Олександр Довженко - Зачарована Десна (СКОРОЧЕНО) (сторінка 2)

     «Скоро з—за хати виплив невеличкий човник, а в човнику й співці — отець Кирило, дяк Яким і кормчий за веслом — паламар Лука. Духовні особи плавали давно поміж хатами і святили паски, підтримуючи морально—релігійний рівень парафії». 
     Батько підсміювався над отцем Кирилом і його помічниками, говорячи, що тут треба не «воскресенія день», а «вниз по матушці» заспівати. Батюшка не любив Сашкового батька за красу і непокірність, а тепер розсердився за такі його слова, а ще більше, коли батько сказав, що не може хвалити Бога за таку повінь. Отець Кирило так гнівно закричав, що човен похитнувся, і священнослужитель, зателіпавши руками, полетів сторч у воду. За ним попадали і дяк з паламарем. «Ой, як же не зарегоче наше затонуле село, як не возрадуються стріхи! Баби, дівки, діди, чоловіки, діти! От народ! Отак сміятися з святої паски, з самих себе, з усього в світі на Великдень! І де? На стріхах, в оточенні коней і корів, що тільки роги й голови стирчать з холодної води. Ні! Національний характер загреблян не піднявсь до верховин розуміння закономірності й доцільності лиха. Він спокусив їх на сміх із святої навіть паски. Дивлячись на людей, усміхавсь і мій батько,— великий добрий чоловік». 
     Загинуло і щезло геть з лиця землі рідне село не від води, а від вогню, теж весною, через півстоліття. Його спалили фашисти за допомогу партизанам. Згоріла церква, переповнена людьми. Карателі ганялися за жінками, однімали дітей і кидали їх у вогонь, а матері, щоб не терпіти таких лютих мук, самі кидалися за дітьми у вогонь. Повішені моторошно гойдалися на 
     шибеницях. Не стало прекрасного села. «Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався крахом і димом од вибухів катастрофічних. З м'язів моїх і потрощених кісток варили мило в Західній Європі в середині двадцятого століття. Шкіра моя ішла на палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни, виутюжена важкими танками останньої війни людства...» Не можна закреслити у пам'яті тих страхіть, які зазнав багатостраждальний люд. 
     Весняні води стояли довго, тому й косовиця в те літо розпочалася пізно. Збиралися на косовицю довго, мати не пускала малого Сашка, боячись, що його і комарі з'їдять, і втопитися може, і впасти з кручі, і косою обріжеться. Але батько на те не зважав, узяв—таки. Нарешті відчиняються ворота, мати хреститься і щось проказує, коні рушають. Малий не оглядається. «Коло хати мати — зозуля кує мені розлуку. Довго—довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий». 
     Сашко лежить на возі. Він їде у царство трав, річок і таємничих озер. Віз увесь дерев'яний, бо дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза, бо воно притягує грім. Дорога до Десни — складна і довга — з калюжами, болотами, горбами, кручами та бродами. Хлопець дивиться на зоряне небо, Чумацький Шлях і непомітно засинає, а прокидається уже на березі Десни. «А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п'ю воду. Вода ласкава, солодка. П'ю ще раз, убрівши то коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози— ожина. В кущі — горіхи. В озері воду скаламучує риба». 
     Сінокіс був гуртовий. При розподілі копиць майже завжди була бійка, бо комусь здавалося, що його обділили. Особливо войовничим був дід. Запеклі непорозуміння тривали аж до вечора, але до згоди приходили завжди. Дід охолоджував свій запал глеком води, а потім філософствував під дубами, що все тепер не таке, як раніше, усе поганшає, дрібнішає, і Сашко дуже жалкував, що коли він виросте, то «світ споганіє», і «не буде вже сінокосу тоді, ні риби». 
     Малий почув, як заскрипіли плоти на Десні, і поцікавився у батька, хто то пливе. Батько сказав, що то здалека, орловські, руські люди, з Росії. Тоді хлопець спитав, а хто ж вони самі, хіба не руські? Батько сказав, що ні: «А хто там нас знає,— якось журливо проказує мені батько.— Прості ми люди, синку... Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми...Да... Ой—ой—ой... мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось». Далі батько став говорити з дідом, про що саме, Сашко не зрозумів, але почував, «що не все було добре в давнину на білому світі. Було лиха багато і великого смутку». 
     Погодою на сінокосі, казали, років півтораста завідувала ворона. Це була, так би мовити, «фамільна ворона» Довженків. Вона все бачила і чула, і віщувала дощ. Один дядько Самійло не вірив їй. Дядько Самійло не був освіченою людиною, навіть і хліборобом він був поганим. Але, «як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло—косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша». У всьому ж іншому він був людиною немудрою і слабкою. 
     Ворона знала кожного і бачила, хто чого хоче. Одного разу батько, розсердившись на пташку за дощ, який вона накрякала, попросив мисливця підстрелити її. Але ворона одразу ж перелетіла на дуб за Десною. Повернулася надвечір і накаркала такого дощу, що він погноїв усе сіно. 
     А тепер про єдиного на всю округу мисливця Тихона. Він був людиною бідною, і, щоб не витрачати зайвих зарядів, мусив зробитися снайпером. Але впольовував дичину мисливець не часто, бо він кульгав, і все птаство чуло його здалеку. Крім того, рушниця була старовинна і в неї постійно відвалювався курок. Так було і цього разу. Тихін довго цілився, а коли зібрався стріляти, виявилося, що немає курка. Довго шукали у траві, а потім мисливець висловив припущення, що він той курок взагалі вдома забув. Хлопчик ледь не заплакав, собака теж зробився невеселий, зате качки «раділи, гуляли, плескались». А у Тихона ні на яку іншу птицю, крім качок, рука не піднімалась. Диких звірів теж було мало — їжак, заєць, тхір. Вовки перевелися. 
     А от леви, вважав Сашко, водилися, але дуже рідко. «Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, ніхто віри не йме». Одного разу «...ми з батьком поставили перемети в Десні і пливемо до куреня в душогубці на палець од води. Вода тиха, небо зоряне, і так мені хороше плисти за водою, так легко, мов я не пливу, а лину в синьому просторі. Дивлюсь у воду — місяць у воді сміється. «Скинься, рибо»,— думаю,— скидається риба. Гляну на небо: «Зірко, покотися»,— котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: «Дайте голос, трави» — гукають перепілки. Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег: «Явися на березі лев»,— появляється лев. Голова велична, кудлата грива і довгий з китицею хвіст. Іде поволі вздовж висипу над самою водою». 
     Сашко зачаровано шепоче батькові, що он лев, а той не вірить. Але раптом вмовкає від подиву. Коли човник порівнявся з левом, батько сильно ляснув веслом по воді, лев стрибнув і рикнув, а в хлопця й душа від страху вилетіла. Нащо батько хоробрий, а й той умовк, сидів нерухомо, поки їх не прибило до іншого берега. До самого ранку горів вогонь біля куреня, хлопчикові було страшно і жалко чомусь лева. Вони не знали, що робити, як лев почне їсти їхніх коней чи діда, що спав під дубами. Довго прислухалися, може, звір ще раз рикне. Але лев не обзивався, і малому «так палко захотілось розвести левів і слонів, щоб було красиво скрізь і не зовсім спокійно», бо йому «наскучили одні телята й коні». 
     На другий день виявилося, що левові дійсно вдалося звільнитися на деякий час з клітки під час аварії на залізниці під Бахмачем. Він був з мандрівного звіринця. Але йому не пощастило погуляти на волі — звіра незабаром оточили і вбили. 
     А хіба можна не згадати Пірата, великого, немолодого і поважного пса, який довго жив у них. Одного разу Пірат загубився у Борзні на ярмарку, де батько продавав дьоготь. Аж ось в неділю, тижнів через п'ять, коли всі сиділи біля хати, біжить Пірат — зморений, худючий. Метрів за сто впав додолу і поповз до господарів, своїм виглядом і голосом виражаючи усю повноту собачого щастя. Батько, хоч і ненавидів одвертість почуттів, розчулився: «Отаке буває на світі! Простий «собака, а так збентежить чоловіка». «Мати плакала ревно, приказувала з невимовною усмішкою: «Га, бодай ти здох! Ну, ви подумайте, собака, а такий жалісний і таке витворяє. Ач, як повзає. Тьху, де ти, в нечистого, взявся?» Нічого казати, розумний, добрий був пес. А ще був трудягою — носив з городу огірки в зубах і складав купкою, випивав зайві курячі яйця. У нього підростав молодий веселий син, теж Пірат. Той був артистичної натура і любив погратися з телям, з поросятами, курми й гусьми — своїми й чужими. Інколи ці ігри закінчувалися сумно, доводилося дорізати птицю. «Мати запевняла, що коли ми їли отаку саду курку, обидва Пірати дивились з тютюну і по-собачому сміялись з нас». 
     Або ось про коней... «Здавалось мені, що коні й корови щось знають, якусь недобру таємницю, тільки нікому не скажуть. Я почував їх полонену темну душу і вірив у віщування через них, особливо вночі, коли все жило по-іншому. Коні водилися в нас різні, бо батько часто їх міняв на ярмарку. Були часом хитрі й недобрі коні. Були перелякані, закляті, стурбовані або заворожені навіки грішники конячі. Але всі вони були окремі від нас, пригноблені, засуджені безповоротно і навіки. І це було видно по заході сонця, коли довго дивитись зблизька у велике темно—сизе кінське око». 
     Важко жилося коням у селян — роботи багато, корм поганий, збруя стерта, ніякої пошани, часом їх навіть били та кляли. Одного разу хлопчик підслухав розмову коней, що паслися вночі після важкої денної праці. Вони питали один одного, чого це хазяїн такий злий і часто їх б'є. Один кінь відповів другому, що то не їх людина б'є, а свою недолю. їй треба б геройських коней, таких, як раніше були. І пригадують, як возили вони спочатку пророків під хмарами, були з крилами, а тепер худі і безсилі. З тих пір Сашко ні разу не вдарив коня. 
     Колись за вікном почулися дівочі голоси і попросили дозволу заколядувати. Мати дозволяє, і чується колядка: «Молодець Сашечко та по торгу ходив, святий вечір...» Світ для хлопця став таким урочистим і святковим, що у нього аж дух захопило. А дівчата все виспівували його долю. І Сашко уявляв себе молодцем, що продає коня, а кінь просить не продавати його, а згадати, як вони разом воювали з ордою, турками та татарами. Мати теж підспівує щось небуденне, «лине десь у просторах свого серця». 
     Довго ще лунала пісня. Потім малого переносили сонного на піч, і він обнімав за шию свого вірного коня, вирішивши ніколи не продавати його. «Так і не продав я його по сей день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Якби часом не було мені трудно, як турки і татарове не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою ні за яку ціну». 
     Пройшли косовиця і жнива, поспіли яблука і груші. Хлопцеві пошили нові довгі штани і повели до школи. 
     Учителем був Леонтій Созонович Опанасенко, старий, нервовий і сердитий. Носив золоті ґудзики і кокарду, був вищим за батька, то ж це надавало йому грізної сили. Учитель спитав хлопця, як його звати, але той так злякався, що втратив голос, потім усе—таки ледве вимовив своє ім'я. Далі учитель задав не зовсім розумне питання — як звати батька. Сашко відповів: «Батько!» Глянули батько з сином один на одного і зрозуміли, що діло їхнє програне. Нудьга вхопила хлопця за серце, і він не зміг нічого більше сказати. Учитель промовив: «Не развитьій!» — і відправив геть. 
     «Було це в далекі старі часи. Тоді ще не знав я, що все проходить, все минає, забувається і губиться в невпинній зміні годин, що всі наші пригоди і вчинки течуть, як вода, між берегами часу». Але поки що страждання малого Сашка були безмірними і світ здавався загубленим. Він не захотів навіть обідати і пішов у сад, став біля вулика. До життя його повернула бджола, яка вкусила і зробила дуже боляче. 
     Але чи не занадто багато уваги старому коневі, селу і старій хаті? Та, мабуть, ні. «Я не приверженець ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатини і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише «помилку», яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства. 
     Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнавання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і трудїї, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний. 
     Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне...» 
     Багато в житті Сашкових батьків було неладу, плачу, темряви і жалю. І топили вони горе в сварках та горілці. Але найбільше, що їм відпустила доля,— це роботи, тяжкої праці. Хоч були народжені для любові, усі родичі прожили свій вік нещасливо. 
     Але все це у далекому минулому. Одна лише Десна залишилася у спогадах незмінною. Тепер уже немає таких річок, немає таких таємниць і такого спокою. І русалок немає, і водяних—мірошників теж. «Зате багато дачників тепер купається в трусах на зло робочим людям, в гарячий літній час і, очевидно, на досаду, бо чого ж мені й досі так соромно відпочивати там, де працюють люди?» 
     Давним-давно «Десна була глибокою і бистрою рікою. У ній тоді ще не купавсь ніхто, і на пісках її майже ніхто ще не валявся голий. Ще ніколи було усім. Були ми всі тоді трудящі чи малі. Дівчата не купалися навіть у свято, соромлячись скидати сорочки. Чоловікам з давніх-давен не личило купатись за звичаєм. Жінки ж боялися водою змити здоров'я. Купались тільки ми, малі. Була тоді ще дівкою Десна, а я — здивованим маленьким хлопчиком з широко розкритими зеленими очима. 
     Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя. 
     Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах». 
     1942—1956 

Сторінка 2 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oleksandr_dovjenko_zacharovana_desna_Skorocheno.docx)Oleksandr_dovjenko_zacharovana_desna_Skorocheno.docx34 Кб1619
Скачать этот файл (Oleksandr_dovjenko_zacharovana_desna_Skorocheno.fb2)Oleksandr_dovjenko_zacharovana_desna_Skorocheno.fb253 Кб982

Пошук на сайті: