У наших колгоспах великий процент людей, що не працюють безпосередньо на землі. Голова колгоспу, як правило, робиться п'яницею. На збирання хліба виходять о дев'ятій, якщо не о десятій годині.
«Ніколи не бажав і не побажаю зла народу руському, а бажаю йому перемоги, слави і добробуту на довгі віки. Буду вважати себе щасливим робити на його користь і на славу все, що тільки здатна моя душа, пам'ятаючи, що по закону загальнолюдському не осудить він мене за мою безмежну любов до мого українського народу, якому я служу всіма силами своїми, всім серцем і розумом своїм, стривоженим недолею світової війни…»
1944
Увесь Київ зруйнований вщент. Підірвані найкрасивіші і найцікавіші в архітектурному плані будинки Хрещатика. Виявляється, щодо цього доклали руку не лише фашисти. Наші, як завжди, вирішили перевиконати програму, знищуючи будинки з кількома фашистами і сотнями наших людей. Це ж стосується і нашої святині Лаври. Але кому про це скажеш?
Тяжким було побачення з Хрущовим. Я в його очах упав навіки, і немає мені прощення за «Україну в огні».
Сьогодні виключили із Всеслов'янського Комітету. Очевидно, виключать і з інших. Зашморг навколо шиї затягується. «Єдине, що мене заспокоює,— моє чисте сумління». Виключили з Комітету по Сталінських преміях, зняли з посади художнього керівника Київської кіностудії.
«…Письменник, коли він щось пише, повинен почувати себе врівні, на висоті найвищого політичного діяча, а не учня чи прикажчика».
«Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більш глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне те, що прекрасне».
Сьогодні мені сповнилось п'ятдесят років. Якби вірив у Бога, попросив би ще років десять ясного розуму, щоб зробити для свого народу щосьдобре.
Живу в Москві, зневажений друзями при владі та убогими властями.
1945—1956
1945
«Сьогодні роковини моєї смерті.
Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості».
Народ вихований у прагненні подвигу. Американці кажуть, що ми такі бідні, що нам і не шкода розлучатися з життям, але це дурниці.
« Недавно у кремлівській лікарні престарілий духовний жебрак Дем'ян Бєдний зустрів мене і каже: «Не знаю, забьіл уже, за что я тогда обругал вашу «Землю». Но скажу вам — ни до, ни после я такой картиньї уже не видел. Что зто бьіло произведение подлинного великого искусства».
Своєю продажною критикою він ледь не привів мене до могили, забрав років десять життя і зробив надовго гнаним та нещасним.
Москва. Болить серце. Сиджу один біля вікна. «…Хочеться мені зібрать останні сили і полинуть на Вкраїну».
«Я один за межами України моєї, землі, за любов'ю до якої мені мало не одрізали голову… великі вожді і малі їх слуги — українські недобитки убогі в великих і менших чинах».
«Я не знаю мистецтва війни. Я знаю трудність війни, жах війни, ганьбу війни, жорстокість, мерзенність і розорення війни. Про яке мистецтво ви говорите?»
«До речі, за час війни у нас добавилось товстих людей, і це при загальному зубожінню».
Мені сказали, що я буду працювати в Москві. їхати в Україну не потрібно, бо там так мене «проработали», що тепер потрібні зміна місця і час. Я подумав, що це прихована форма заслання.
Був на параді Перемоги. Жуков виголосив промову. Згадав загиблих — тридцять чи сорок мільйонів. Але не зробив паузи. Ніхто, крім мене, не зняв шапки. Жаль мені героїв, мучеників, жертв. Вони лежали в землі, безсловесні. І не стала перед їхньою пам'яттю площа на коліна, не зітхнула, не зняла шапок. Тільки з неба мов дощ, плакала природа, ніби віщуючи щось людям.
«Вони не хотять, щоб я жив на Україні. їм стидно і страшно мене. Тому вони ненавидять мене».
«Я належу людству як художник і йому я служу, а не кон'юнктурним намісникам України моєї і їх лизоблюдам…» «Мені соромно, так соромно, ніби я винен, що люде бідні, погано одягнені, невлаштовані і перевтомлені. Ніби я обдурив їх, чогось їм набрехав і витягую з них жили, ніби я одняв у них свята, і спокій, і лагідну вдачу і зробив їх нещасливими, насадивши над ними багато поганих дурних начальників з холодними кволими душами».
«Моя доба найжорстокіша й найвеличніша одночасно. Се така ж правда, як вічна власність колгоспника на землю, себто як вічний обов'язок його її обробляти і здавати урожай державі».
«По своїй натурі я не можу, не вмію бути вдоволеним. Я з нещасливими, з бідними, з невлаштованими».
Пригадав, як один товариш радив розкидати, як він це робить «тут серпочок, тут молоточок, тут зірочку», щоб сподобатися.
Хочеться писати про смертельну рану свого народу, який втратив п'ятнадцять мільйонів не чорнилом у Москві, а кров'ю і сльозами, мандруючи по Україні, в убогих хатах, під вікнами сиріт, у пустках і на пожарищах Матері—Вдовиці. Але… потрібна «правда возвьішенная».
«Повість полум'яних літ» лякає начальство.
Здається, що вмру в Москві, так і не побачивши України. Попрошу Сталіна, щоб з грудей вийняли моє серце перед спаленням у крематорії і поховали над Дніпром на горі.
1946
В усіх моїх творах є сцени прощання, розлуки. Це, мабуть, наше національне. «Розлука — се наша мачуха». Нікому й ніколи, видно, не вигнати її, не приспати, не впросити…
Пишу, розлучений з народом моїм, з матір'ю, з усім, з батьковою могилою, з усім—усім, що любив на світі над усе, чому служив, чому радувався.
Я ніби навіщував собі недолю в творах. В майбутньому люди прийдуть до Бога, до божественного в собі, до прекрасного і безсмертного.
Починає гриміти «Молода гвардія» Олександра Фадєєва. Приходив до мене веселий, здоровий. Уже член Верховної Ради і Голова Комітету по Сталінських преміях. Став доводити, що мої «Битва» і «Перемога» не заслуговують премії, оскільки я «штрафник», та й фільми документальні. Ніби я когось просив про ту премію. От сиджу тепер із трьома ТЯСЯЧІМИ
карбованців на місяць, як і мій гример. І це, як казали, «художник зі світовим іменем»!
Читав у Спілці письменників «Життя в цвіту». Слухачі були збуджені і схвильовані, довго аплодували. Вони ніби раділи, що я не загинув від удару грубого і жорстокого кулака, не став духовним калікою, хамом і лакизою.
«Згинув патріархальний устрій одноосібництва. І разом з ним щезла з життя безповоротно краса побуту, повір'я, одежі, тихої лагідної поміркованості».
Горять огні, мають прапори Перемоги, грає музика. Гримить майдан, виють радіо—поети панегірики маршалам і його коням, а на полі, позапрягавшись у плуг, «орють вдови й корови, тихо плачучи. Кому є діло до їхніх страждань? «…Будь проклят всяк, хто п'є, жере і сміється, пишучи сьогодні про добробут».
Треба описати, як дівчата збираються на вулиці, «на колодках». їм хотілося ласки, веселощів. Але хлопців немає і не буде, бо всі загинули. Ще й їсти нічого. Чого ж ми так недобре живемо?
1947
«Дорого б я дав, коли б довідатись: чи знає Сталін, що на Вкраїні вищі школи давно вже переведено на руську мову, що таким чином українська середня школа мусить також зникнути як непотрібна, безперспективна…
Хочу вірити, що не знає…»
1948
«Якщо начальник, спонукуваний невідомими вам домашніми або службовими драмами, діставши де—небудь у ще вищого начальства прочухана, почне кричати на вас, не падайте духом, не біжіть вішатись, не проклинайте життя. Ви можете дуже ласкаво, більше того, співчуваючи йому, сказати чемно:
— Не утруднюйте себе криком. Повірте, що навіть звичайна розмова з вами приносить мені справжнє страждання завжди».
Треба описати Київ — місто—герой, місто—мученик. Проте, як нівечать його архітектуру бездарні люди, ставлячи у найкращих місцях жалюгідні коробки. «Ті держави здатні ставати великими, у яких великі малі люди».
«Він був схожий на великий рояль, у якому чомусь грали тільки три клавіші. Решта вистукувала розпорядження».