Цар. За те ми тебе й поважаємо, хоч і розходимось.
Скидан. Чому?!
Цар. Ми, бачте, люди інші. У вас всесвітній інтерес, ми ж люди окремі. Малого інтересу люди. І смисл життя ми бачимо в малому інтересі, в своїй окремості, сказать би.
Пасічний. Себто?
Цар. Ви хочете зробитись робочими на всій землі, а ми — властителями клаптиків земельних.
Верещака. Он куди загинає!
Скидан. Записуйте. Не скрізь почуєте таку одвертість.
Верещака. Властителі клаптиків! Це ж цілий образ! У двох словах вся постать.
Сторчак. Пишіть — властителі й любителі землі.
Пасічний. А ми хіба не любимо землю?
Цар. Ви перестанете її любити, лаяти й клясти чи за неї молитись, бо трудодень і трактор цього не потребують.
Тихий. Неправда!
Скидан. Неправда!
Трубенко. Неправда!
Гусак. Куркульські брехні!
Пасічний. Ми землю любимо новою, вільною любов'ю нових властивоетей, без лайки й прокльонів одноосібника-раба!
Сторчак. Побачимо!
Скидан. Побачите. Ось заженемо ваш сектор на болото.
Сторчак. Нічого. Хоч у болоті, аби наше. Така людська природа.
Пасічний. Філософ. Природу треба чистити, щоб не змарніла в бур'янах і хащах випадкових.
Цар. Почистите, я бачу, ви природу так, що згине, мабуть, і краса її, і тиша.
Скидан. Досить тишини! Ми на природу винесемо план.
Пасічний. Природа без науки й плану загине від таких любителів, як ви. Так гине ліс, коли його возлюбить шашіль.
Скидан. Ми прагнемо життя нового, значить, і нової краси.
Входить художник Безверхий.
Безверхий. Замовкніть! Не говоріте мне хоть про красу! Невже ви й про красу можете щось сказать?
Скидан. Де вже нам!
Безверхий. Свинарник довжиною в півтораста метрів, яким ви згиділи пейзаж з мого вікна. Оцей свинарник, я вас питаю, е він красивий чи ні? Ваша робота?!
Уляна. А чим він поганий?
Безверхий (до Уляни). Не ваше діло!
Скидан. Ви дивитесь на свинарник збоку, а я зсередини. До речі, ви всередині свинарника були?
Безверхий. Що ви цим хочете сказати?
Скидан. Всередині це не свинарник — готель свинячий, слово честі.
Безверхий. Начхать я хотів на ваш готель! (До Верещаки). Ви понімаете, що делается здесь?
Верещака. Верещака.
Безверхий. Той самий? Дуже приємно!
Безверхий. Ви понімаете, какой пейзаж згиділи з вікна? Вот так вот — рєчка, вот. Тут кустіки, вот здесь вот верби по лугу. Потом река делает такую, вот смотрітє, загогуліну, ну, то есть, батенька, красота невероятная!
Верещака. Дійсно…
Безверхий. Да пет. Слушайте. Ви слушаете? Вот. Прієзжаю з города: пу, зашли соседі — Запорожець, Кошовой, Гаркавий. Да… Обедаю. Випиваю, так сказать, рюмку водки, терновки, знаете лі, виходжу на балкон, лягаю, у меня, знаете лі, такая, вот смотрітє, лежаїточка вот здесь вот… Да… Нет… Ага! Лягаю, смотрю вперед — свінарнік! Сто двадцать метров. Не вандалізм!?
Скидан. А ви б, Федоре Григоровичу, свого проекта подали.
Безверхий. А ви меня просілі?
Скидан. Просив.
Безверхий. Значить, я забил. У меня артеріосклероз і міокардія вот здесь вот. Забил.
Скидан. А я не забув. Склерозу в мене нема.
Безверхий. Вот і жівіте з кабанамі. Я больше в вашем селе не жілец. Довольно свінарнікамі портіть ландшафти!
Уляна. Чого ви за свинарник учепились? Не так поставили! Загогулину йому закрили!.. Так забіжіть з другого боку та й милуйтесь. Все одно гуляете та корів малюете.
Безверхий. Не твойо дело. (До Верещаки). Слишали? Пришла в правління… дама!
Уляна. Хто дама? Я дама?
Безверхий (до Верещаки). Ну, ви посмотріте…
Уляна. Люди добрі, чули? Дамою мене узвав!
Нечитайло. Ну, й узвав, сатана тебе не візьме!
Уляна. Яка я дама? Причастуюсь!
Безверхий. Ну вот. Видіте?
Уляна. Я робоча жінка, а не дама.
Безверхий (до Верещаки). Вот вам тіп для комедії.
Уляна. Для кумедії? Для якої кумедії?.. П'ять літ корів малює та горщики па закладках! (До письменника). А вчора йду з роботи. Так натомилася. Дивлюсь: аж він малює будяки, що я не дополола. Не глум! Я будяки полю а він малює! І стида ж не має, а ще за границею був!
Безверхий. Я ухожу. Не желаю бить предметом глумлєній… (Щезає).
Тихий. Образився.
Нечитайло. А-а! Сміється з мужиків.
Тихий (до Верещаки). Скажіть, давно хочу спитати пробачте…
Верещака. Прошу.
Тихий. Чого це деякі письменники да, кажуть так дисати стали тугувато? То ж було колись, скажім ось Гоголь чи той, як його…
Трубенко. Граф Толстой!
Тихий. Граф Толстой! Граф Монте-Крісто. От писали!
Верещака. Ну, бачте, сучасникам це завжди так здається. Знову ж, були інші взаємини. Епоха була інша.
Демид. Монополька?
Верещака. Епоха! Час такий! Доба! І потім, всі вони оті письменники, були продуктом…
Демид. А, так! Були продукти, а де вони?
Тихий. Да не про те йде мова. Вони ж були пани? Робить їм нічого, от, гуляючи собі, й писали. Вірно я кажу?
Верещака. Не всі. Проте жили без навантаження Тематика також була не завжди актуальна, легка. Не те що в нас.
Демид. Еге. Що за день напишуть, те за ніч покурять Легкий тютюн!
Верещака. Який тютюн?
Тихий. А такий, що от, приміром, кажуть, що Пушкін так проти самого царя писав. А Шевченко навіть проти цариці. А зараз візьмеш книжку, проти кого ви пишете її проти чого…
Демид. І бомага не та якась… Не згорнуть, не закрутить… Самі цатрети.
Верещака. Цікаві настрої… Хм…
Тихий. А ви не хмукайте. От ви. Проти чого ви пишете книги?
Верещака. Мої книги… Ні проти чого… Пишу тільки за.
Тихий. Дак тоді нащо їх писать? Всяке ж письмо пишеться щось проти чогось. «Тільки за»! Хитра штука!
Уляна. А тобі яке діло? Чого ти до людини причепився?
Нечитайло. Уже в літературу лізе. 133
Верещака (тихо до Сірика). Цей дядько сводоч… (До Тихого, побачивши два ордени Червоного Прапора), Пробачте, за що у вас ордени?
Тихий. Тепер такі часи, що всі ми мусимо одне одному помагать. От я й кажу письменнику…
Уляна. Так ти ж неграмотний. Ти книги тільки куриш.
Тихий. Оце хіба що так. Єдиний твій проти мене аргумент. Освіта у мене вечірня. А пишуть все-таки не так!
Уляна. Ну, що ти скажеш!
Тихий (до Верещаки). Були діла й на ордени.
Верещака. Ваше прізвище?.. Пробачте…
Тихий. Тихий.
Верещака. Товаришу Тихий, коли б, спираючись на свій критико-літературний досвід, ви не курили книжок, а, скажімо, були культурною людиною, про що б ви книгу написали? Ви про це думали?
Тихий. Думав.
Уляна. Ну, скажіть на милость!
Тихий. Я не писав би про царів, тиранів чи великих персон. Я склав би книжку або казку про отакесеньку людину, що призначається на посаду, для якої в неї ум голови не хватає. І як ота людиночка… Як усе в неї зразу пішло обертом. Була неначе не дурна — показала дурість. Весела й привітна була — стала гордою і мовчазною. Була сором'язлива — стала категоричною. Була чесна — почала підробляти покажчики. Мало того, зробилась нещасливою і почала вже, прах би її взяв, наводити нудоту на всіх, хто їй підлягає.
Верещака. Он як! Ну, вам, дійсно, дай освіту…
Тихий. Про пашу освіту не турбуйтесь. Частично можна землю обробляти і без Євгенія Онегіна й Тетяни. А от кому б я негайно зажадав освіти, — так це начальству, районному і навіть сільському. І не тільки вищої, а й середньої.
Верещака. А для чого тоді середня?
Тихий. А для того, щоб середина була в пропорції. А то часом трапляється: голова з вищою освітою, серце з нижчою, а шлунок зовсім темний і потребує багато харчу і дорогих напоїв.
Гусак. Ти на кого натякаєш?.. Я тобі пригадаю цю балачку, писатель!
Демид. А от скажіть мені, товариші, чого це в нашому районі да така бідність у моду пішла? То ж колись, скажім, одне багате, друге, дивись, бідне. От бідне щось заробить у багатого. А зараз і бідні — бідні, й багаті — бідні, начальству все мало. Вітряки розорили…