Олександр Довженко - Україна в огні (сторінка 4)

 — Кажіть, тату, кажіть що-небудь. Загорілось півдесятка хат. Освітило людей у воді.

 Лаврін стояв під руки в воді, притулившись до гнилої палі од старого мосту.

 — Лаврін, прийми гріх на душу.

 — Лаврін, у тебе сини в армії. Що тобі? Прийми тягар. Прийми, Лаврін Михайлович.

 — Кому, як не тобі, Лавріне, — гомоніли люди, заклякаючи в воді. Вже декому не вистачило сил, і дужчі підтримували недужих.

 — Лаврін, рятуй, бо заклякнемо к такій матері. Соглашайся, та ходім уже поснідаєм, — сказав посинілий од холоду Мина Товченик, сусід Лавріна.

 — Ну, хай буде так, — сказав Запорожець.

 Ранком фон Крауз, вдоволений з доброго сну, сніданку, приємного купання, у строкатій піжамі підійшов до млина.

 — Гутен таг, україніше льойте! Ві гейт ес інен? Іх габе гехерт дас зі волен ніхт кайн кандидатур староста каварит. Дас зеєр шаде, ніхт? — весело глузував він, витираючи товсту шию пухнатим рожевим рушником. — Абер унмегліх зо філь ін кальт васер штеєн, ніхт вар? Біте, комен зі гір, унд подумайте нох айн маль... Немножко. Ну, пожалюй-ста...

 Селяни почали виходити з води.

 — Вер ду гаст гезахт?

 — Запорожець Лаврін, — сказав Людвіг.

 — Запорожець? О, дас файне наме! Хайль Гітлер! — крикнув раптом Ернст Крауз так голосно, що навіть коні й гуси перелякались.

 — Дозвольте, господин начальник, ваше високоблагородіє, — сказав літній якийсь чоловік і, знявши шапку, вийшов трохи вперед Його не було між селянами. Він тільки що з'явивсь, він відрізнявся від усіх. Тихий гомін пішов по натовчу. Селяни взнали куркуля Григорія Заброду.

 — Заброда!

 — Як же це так, прошу прощенія. Я біг сюди з Північного Сибіру через фронт, повз гадюкою, ліз, котився бубоном. Велику книгу можна написати про мої страждання! І ось прибіг, — Запорожець! Цей же чоловік голова колгоспу, — грізно сказав Заброда. — Який же він староста. Він же мене виселяв до Сибіру!

 — Ну?!

 — У нього п'ять синів у Червоній Армії. І всі комуністи, як я чув!

 — П'ять синів? — звернувся Крауз до Запорожця.

 — Так точно, п'ять, — одповів Запорожець.

 — Чудесно. П'ять синів на війні... О, дас іст патріотизмус! Очень хороший староста.

 — Еге. А ось куркуль Заброда думав, чи не його часом настановите! — сказав Товченик, очевидно, вдоволений поворотом діла.

 — Заброда? Вер іст Заброда?

 — Куркуль. З Сибіру повернувся. Великий мироїд!

 — Заброда? Ком гір, мерзотник! — розсердився фон Крауз. Заброда підійшов.

 — Ти хочеш старостою бути, пес?

 — Я думав...

 — Ти думав, що це повернувся капіталізмус? Кайн капіталізмус, зондерн дойче націонал-соціалізмус! Ферштейст ду, гунд!

 — Йаволь... — зблід Заброда.

 — Чим ти заслужив староство у народу?

 — Та ви знаєте, ваше високоблагородіє, що це за народ?

 — Замовч, сволоч! — Фон Крауз з усієї сили ударив Заброду по морді разів чотири.

 — Фатер! Ідея, — сказав Людвіг. — Це чудесний начальник поліції!

 — Поліцай! Ідея... Ага... Да. Альзо, будеш начальником поліції! Ду!

 — Не хочемо Заброди! Не хочем! Не треба!

 — Знаємо ми Заброду!

 — Господин начальник!

 — Не треба! — загуло в народі.

 — Ахтунг! Нас інтересують ваші позитивні думки. А негативні ні. Ви зіпсовані критицизмом. Много політики. Не треба політики. Треба пахать хліб, масло, яйка. Молитись богу... Ця людина...

 — Погана людина.

 — Дас шаде ніхт! Начальник поліції не повинен бути гарною людиною. Начальник поліції — ето курва-поліцай, а він інтересує нас саме з цих позицій. Це вас не совіцька анархія. Ферштеєн зі?.. Плятц!

 Заброда витягся і скам'янів як стовп.

 — Вірно. Істинна правда! — сказав твердо й переконливо Мила Товченик.

 — Дозвольте? — Мина трохи вийшов вперед.

 — Ну.

 — Уже, казав той, якщо воно до того и прийшло, що замість міліції, сказати б, замість простака вже треба падлєца чи курву, так тут уже, товариші, помилки нема. Вірно вам кажу. Бо такої падлюки, як Заброда, не то що в районі... куди там... одне слово, перехідне німецьке знамя може получить за підлоту.

 Всі засміялися. Засміявся й сам Товченик.

 — От времена...

 — Чого вони сміються, фатер? — спитав Людвіг Крауз. — Руе!

 — Руе! Подайте один одному руки. Ну! — почервонів од гніву Ернст фон Крауз.

 Два непримиренні вороги Лаврін Запорожець і Максим Заброда подали один одному руки, розстрілявши тут же один одного очима.

 Минали дні, минали ночі в загравах пожеж. Минуло літо. Мокра осінь. Розбухли холодні болота у дрібних дощах. Горіло. Над очеретами туман і дим. Крякали міни у багновищах серед людей. У гнилицях потопало юнацтво.

 — Рятуйте! Ой ряту-у-у...

 — Тихо!

 По шию, по рот у холодній воді брели болотами на схід многі тисячі бездоганних героїв-страдальців, немов розкидані негодою величезні журавлині ключі. Піднімали над мокрими головами рідну свою зброю, партійні квитки, все, що було дорогого, виносили віру в серцях, і болотна брудна гнила вода нагрівалася од гарячої невмирущої людської віри в перемогу і од крові, вічної світлої пам'яті героїв.

 Не раз і не два гомоніли вони з ворогами в гучних кривавих бесідах. Багато ворожих кладовищ лишали вони за собою і самі полягали в великому числі, прийнявши чесно труд і страх боїв і саму смерть.

 По всіх роздоріжжях чули люди вночі, як стогнала в журбі земля, як вили пси свою собачу тугу і плакали вдови.

 О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров'ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися, гноєм і передсмертною блювотою. Степи гнівом утоптано, та прокляттям, та тугою і жалем.

 — Товариші! Братці! Прийміть ранених! Підвезіть! — кричали поранені на сумному шляху. Одступало військо. Пролітали вантажні машини різних снабів, воєнторгів, управлінь, постачань. Холодні, злі шофери, здавалося, не бачили нічого на дорозі. Не бачили й пасажири. Чимало серед них було нікчемних людей, позбавлених глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість звичайних людських відносин, скука формалізму, відомствена байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених.

 — Товариші, пожалійте!.. — благали поранені.

 — Стій, стрілятиму! — кричав поранений Роман Запорожець. —

 Стій!

 — Ну, що ж воно робиться! Скажіть мені, чому ми такі погані? —

 плакався ранений юнак з перебитою ногою. — Товариш командир, програма яка! Сама найвища в світі. А ми ось які, гляньте! Підвезіть ранених, розтуди вашу мать! — і заплакав. Пролітали машини, як осінній лист.

 Василь Кравчина, поранений в руку, одступав по дорозі з групою добре озброєних бійців, і тяжкий сором і гнів розтинали його душу. Він почував себе винуватим перед людьми, що дивились на нього з вікон і тротуарів маленького міста. В їх очах він читав мовчазний гіркий докір, і смуток, і страх. Це саме почували й бійці. Виснажені обличчя їх були злі і похмурі. Довгі відходи, сум і горе важких утрат пригнобило всіх. Трудно було одрізнити бійця од командира.

 — Скажіть мені, товаришу, чому ми такі оце, га? — звернувся до Кравчини молодий боєць. — Чому? Що це таке? Підвезіть ранених, сволочі!

 — Вперед! — весело махали рухами воєнторгівці. Вони були раді, що від'їжджають з небезпечного міста на схід ще за одну ріку, що машина справна, що шофер, який лежав під машиною догоричерева цілих шість годин колупаючись, від чого всі вони трохи не збожеволіли, все ж таки машину осідлав. Душі у людей були малесенькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя. Вони виросли в атмосфері легкого успіху і радощів. Сувора, мужня доба необхідності давно вже здавалася їм закінченою, перейденою, і вони плавали вже кілька літ в царстві свободи, мов рибки в тихій неглибокій річечці, де було завжди видне і дно, і небо, і лататтячко, й омутець.

 — Гляньте, котяться, сволочі! Ранених кидають!.. Що це?

 — Не знаю. Я сам така ж сволоч, — відповів машинально Кравчина.

 — Га?

 — Я жінку кинув.

 — Ну? А я кинув батька, матір і сестру. Олеся сестра! — сказав Іван Запорожець.

 — Олеся?

 — Олеся.

 — Дивно. І жінка моя Олеся. Олеся... — Де?

 — У тому, як його... Ай, забув... Коло перелазу кинув... Ах, убити б мене треба!.. — гірко зітхнув Кравчина.

 — Не знаю я, товариш командир, що воно й до чого, ну почуваю отут, — Іван Запорожець постукав себе кулаком у груди, — не вміли ми жити як слідує. Ні, ні...

 В районному місті, серед метушні й зловісної розгубленості, вбігають до голови Н. Лиманчука дві красиві дівчини.

 — Що вам треба?

 — Скажіть!.. — хвилювались вони, ледве дихаючи.

 — Що сказать? Що вам треба, що?

 — Скажіть нам...

 — Що сказать, що, ну? Ну що, що, ну? Алло, алло! — Ми вчительки, комсомолки...

 — Всі ви комсомолки!.. Ну що?

 — Ми боїмося! Може б, ми втекли.

 — Га?

 — Чи буде наше місто здаватися ворогу?

 — Яке місто? Як ви смієте? Хто вас прислав? П'ята колона?

 — Так ми?..

 — Паніку сіяти!.. Алло... Алло!

 — Ми...

 — Вийдіть зараз же з кабінету, щоб я вас тут не бачив! Це місто ніколи не буде зайняте!

 Лиманчук метушився по кабінету, мов поганенький актор по провін-ціальній сцені:

 — Ідіть!

 — Ну, спасибі вам.

 — Ніколи, чуєте? Ні за що! Не вийде!

 — Неправда. Не слухайте його, товаришки, — сказав Василь Кравчина, увійшовши до кабінету. Він чув лише останні вигуки голови, але йому зараз вже була ясна вся картина розмови цього отця міста з своїми нещасливими громадянками.

 — Неправда. Це місто ми покидаємо. Тікайте, дівчата. Поки не пізно — тікайте, бо горе вам буде.

 — Ви хто такий? Як ви смієте? Ви знаєте, що за це?.. — хорохорився голова, рвучи на дрібні шматочки якісь секретні папери. Він був великим любителем різних секретних паперів, секретних справ, секретних інструкцій, постанов, рішень. Це возвишало його в очах громадян міста і надавало йому досить довгі роки особливої респектабельності. Він засекретив ними свою провінціальну дурість і глибоку байдужість до людини. Він був позбавлений уяви, як і всяка людина з сонним в'ялим серцем. Він звик до своєї посади. Йому ні разу не приходило в голову, що по суті кажучи, єдине, що він засекречував, це була його засекречена таким чином дурість.

 — Що ти мелеш оцим комсомолкам? Що ти брешеш? Для чого? Во ім'я чого ти брешеш, гад? — Василь Кравчина був темний як ніч. Непоправимий промах, навіть не промах, а злочин, що заподіяв він Олесі, не забравши її силою з собою, мучив його і не давав йому покою ні вдень ні вночі. Спантеличений , приспаний отакими холодними молодцями, що вигукували в кожному місті, мов папуги, бадьорі вигуки, вроді: «Ніколи враг не пройде», вигуки, на які ніхто їх не уповноважував, він кинув при битій дорозі дорогоцінну свою долю — Олесю — і тільки зараз на довгих важких шляхах відступу, оглядаючись на всіх перехрестях, чи не летить десь до нього казковою птицею рідна його доля, тільки зараз відчув він уповні своє горе.

 — Тікайте, сестри мої, тікайте. Бо прийдуть німці, понівечать вас заразять хворобами, поженуть у неволю, а цей незгораємий шкаф, — показав Василь на голову, — що збирається тікати, повернеться потім та й судитиме вас за розпусту.

 — Я вас заарештую! Алло! Алло! — загукав голова Лиманчук, смикаючи телефонну шворку і дмухаючи в телефон, мов у самоварну трубу. — Мене партія поставила!..

 — Товариші, не можу. Не можу, точно. Вам понятно? Товстуватий чоловік з двома шпалами доказував спокійно і лагідно, навіть з доброю усмішкою, немов досвідчений вихователь вередливим дітям, що він не може їх взяти до свого грузовика, бо хоча грузовик його і напівпорожній, зате на ньому лежать секретні речі. Крім того, взагалі не можна брати нікого, що це заборонено наказом. Тому він радив не стояти на дорозі і не загрожувати йому, а пропустити.

 — Понятно?

 — Товаришу, — так візьміть дівчаток оцих-о і раненого, — просив Кравчина.

 — Товаришу, я везу воєнний груз, пойміте.

 — А я ранений, хіба я не груз?! Твою мать нехай, смотри! — І ранений в ногу Іван Запорожець почав хутко розбинтовувати свою ногу.

 — Товаришу, ви мені цього не показуйте, ви не загрожуйте мені раною.

 — Я не загрожую.

 — Я принципіально не можу.

 — Що?

 — Так об'ясніть нам.

 — Товариші, діло не в рані, а в принципі, в приказі.

 — Діло в стражданні! — сказала дівчина.

 — Це не військовий разговор. Ви знаєте, які були випадки! Отак підвозили, а потім підвезені кидалися з ножами на спину.

 — Товаришу, цей ранений — член ЦК комсомолу! Він не кинеться.

 — Не можу. Не можу!

 — Вірно! Не беріть ні дівчат, ні мене! — сказав раптом Іван. — Бо кинемось на машини і задушимо, як гадюку. Дайте йому дорогу! Котись!

 — Давай!

 — Товаришу командир, ну, що ви скажете? — звернувся Іван до Кравчини.

 — Скажу, що війна буде довга. І крові нашої проллється багато більш ніж би могло пролитись. І страждань.

 Відходили бійці по брудному шляху, оглядаючись на захід в тяжкому смутку. І, проклинаючи свої недоліки, які здавалися їм справжньою причиною відступу на схід, не знали вони, як багато великих діл судилося їм звершити, як багато судилося пролити крові на безкраїй своїй землі і які холодні калькулятори дозуватимуть їхню кров у заморських кабінетах.

 Орали землю в ярмах і шлеях. Шестеро в плузі, сьомий за плугом — Мина Товченик.

 — Гей, гей! — поганяє Мина дезертирство і оточенство.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_ukraina_u_vogni.docx)Oleksandr_dovzhenko_ukraina_u_vogni.docx137 Кб36471
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_ukraina_u_vogni.fb2)Oleksandr_dovzhenko_ukraina_u_vogni.fb2307 Кб28428

Пошук на сайті: