Вони уважні кавалери, і так небагато треба, щоб купити жіноче серце, що виросло серед грубості і байдужості до своєї жіночої статі. А найстрашніше —-що дівчата не знають, що, виходячи заміж за німця, вони зраджують Батьківщину, їх не учили Батьківщині — їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
ДРУГА ЗАПИСНА КНИЖКА
1942
Сорок другого року в Києві в тридцятиградусний мороз вели на страту сотню напівроздягнених матросів. Люди завмирали від жалю і страху, а фашистським вовчим душам тільки того й треба було.
Кияни не витримали, стали знімати з себе одяг і кидати засудженим. Ті відмовлялися, говорячи, що дійдуть і так, а вони, раби, хай гуляють на гітлерівській «волі», і затягли пісню «Раскинулось море широко».
Герой N був немолодим чоловіком. Коли його запитали, чи страшно було йому в атаках, він сказав, що дуже страшно. І думає, щодо кінця війни його вб'ють. Але є невеличка надія, що лише поранять, і тоді зможе ще побачити свою маленьку доньку.
Командир був поранений. Але коли побачив, що атака захлинається, виліз наперед, крикнув своїм бійцям: «Ви ж герої!» — і повів уперед. Це забезпечило славну перемогу і врятувало роту.
Командира запитали, яку нього вистачило сили це зробити, та ще й назвати напівживих від жаху людей героями, повести за собою. Він сказав, що справді вважає їх героями, яких ще не бачив світ. Він лежав, так як і всі, скорчившись під осколками, але раптом відчув, що знаходиться не в ямці, а на земній кулі, і це її він повинен захистити. «Світ дивиться на нас як на єдиний порятунок». Кожен із вас хотів би скоріше потрапити додому, до своїх рідних. «Але я хотів би, щоб ви знали, що за спиною нашого особистого яке величне — загальнолюдське. Це і є те, що помагає мені одриватися од землі під градом мін».
Дізнався від перебіжчика, що на окупованій Україні читають мої листівки зі сльозами на очах, переходять на наш бік. І я дуже радий, що допоміг людям у страшну годину життя.
Як жаль, що наші законники не розуміють становище оточенців, оголошують їх державними злочинцями і гонять у табори. Як мало у нас любові до людини. Вона замінена формулою вірності ідеї Радянського Союзу і патетичним вигуком: «Народ безсмертний!..»
«А народ із смертних людей, що страждають, мучаться, потерпають. Кому скажу? Де ви, товаришу Сталін?»
Опіум для народу — самогон. Заливають горе. Є ще одна утіха, як не дивно,— карти. Селяни примирилися вже й з колгоспами. Це краще, ніж бути німецьким рабом.
Селян не люблять і не поважають міські людці. «В душі їх ненавидять і бояться. І не хотять думати, що на селянському багатомільйонному горбі і шкурі виросли індустріалізація країни і все, чим користується інтелігентне державне міщанство.
Так працювати і стільки віддавати, і так мало мати, і бути таким обдертим, і стільки давати державі, і бути таким обмеженим у своїх можливостях, як наш селянин, не міг би і півроку ні один газетно—музично—літературно— вокально—кабінетний, партійний лицар нашого часу. Завив би вовком».
Як би мені не хотілося дожити до того моменту після війни, «коли кожен дурень і бюрократ, не дивлячись на якого народ переможе фашистів, заявить, що перемога сталася саме завдяки йому, що кріпив оборону, коли дурень стане священним і недоторканним, не підлягатиме критиці». А од мистецтва вимагатиме панегіриків. Хочеться вірити, що загинуть не всі кращі люди, що вони чесно і одверто «побажають кращого, розумнішого».
Глибоко вразила загибель Шостої армії. І сталося вона, на мою думку, не через об'єктивні причини — силу німців, а з—за недоумкуватості одного—двох горе —вояк, які, пославши армію так далеко вперед, не подумали про «широту коридору» про всяк випадок.
Раніше боролися за віру і батьківщину. Тепер таких понять внаслідок класового виховання нема, «душа стала дірява у людини».
Провал Шостої армії — «важка розплата за нищення кадрів 37—го року… Хто знав правду? Смутна і трудна наша історія».
Говорив із верховним прокурором про те, яке враження справила на тих, хто блукає у прифронтовій смузі в тилу у німців (а їх близько мільйона!) моя листінка-звернення. Буду радий, коли до цих нещасних людей замість карного підходу підійдуть по—людськи.
Ще один дурний генерал вважав, що чим більше загинуло у частині, тим краще вона билася.
«Мені сорок вісім років. Моєму серцю — шістнадцять. Воно зносилося від частого гніву, і обурення, і туги. Недосконалість видимого порядку речей навколо підточила і зв'ялила його». Мабуть, я дратую людей, як приспане сумління.
«Важко носити непохожості торбу. Важко бути одному».
Я не зміг би радуватися перемозі. «Образ нещасної моєї України, на полях, і ні костях, і на сльозах і крові якої буде здобута перемога, заслонив уже в моїй душі все».
Є члени партії, що закінчили інститути, професури. Вони філософи, ерудити. Працюють на посадах помічників великих людей. Але абсолютно позбавлені почуття реальності, знання життя простих людей, їх труднощів. Вони не можуть і не вміють слухати, перебивають, говорять лише самі, і тільки про хороше, користуючись давненними спогадами про батьків—селян плюс ідеалізована дійсність програмних постанов, підкріплена сільськогосподарською виставкою. Все добре, все прекрасно. Не треба нічого невеселого, сумного.
Треба написати оповідання про дівчину, яка стала вагітною од німця— ґвалтівника. Що робити? Народиться дитина, її ненавидітимуть люди, воно й само себе ненавидітиме. Аз другого боку — чим же винна дитина? Хіба я не мати? Ні, не мати. «Мати — це щось інше. Це любов, і радість, і продовження роду. Мати — це згода, і одвертість, і спокій. Я не мати». І він не батько, а жорстокий звір, що вішав людей. І дівчина задушила дитину. Ніхто й не питав, куди вона поділася.
Треба написати оповідання про вчителя—лейтенанта, який повернувся з фронту без руки. Через два місяці його покинула дружина. Він був у розпачі. Підійшла до нього прибиральниця Христя, гарна, скромна сільська дівчина, і сказала, що любить його й ніколи не покине. Вони одружилися, живуть щасливо, мають дитину. Усе село любить їх і милується їхнім щастям і вірністю.
У генерала кавалерії Бобіна поранено сина. Він звелів його покласти в танк. В машину влучає снаряд, вона горить. Генерал, будучи сам поранений, бачить, що бійці йдуть здаватися у полон. Звелів їх покликати. Підбігли до нього воїни, і сказав їм Бобін пробиватися до своїх, говорячи, що не просить він рятувати свого сина, а вимагає рятувати себе і Батьківщину.
Генерал вирвався з оточення з п'ятьма тисячами солдатів. «Це була трагедія Шостої армії, що її уготували наші дурноголові генерали, що були колись унтерами і ними залишилися. Подумати тільки, скільки людей загинуло і ще загине через дурнів, яким доручено історією кидати людей до бою. Подумати тільки — жодної пристойної операції за рік війни. Все тримається на величезній сумі маленьких блискучих епізодів, учинених сержантами, лейтенантами, бійцями».
Один із маршалів вимушений був сам вести в атаку бійців і командирів, соромлячи їх за нерішучість і боягузство. Один із бійців міг би відповісти:
« — Так, шановний маршал, коли дійсно ви нас так виховали у червоно-армійських ансамблях пісні і пляски, і в малій крові на чужій території, і в безбатьківщині, і в відсутності персональної гордості і достойності, що ми отакі от, то біжіть в атаку перші».
«Ніколи в історії не було випадку, щоб стиль проголошувався раніш, ніж були створені самі твори…
Під час трагедії Шостої армії випадково вирвався з кільця один із командирів. Благав подати допомогу оточеним бійцям, яких ще можна було врятувати. Але йому не повірили, побоялися, чи не шпигун, заарештували, допитували, а тисяча солдат так і загинула.
«…Народ мій український чесний, тихий і роботящий, що ніколи вжитті не зазіхав на чуже, потерпає і гине, спантеличений, обездолений в арійській катівні. Болить у мене серце день і ніч».
«У Білгороді вісімдесят процентів молодих жінок повиходили заміж за німців». Ми будемо їх карати за це, не подумаємо над тим, що самі виховали зрадників і безбатченків.