— А ти, коли дишеш, пахнеш огірками, огірковим листом.
— І ти...
— І ти... — прошептала Олеся.
Хтось стукав у двері сусідньої хати.
— Хто тут? — почувся глухий голос.
— Це ми, тату, ми! — стогнуть сини під дверима. Прочинилися двері. На порозі літній чоловік Купріян Хуторний.
— Защитники отечества?
— Все пропало, тату. Пустіть.
— Не пущу. Я царя захищав. А ви свою владу одстояти не можете.
— Броня тонка, тату!
— Брешете, дезертири! — І Купріян грюкнув дверима. Упав тоді один на призьбу під вікно і гірко заридав. А другий під дверима:
— У нас, тату, генерал пропав. Застрелився, бодай його сира земля не прийняла. Розгубились ми.
— Ідіть до полковника!
— Не знаємо, де він, чорт би його душу забрав нехай.
— Ідіть, доганяйте.
— Мости, тату, зірвані. Плавати не вмієм.
Вони вдивлялися одне в одного широко розчиненими очима:
— Так тебе зовуть Василь?
— Так.
— Василь, Василик, а я Олеся. Поцілуй мене, Василику. Я така щаслива.
— А чого ти плачеш?
— Ні, я не плачу. Так мені гарно.
— Рідна моя. Чого ж ти плачеш?
— Це ж ти плачеш, Василику. Ти не забудеш мене?
Палали жита і села на темному обрії. Брели по темному полю череди бездомні. Якісь вершники пролітали темними шляхами.
Прокляті люди падали на парашутах в жито. Щось кричало та одинока жінка плакала з дітьми на шляху над убитою коровою.
Вони вірили і не вірили, що вони вже чоловік і жінка.
— Знаєш, Василику, — шептала Олеся, нахиляючись над його лицем, — коли б ми жили, коли б сталося так, що ми житимем двоє, ми ніколи за все наше життя не скажем одне одному поганого слова. Правда?
— Правда.
— Ми навіть не подумаємо злого. Правда?
— Правда.
— Правда?
— Правда.
— Ми будемо так ладно жити, як ніхто в світі. Правда?
— Так.
— Ти не забудеш мене?
— Ні.
— Ти найдеш, одвоюєш мене?
— Найду, одвоюю тебе.
Неначе зійшлися століття простої народної любові, що сіє дітей на нашій родючій землі. Зійшлися століття горючих прощань української дівчини-жінки, оспіваної в журних піснях народу.
Почало світати. Пом'якшали тіні у хаті, і прощання протирало вже свої очі десь там, у сінях за дверима.
— Кажи мені ще, Василику, красиві слова, кажи, — припадала Олеся до Василевого плеча. — Уже кінчається ніч. Вже скоро прощатись пора.
— Слухай, Олесю...
Довго говорили вони на світанку. Вони ніби виросли обоє за цю ніч. А невблаганна неминучість розлуки ніби освітлювала особливим світлом їх почуття.
Перед ними за цю ніч розчинилося неначе нове бачення речей, сумне, але ясне і чітке, і ясними, чіткими були його, Василеві, слова, що їх він у собі ніколи неначе й не сподівався знайти.
— Ні, я не забуду тебе, Олесю. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою... Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти. Якщо ж бо в розпачі ти проклинатимеш мене і всіх, що кинули тебе і на Дніпрі не вмерли, простив я тебе наперед, така вже наша доля, і ти мене прости, — сказав схвильовано Василь, дивуючись своїм надзвичайним словам.
— Прощаю, — сказала Олеся, — тільки найди мене.
— Найду, — сказав Василь, пригортаючи її до себе своїми сильними
великими руками. — Коли ж так станеться, що не найду, — може, уб'ють мене, чи вибухну я десь, мо', на фугасах і розлечуся шматтям по полю, так що і кісток моїх не знайдуть для могили, я все одно вернусь до тебе! Я пам'ятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось за вікном! Я зрозумів, Олесю, — стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства. Треба бути героєм і ненавидіти ворога... Олесю, — сказав Василь, подумавши трохи, — який же непотрібний, млявий прийшов я вчора до твоєї хати.
— Я тебе простила.
— Я бачу. По великості жіночої душі своєї. Ти, Олесю, одкрила мені світ.
Вони розійшлися ранком рано-рано, до схід сонця, у холодній росі, коло перелазу за садком.
Гітлерівці входили в село, в'їжджали на мотоциклах, автомобілях, на гарматах, на танках, веселі і вдоволені. Засмалені сонцем, закурені, мокрі од поту обличчя вилискували радістю і здоров'ям. Грали на губних гармошках, окаринах і трикутничках щось німецьке.
Чимало солдатів ішло зовсім без зброї, обнявшись парами, трійками, і весело насвистували. Але більшість їла що попало: огірки, яблука, груші, сливи, хліб.
— Здраствуй, матка! Харашо! — кричав білявий солдат в бік хати, побачивши хазяйку.
Люди дивились у вікна.
— Глянь, сміються! — показувала одна жінка другій. — Дивись, які привітненькі! Сміються і «драстуйте» кажуть!.. Ай!..
Солдат висадив двері носаком і ввійшов до хати:
— Здрастуй, матка! Молока, пожалуйста!
Ріжуть свиню.
Другу.
Третю.
— Хайль Гітлер!!!
Висаджують сінешні двері.
Обережно відчиняють хатні двері.
— Дозвольте, ферцайєн біте, можна?
П'ють молоко.
Їдять.
— Скажи, матко, за кого ти — за Гітлера чи за Сталіна? — спитав літню жінку солдат, одірвавшись од великої гладишки молока. Молоде лице його було привітним і лагідним.
— Як хочте, голубчику, вбийте мене, тільки мені Сталін краще, — сказала простодушна жінка.
— Очень карош! — сказав, усміхаючись, німець. Допивши молоко, він витяг з кишені револьвер і між іншим застрілив небогу.
— Прошу помити, — сказав веселий голий німець, кидаючи жінці всю свою одежу.
— Не буду мити, хай тебе причина обмиє, безстидна скотина… Тьфу! — не витримала ображена літня жінка і вхопила рогача. Кинув і другий німець одежу. А перший вже простяг руку до парабелума.
— Мамо, мовчіть, бо вб'є, мамо! — кинувся до матері її син дезертир. — Простіте, господа... Мийте, мамо!
— Ой, щоб же я, мій синочку, та на лавку тебе обмила... — заголосила мати.
— Тату, корову повели з двора! — вбігла до хати дівчина Христя.
— Ну й що ж, — сказав Купріян. — Це вам не свої. Раз уже нас завойовано, їхнє право. Ще не те буде, — поглянув він у бік синів. — Ще й вас поженуть, як биків на бойню, ще будете ви один одного пороти та стріляти, коли не вміли шануватися. Буде ще вас і по Німеччинах, і по Туреччинах.
— А, видумуєте! — крутнув з досади менший син Павло і вискочив з сіней. Вздовж города провулком біг переляканий в смерть його товариш Гаркавенко Іван, а за Іваном німці.
— Гальт! Гальт! — та давай стріляти. Іван за хлів, в другий провулок, а з провулка Павло.
— Куди?
— Тікай! Убивають!
— Гальт!
Піймали обох. Автомати до черева та по морді обох.
— Хто ви? Дезертири?
— Дезертири...
— Шпіони? Да?
— Да...
— Ви розвідники? Кажіть, розвідники ви? Так?
— Так... ні... Так! — белькотіли перелякані хлопці кінчики запитань.
Фашисти добре понабивали їх обох, потім дали їм гвинтівки і поставили стерегти гармати.
Олеся сиділа нерухома край стола і дивилась на подушку, на слід Василевої голови. Вона була кам'яна, і коли на порозі з'явився батько, Лаврін Запорожець, з мертвим Савкою на руках, вона не чула. І лише коли батько погукав її, вона прокинулась і впала додолу.
— Тату!!!
У Києві бенкетувало офіцерство Адольфа Гітлера. Сам гауляйтер Кох прилетів до столиці України для декларації імперських гордих цілей в отсій неймовірно багатій і щедрій країні.
Свою промову новопризначений чорний отаман України Еріх Кох почав без вступу, з найвищої ноти. Це була слава Гітлеру, слава нації, слава могутньому фашистському солдатству, що несе стару імператрицю — смерть — «нікчемному, млявому слов'янству».
Смерть слов'янству, смерть більшовизму, демократичній розпусті і огидній претенціозності різних меншостей. Смерть єврейству!
Офіцерські душі не витримали пафосу тотальних закликів. Вони вибухали в тевтонських грудях і роздирали горлянки грізними криками. Крики доходили до стогону й хрипу. Пристрасне вояцтво вигавкувало своє захоплення в такому динамічному пароксизмі, що великий реконструктор Східної Європи Еріх Кох скоро потонув у вигуках. Його слів уже не можна було розібрати. — Хайль! Хайль! Хайль! Ще хвилина — і Кох почав гавкати.
З усіх радіостанцій Берліна, Братіслави, Праги, Парижа, Будапешта, Рима, Токіо, по всьому світу транслювалася промова Еріха Коха, щоб знало все солдатство, всі німці, німецькі друзі, васали й раби, які перспективи одкрилися перед солдатом на Вкраїні. Сорок п'ять гектарів на душу! От що значить іти вперед, коли тебе веде Гітлер!
— На безмежних просторах України, якою я керую з доручення фюрера, є неосяжні простори для всіх солдатів! Тут, на Вкраїні, є місце для кожного, хто хоче. Ви знаєте про незміряні багатства цієї країни. Ви можете мені повірити, що я витягну з цієї країти все, я витягну з неї останнє, щоб тільки забезпечити всіх вас і ваших рідних... Хайль Гітлер!..
— Хайль! Хайль! Хайль! — лунає переможний рев...
Над пам'ятником Володимиру в Києві.
Над Богданом Хмельницьким.
Над шибеницями, над Дніпром...
Після промови Коха офіцерство кинулося їсти і пити.
— Цю землю можна їсти! На! Їж! Я хочу дивитися на тебе, сину мій, як на символ свого буття отут! — Ернст фон Крауз, старий полковник німецької розвідки, простяг своєму сину лейтенанту Людвігу Краузу жменю землі. Людвіг стиснув землю в жмені і лизнув її язиком. Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і гвалтувань.
Цей темний неук не раз ошарашував навіть свого старого вовка-батька одчайдушною своєю рішучістю і брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії. Часом старий Крауз жахався свого виродка, проте німецька батьківська сентиментальність і давня жадібність мрійника завоювань заспокоювали його і радували. Ернст фон Крауз зневажав Гітлера, але він визнавав його цілковито. Хіба ж не Гітлер з мільйонами оцих білявих пустунів Людвігів привів його через всю Європу на Вкраїну?
— Україна, Україна! — хрипів Людвіг оглядаючись навколо. Водянисті очі його світились захопленням.
— О, страшна земля... — задумавсь раптом старий Крауз.
— Фатер!
— Не гарячись. Ти думаєш, уже все скінчено. Не так просто. Це народ...
— Ми знищимо його.
— Хлопчику мій, я тікав уже од них в підштаниках у вісімнадцятому році.
— Час інший, фатер! — Вони йшли по полю.
— Час інший, а народ той же. Я вивчив його історію. Їх життєздатність і зневага до смерті безмежні.
— О!
— Хай наші ідіоти брешуть у газетах які завгодно дурниці про їхню тупість і твариняче ставлення до смерті, ми з тобою повинні знати правду.
— Хайль Гітлер!
— Людвігу, не вигукуй мені цієї дурниці, хоч коли ми вдвох.
— Фатер, наш фюрер, наш нацизм учить нас...
— Хлопчику, нацизм не має серйозного значення, поскільки у нацистів, щоб ти знав, нема фактично ніяких ідей. Це сліпа сила, щось вроді надзвичайної грозової хмари. Це сліпе чудо, нечуваний казус європейської дурної політики. Ти розумієш? І для нас, розумних німців, вся ця дивовижна ситуація фактично зводиться до вміння скористати чудо. Франція, Бельгія, Голландія, все, що нацисти завоювали, — дурниці, бульки на воді... Ось! — викрикнув Крауз, ткнувши пальцем додолу. — Оце наше! Тут ми мусимо умерти, але...
— Хайль!
— Людвіг!
— Фатер!
— Ти думаєш, вони вже знищені!
— Йа!..
— О!.. Ні!.. Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки. Коли я дивлюсь на їхню смерть, я завжди тремчу од жаху... Глянь! — сказав старий Крауз, обертаючись вбік. Вони проїздили через село, де на площі солдати якраз вішали людей.
— Гальт! — гукнув Ернст фон Крауз. Машина стала. Кати, що збиралися вішати старого пасічника Запорожця, застигли перед фон Краузом, що підійшов до шибениці.
— Хайль Гітлер!
— Хайль Гітлер!
— Бандити?
— Йаволь, гер полковник! Його бджоли закусали на смерть чотирьох наших зольдат.
— Да? О швайнерай! Дивись, Людвіг, він надіває на себе петлю.
— Фатер... Дас іст унмегліх!
— А-а... Слухай... — звернувся фон Крауз до старого Запорожця. — Цей офіцер хоче знати, що ти думаєш перед смертю?
— Світ здурів, то й бджоли подуріли. Почали всяке г... кусать, — сказав Демид. — А думаю я, що погані ваші діла, раз уже ви боїтесь таких, як я. Діло ваше програне.
— Але я стою на твоїй території і вішаю тебе, — сказав Крауз.
— Ну що ж? Повісиш та й утечеш. Така вже твоя слава... Знаю я про тебе одну прикмету...
— Ну?
— Ну не скажу.
— Скажи, я подарую тобі життя. Я обсиплю тебе грішми.
— Іди, хай тебе болячками обсипле. Іди, не заслоняй мені села, глупак.
— Чув? — звернувся зблідлий фон Крауз до свого сина.
— Фатер! Я починаю тебе розуміти. Це страшно, — прошептав Людвіг, хворобливо всміхаючись.
Сторінка 2 з 14 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 > У кінець >>