Тарасик. У вас, діду, дрібнобуржуазна психіка.
Демид. Га?!
Тарасик. Психіка, кажу, у вас буржуазна і дрібна.
Демид. Помовчи, шеф!
Верещака. Цікаво. Чудесний матеріал.
Демид. Га? Що кажете?
Тарасик. Кажуть, що ви контрреволюціонер і пережиток капіталізму, діду.
Демид. Що?! Сибір нашого царя! (Кидається до Тарасика).
Тарасик тікає повз Скидана, що з'являється у дверях.
Скидан. О, вже зчепились, вояки. Ой біда мені з вами… Сідайте, тату, отам або приляжте. Ну, що ви, їй-богу… (До Верещаки). Прошу пробачення.
Верещака. Ну, що ви! Будь ласка. (До Сірика). Чудесний тип для сцени. Обов'язково вставлю в п'єсу.
Демид. Як? Куди приставите?
Тарасик. Вони хотять показати вас у театрі. У вас дрібнобуржуазний тип.
Скидан. Ну, Тарасе…
Демид. Ага… Он як… Ось воно куди карлючка закандзюбилась! Дрібний, кажете, тип, на сцені? Ну, спасибі
Мар'яна. Куди ви, батеньку, не треба…
Демид. Дочко, не держи мене.
Скидан. Ну, що ви, тату!
Демид. Ні, діти, вже я вам не тато.
Мар'яна. Ну, тату, ну, а хто ж ви?
Демид. Хто я?..
Скидан. Ну, годі. Хочете, поб'ю Тараса? Нехай поплаче трохи, лобуряка. Тарасе!
Тарасик. Я тут. Ударте, діду.
Мар'яна. Може, гниличок би чи яблучка з'їли?
Демид. Ви чули, хто я?
Мар'яна. Та то ж письменник щось там ляпнув. Він одмежовуеться, татуню. (До Верещаки). Скажіть щоиебудь.
Демид. Не батько я. Я дрібний буржуа на сцені вже, а не в старенькій хаті, що її сам колись зробив руками оцими. Тоді що вас на світі не було. (Виходить на авансцену). Так, оцими руками. Тоді ще їх на світі не було. Давно живу, і, може, справді, вже не людина я, а соціальний знак, артист який, а це все, може, сцена, а не моя хатина, що був зробив її руками оцими літ п'ятдесят тому назад. Усе життя нужденне і злиденно ненавидів свою я дрібність буржуазну, плазуючи з худенькими волами по дрібних нивках, мов по латочках, за дрібні гроші, не за капітал, та у дрібному поті, з дрібними дітками, що їх було тринадцятеро, дванадпятко господь собі яабрав, оплаканих дрібненькими сльозами… Оце-то те… Пройшли мої літа, і день мій звечорів, і я на сцені ось, і жаль мене бере. Не я був дрібний буржуа! Дрібпа була доля. Здрібнила все моє життя. Здрібнила розум мій і почуття. І мій талан… Га?! Де ти, мій талане? Тебе ж я, певію, мав, хоч і неграмотний. Та приорав чи, мо, забув у борозенках папських? Чи на шляхах чумацьких? Чи по шинках поганських? Талане мій, привидься!.. (Падає). Мар'яна. Таточку!.. Померли… Петре!..
Вбігають Олена і Ларися.
Скидан. (бачить, що Верещака записує). Пишете? Пишіть: помер великий артист па дрібних ролях. Помер письменник чи поет нездійснений, плугатар добрий, батько мій…
Уляна. Грушки любив. Оце йому гниличок принесла.
Олена. Та ще любив співати. Все, було, співає. Де ото не робиш, чути: «Гей, у полі вітер віє, а жито зеленіє, а козак дівчину та вірненько любить, та зайняти не сміє». Демид, царство небесне.
Платон. Пригадую, колись, ще парубками, виїдеш у степ було, а степ широ-окий, широкий! До самого Криму, та до Кубані, та Молдавії, так ото переспіваємо всіх пісень та й почнемо самі придумувати. Оце «Ой у полі вітер віє» од Демида пішло, потім «Над річкою бережком ішов чумак з батіжком, гей, гей, долю доганяти, гей…» Потім… той… Багато. Позабував уже. Таких пісень письменники, куди…
Олена. Де там їм. Тепер ось радіо пакашлюс для всіх.
Ларися. Любили вони добре слово.
Уляна. А що вже до роботи…
Мар'яна. А правда, тіточко… Великий був трудар! А гарні які, гляньте. Посміхаються.
Уляна. То його душечка полинула… Хоч тепер нема, кажуть, раю. Куди ж полинеш?
Олена. Та, кажуть, що й душі вже нема… Петре! Чи ви, писателю! Як же так, що скільки людива терпіла…
Верещака. Матеріалізм доводить, що рай, 1 пекло і так звана душа — це вигадки попів.
Олена. А що ж отут? Було, і от немає!
Верещака. Рефлекс…
Платон. Ну, це як у кого. Людина душевна — душа. А вродиться казна-що, дак там уже то, що пи кажете. Всяке створіння! (До Демида). Вічна тобі пам'ять, добра душа человічеська!
Мар'яна. Як смутно! Нехай було б саме лише пекло, аби був той світ… Петре!
Скидан. Не знаю, Марисю. Мене хвилює цей світ, а не той. Я бачив пекло на землі, і раю хочу я також земного, і вірую в земний домашній рай.
Чути, як наростає широкий урочистий спів на дорозі.
Тарасик (вбігає). На Дніпрельстан їдуть, тату! А прапори червоні!.. Діду!.. Ой!..
Скидан. Завісу!
Завіса
ДІЯ III
КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
В правлінні колгоспу. Чимала кімната. За вікнами майдан. Чути десь співи. Гудок пароплава з Дйіпра.
Чорнота. Чули? Великий, кажуть, недосів по всій Україні? Щось буде…
Гусак. А що буде? Ти звідки знаєш?
Чорнота. Учора я спинився прикурити під дверима ячейки… Чую…
Гусак. Про мене говорили?
Чорнота. Тільки й було мови. І ніби казали, що ви винуваті, а в чім саме, не дочув. Далі Пасічний розповідав письменникові, що ви… Ось тут записано (Читає) «Гібрид…»
Гусак. Що-о!?
Чорнота (читає). «Гібрид Хлестакова, Смердякова і Держиморди переходової доби до комуаіадіу».
Гусак. Здорово. А що воно таке?
Чорнота. Не казав. І ще балакали, що ви великий… ой… так якесь слово вроді хама…
Гусак. Ну, ти!..
Чорнота (читає). «Хамелеон!» Гусак. Тю!.. Что такое!?
Входить Сторчак.
Сторчак. Я знаю, що це. Зависть людська.
Гусак. Абсолютно. Справді. Хто заготзерно? Я! Райкооптах? Я! Рай!.. Будуть заздрити.
Сторчак. Мар'яна крутить Скиданова.
Гусак. Нехай. Вона ще покуштує. Недовго їй робити з мене дурника.
Сторчак. А ти не слухай.
Чорнота. Докрутиться…
Сторчак. Веди свою лінію. Я не знаю в правлінні колгоспу другої людини, як ти. І що в тобі дорогоцінне — категоричність рішень. Коли ти повелів жінкам зарізати зразу уищу курок на майдані в спеку, то хоч кури й завоняли майдан, я подумав: отеє кооптах! Ніхто не міг його переконати, аби не різати зразу! Акт об'єктивно помилковий…
Гусак. Да! Не встиг поскубти, поііімаеш.
Сторчак. …але ж який розмах і твердість!
Гусак. Ненавиджу вагання й сумніви! Раз я начкооптах, хто краще мене знає птицю?!
Сторчак. Ніхто, категорично… От тільки чому ти, Харко, не партійний? Анкета чиста, рід злидарський. Тебе б поставити па колгосп! Дати тобі пару заступників розумних, — от двинули б діла!
Входить Скидан.
Скидан. Все двигаєш, індусе? Що за діла?
Гусак. Тут знов куркульня, нонімаєш… (До Сторчака й Чорноти). Вийдіть з кабінету! Чорт вас понаносив! Ну!!! Чорнота. Пробачте…
Чорнота й Сторчак виходять.
Скидан. Не кидайсь на людей!
Гусак. На яких людей? Тебе ж од нечисті оберігаю. (У двері). Підождіть там… банда. (До Скидана). В колгосп уже хотять, Чув, що говорили! «Двинем діла-а!» Ну, я — ні! Хай покрутяться!
Скидан. Все крутиш…
Гусак. Хай коней приведуть і корів, що порізали… Складні у нас взаємини, Петре. Поглянути збоку — вороги, що тільки й мріють учепитись один в одного.
Скидан. Чого там…
Гусак. А справді — велетенська сила! Вже дійсно ми з тобою, як риба з водою.
Скидан. Поменше б ти воду каламутив…
Гусак. Петре, ти знов… Ну… Ну, буває! Представники сиділи з центру… Ну, хвастонув…
Скидан. Хвастонув… А представник собі десь хвастоне… Якраз там, де потрібна абсолютна точність!.. Яке нещастя ти приніс колгоспу. Сам сатана б не придумав.
Гусак. Ну, що ти!.. Паніку вчиняєш…
Скидан. А, ну тебе! Одна хвилина хвастощів дурних, і над селом неначе чорна хмара повисає. Я поїхав.
Гусак. Куди?
Скидан. Викликають в район. Може, пощастить хоч трохи поправити.
Гусак. От шарпанина! Не дають работать… (Виходить).
Входить Мар'яна.
Мар'яна. Петре, ось вечеря й сніданок на дорогу.
Скидан. Спасибі, Марисю.
Мар'яна. Як невчасно ти їдеш, Петре.
Скидан. Мушу їхати.
Мар'яна. Чутки погані йдуть!..
Скидан. Знаю.
Мар'яна. Цар мовчить. Вже Нечитайла переманили до себе. Три дні з хати пе виходять обоє. Щось готується.
Скидан. Нічого. Сил вистачить, не бійся.
Мар'яна. Коли я з тобою, не боюсь нічого. Яка в тебе гарна рука. Широка.
Скидан. Для нашого діла потрібна широка рука.
Мар'яна. Ой… Я так люблю тебе. Петре, так люблю… Так мене тягне до тебе.
Скидан. І я.
Мар'яна. Пусти, на роботу спішу… Вертайся швидше. Будь здоров.