Олександр Довженко - Україна в огні (сторінка 5)

 — Прав уже мовчки, не дратуй! — сердився в ярмі старий колгоспник Левко Цар.

 Товченик. Тягни, тягни, бугай! Н є х о д а. Ой, яка ж пекельна мука!

 Ж у р а в е л ь. Ах, якби я був в армії. Хай би мене ранило, контузило в боях щодня, який би я був щасливий!

 Т о в ч е н и к. Годі молоти чортзна-що!

 Л е в к о  Ц а р. А чого тікав?

 Ж у р а в е л ь. Розгубився якось і не міг понять сам себе. Броня тонка.

 Ч у б є н к о. Еге. Крові злякався!

 Л е в к о  Ц а р. Та не гарикай там...

 Т о в ч е н и к. Но-о!

 Л е в к о  Ц а р. Я не людина вже. Я кінь. Ганьба, ганьба... О ганьба... Дай перепочити. Падаю.

 Т о в ч е н и к. Не дам. Стрілятимуть. Он уже дивляться, гади... (Оглядається вбік).

 Жандарми з автоматами доглядали оранку.

 Н є х о д а. Тягніть уже, чорти б вашого батька потягли!

 Ч у б є н к о. Ой!

 Ц а р. Ех, колись воно не так було. По-другому воспитували.

 Н є х о д а. Краще?

 Ц а р. Краще.

 Н є х о д а. Так чого ж вас так добре воспитали, а ви нас так погано? Та ще й лаєтесь? Ага, мовчиш, стара собако!

 Ц а р. А, глупак...

 Н є х о д а. Сам ти дурень!

 Ж у р а в е л ь. Ну годі там!

 Ч у б є н к о. Таж колись в історії, кажуть, теж запрягали нашого брата не раз...

 Т о в ч е н и к. Но-о! Годі вам тут сторію товкти!

 Л е в к о  Ц а р. Я думаю, що такого ката, як наш староста Лаврін Запорожець, так, мо', ще и сторія не знала.

 Т о в ч е н и к. Самі вибрали.

 Н є х о д а. От каїн! Отак людей мучити в ярмах!

 Ч у б є н к о. Гірше Заброди. Камінь не людина.

 Величезна зграя вороння піднялась над соняшниками і затулила небо.

 Чути — «кра-кра-кра!»

 — Пожалійте людей, тату. Що ви робите? — Олеся підійшла до батька-старости рішуча й схвильована.

 — Яких?

 — Нащо ви людьми орете?

 — Вони мене на це обрали.

 — Як на це?

 — Чого вони хотять?

 — Вони не хотять ходити в ярмах!

 — Нехай не ходять.

 — Ну, тату!

 — Я тебе питаю, чого вони хотять?

 — Я не знаю.

 — А ти взнай. Заступниця.

 — Я вже не можу людям в очі дивитись. Вони нас ненавидять.

 — А кого вони люблять?

 — Тату! Що з вами?

 — Я тебе питаю, що вони люблять? Заступниця!

 — Вони в ярмах...

 — Не хотіли ярем, треба було битися за волю.

 — Не могли всі битися...

 — На жаль, це так. Але будуть битися. А хто не буде — вмре.

 — Тату, вони вас уб'ють.

 — Знаю. Така вже моя гра. Не вони вб'ють, уб'ють німці. Не вб'ють німці, наші, повернувшись, уб'ють. Фашистський прихвостень... Жалько людей... А мені себе жалько. На мене, проклятого, повісили все зло. Староста-собака! Староста-кат! А там, дивись, сини одмовляться!

 Щось постукало в двері.

 — Вийди з хати.

 Ввійшло до хати двоє незнайомий людей. Стемніло. Розмовляли пошепки.

 У застінку били й катували людей. Чути було крики і стогін. Постріли, і падіння, і вдари об стіну. Когось виносили і викидали в яму.

 Ернст фон Крауз з'явився в дверях. Він був мокрий од збудження і важко дихав. Ніби це не він катував людей, а його самого пекли огнем, і розтинали до нестями. Очі його горіли, як у хижого звіра, і тремтіли білі губи.

 — Васер!..

 Він почав митися холодною водою, вигукуючи по-німецьки якісь огидні лайки. Поліцаї стояли коло нього мокрі од жаху. Він сів і застогнав, майже непритомний. У нього почався сердечний припадок. Він велів покликати Заброду. Ввійшов Заброда.

 — Мовчать?

 — Так, клянуся, господин полковник, ваше високоблагородіє, кля нуся вам каторгою, богом, це все робота Запорожця.

 — Що ти знаєш?

 — Нічого не знаю.

 — У... — Крауз вистрілив у Заброду, але пострілу не сталося, і він шпурнув порожній револьвер прямо в лице Заброді.

 — Я не сплю ночами. Я заганяв усю поліцію. І хоч би тобі що-небудь Нічогісінько. Орють у ярмах, молотять, а хліба нема, корови пропадають, і все мовчить, і проклинає ніби Запорожця, і щось тут є, от-от-от-от!..

 Фон Крауз знову спалахнув і кинувсь на Заброду.

 — Я тебе повішу. Чуєш? За що я тобі дав землю? Завойовану кров'ю моїх солдатів! Свиня! Щоб тебе, паршивого куркуля, даром годувати? Гунд!

 І старий катюга Ернст фон Крауз так застукав об стіну головою Заброди, що стіна затряслась.

 — Клянуся, Запорожець... Запорожець... — стогнав Заброда. Ернст фонт Крауз задихався од люті.

 — Фатер, заспокойся, що ти робиш? — вбіг Людвіг. Одштовхнувши Заброду, він обняв батька.

 — О мій хлопчику, майн лібе кінд, — розм'як якось Крауз, — ніхто нас, німців, не розуміє, ніхто! Ай!!!

 Фон Крауз увійшов до Лавріна Запорожця чистий, гарно вдягнений, з пакунком.

 К р а у з. Здрастуй, Лавріне! Як твоє здоров'є?

 З а п о р о ж е ц ь. Драстуйте, господин полковник.

 К р а у з. Не господин, а по-українському — пане полковник.

 З а п о р о ж е ц ь. Звиніть, ми люди прості, до панства, казав той, не той.

 К р а у з. Як жінка? Видужує?

 З а п о р о ж е ц ь. Помаленьку.

 Т е т я н а. (З-за стіни). Спасибі.

 К р а у з. А, фрау Тетяна... Як діти?

 Т е т я н а. Ох!

 З а п о р о ж е ц ь. Та хто ж їх знає? Десь...

 К р а у з. Б'ються. Десь уже на Уралі.

 З а п о р о ж е ц ь. На Уралі?

 К р а у з. Еге. Шкода, коли б...

 З а п о р о ж е ц ь. О, коли б вони були тут все було б по-другому. Вони б усім показали дорогу.

 К р а у з. Я чув, один вернувсь і ховається.

 З а п о р о ж е ц ь. А, балакають.

 К р а у з. Жаль, хм... До чого народ зіпсовано! Все доносять. Клевещуть один на одного.

 З а п о р о ж е ц ь. Від дурості.

 К р а у з. Да... Дивлюсь я оце на молодь. Погана молодь пішла. Легковажна. Це тільки ми з тобою розумієм, старики. Га?

 З а п о р о ж е ц ь. Та таке якесь действітельно.

 К р а у з. Повна розпуста. Ну, повна розпуста. Матеріалісти.

 З а п о р о ж е ц ь. Еге.

 К р а у з. Ти повіриш, у нас уже є офіцери, що не вміють писать грамотно. Єдиний ідеал — нажива.

 З а п о р о ж е ц ь. Та в нас теж чогось би там такого, так не дуже, ну, звісно, всякі.

 К р а у з. Да?

 З а п о р о ж е ц ь. Один за другого не того...

 К р а у з. Не що?

 З а п о р о ж е ц ь. Не думають про хороше. Ну хоч плач.

 К р а у з. Хліб ховають. Заброда каже...

 З а п о р о ж е ц ь. Пусте.

 К р а у з. Зникають в ліс.

 З а п о р о ж е ц ь. Да ні, поки всі дома.

 К р а у з. Боюсь, як би чого не сталося.

 З а п о р о ж е ц ь. А що?

 К р а у з. Зараз набираєм до Німеччини на оборонну роботу.

 З а п о р о ж е ц ь. Чув.

 К р а у з. Ой, боюсь, щоб не довелось вішати. Закон!

 З а п о р о ж е ц ь. До цього, бачу, йде.

 К р а у з. Да? Ти мене розумієш, отже?

 З а п о р о ж е ц ь. Я й сам от думаю, що слід було б урятувати и послати до Німеччини сотню молоді на роботи.

 К р а у з. О, Лаврін. У тебе розум, як у німця.

 З а п о р о ж е ц ь. А...

 К р а у з. О, ти у нас далеко підеш.

 З а п о р о ж е ц ь. Ось я склав список. Тут самі здорові і красиві. Нате!

 На другий день затужила вся вулиця. У село в'їхав Людвіг Крауз з чималим загоном жандармерії. Автомашини з кулеметами розташувались на всіх виїздах з села, люди в тривозі визирали з вікон.

 Христя вбігла до Олесі в сіни, вся в сльозах.

 — Тіточко! Тітко Тетяно! Олеся вибігла з хати.

 — Олесю!

 — Христе!

 — Олесю, людей забирають до Німеччини!

 — Що ти?

 — Батько твій. Чула?

 — Що?

 — Список склав, і я в тім списку!

 — Хто тобі казав?

 — Павло.

 — Бреше!

 — А йому Заброда, начальник. Он як! Чому я в тім списку? Га? — Христя дивилась на Олесю з неприхованою ненавистю.

 — Христе!

 — Чому тебе нема? Людей продаєте?! Вислужуєтесь?

 — Христе!..

 Заброда стояв перед фон Краузом і тремтів.

 — Коли ти появився, тоді коло річки, пам'ятаєш, я зразу побачив, що ти мерзотник, — говорив Крауз, розглядаючи Заброду з деяким здивуванням, як не зовсім зрозумілий людський феномен.

 — Але я ніколи не міг подумати, щоб твоя твариняча, та навіть не твариняча, чорт тебе знає яка, мерзота, ненависть і зло доходили до цього. Ти мене розумієш?

 — Нікак нєт!

 — Ху-х!..

 — Нащо ти вислужуєшся передо мною? Нащо ти з такою радістю доносиш на людей, виколупуєш їхні старі мізерні злочини, помилки?

 — Я ненавиджу Радянську владу.

 — Але ти українець?

 — Так точно!

 — Так як же ти?.. Ми ж твої вороги... Ми ж завоювали вас... Пам'ятаєш, Людвіг, я тобі казав... Ось чистий зразок, — звернувсь Крауз до Людвіга. — Як ти можеш?..

 — Клянусь честю!..

 — Мовчать! Він буде мені говорити про честь! Нащо ти набріхуєш на Запорожця? Мовчать! На. От список всіх людей, що слідує вирядити до Німеччини на роботи. Годі байдики бить! Знаєш, хто склав? Запорожець. Єдина чесна людина в селі. Сволочі!

 — Дозвольте, — сказав Заброда, проглянувши список.

 — Ну?

 — Вбийте, не вірю Запорожцю. І вам не раджу.

 — Що ти знаєш?

 — Поки що нічого.

 — Ти диявол.

 — Ваше високоблагородіє, — стрепенувся раптом Заброда. В його похмурих очах засвітився якийсь намір. — От коли він увійде у хату і впише в список свою дочку, єдину дочку, тоді називайте мене дияволом, сатаною, чим хочете. А поки я бачу, що цього нема, дозвольте мені думать...

 — Інтересно. Га? — переглянулись німці. Тут Лаврін Запорожець не витримав і постукав у двері. Він чув за дверима слова Заброди.

 — Що тобі? — нахмуривсь Крауз.

 — Я прийшов сказати вам про одну свою помилку, — тихо промовив Запорожець, підійшовши до Крауза. — Народ хвилюється, і це моя вина. Я ж дочку свою не вніс до списку. Признаюсь, пожалів. Батьківська слабість. Простіть.

 — Що ти, Лаврін?

 — Пишіть дочку. Сила прикладу — велике діло! Пробачте, що збагнув не зразу.

 — О Лавріне, ти переміг мене, — сказав схвильовано Крауз. — Я хотів просити тебе про дочку.

 Крауз поглянув на Заброду. Заброда зблід увесь і тяжко задихав.

 — Тату?!

 — Чув.

 — Скажіть, що це неправда!

 — Ні, доню. Це правда. Збирайсь у дорогу.

 — Мамо!

 — Лавріне! Що ти робиш? — Тетяна стояла в дверях худа-худа, жовта.

 — Помовч, Тетяно. Олеся поїде до Німеччини.

 — На загибель?

 — Ні... Олесю, вийди з хати... — Олеся вийшла в сіни. — Коли одвезеш Олесю на станцію, не вертайся в село. Все може бути.

 — Що ти?

 — Й ця хата може скоро згоріть..

 — Лавріне!

 — Мовчу.

 — Я не поїду! — закричала Олеся в дверях. В хату ввійшов Мина Товченик.

 — От світ настав! За границю не хотять їхати. Там же люди які та декалони! Хоча вже ми, говорять, зараз заграниця, га? Гутен таг вам з маком!

 — Мина. Ти чув таке?.. — затужила Тетяна.

 — Ну? — сказав Мина, підійшовши до Лавріна і ніби затуляючи його од Тетяни.

 — На, ховай, — тихо сказав Лаврін. — Не жалій ні коней, нічого, чуєш? Знайди і передай, щоб зразу виходили, як тільки прочитають.

 — А куди виходити?

 — Там все написано. Пам'ятай, Мина, у твоїх руках судьба. На по свідчення на подорож.

 — Куди це ти? — спитала Тетяна.

 — Не твоє бабське діло. Ауфвідерзейн, — сказав Мина і з таємничим виглядом вийшов з хати.

 Повернувшись додому, він звелів своїй дружині Одарці подавати обід, а синові звелів спішно запрягати коня.

 — А куди це ви, батьку, їдете? — спитав Мину з сіней молодий його син, поліцай Устим.

 — Не твого поліцейського ума розпоряженіє, — одповів Мина доїдаючи свій обід. — Іди запрягай!

 — А що пак це за бомага у тебе в шапці? — спитала стара Одарка Товчениха, готуючи коло печі харч на дорогу.

 — Знов-таки не ваше діло, — озвався з-за столу Мина.

 Устим вийшов запрягати коня, а за ним і його приятель поліцай Павло Хуторний, забравши непомітно листа.

 Незліченними ешелонами вивозили в Німеччину українських людей. Горе розлилось по недобитих вокзалах і стогін розлук.

 Олеся притулилась до матері і, цілуючи худу воскову материну руку, промовляла тихо, утопаючи в нестерпній тузі:

 — Прощайте, матінко моя рідна, не забувайте мене, не забудете? А коли вернуться наші з війни, передайте... Ой, не вернуться, мамо...

 Олеся плакала. Вона відчувала своєю чистою дівочою душею, що вже ніколи не побачити їй своєї тихої доброї матері.

 — Донечко моя, дівчинко, до останнього подиху свого молитимусь я зорями вечірніми й ранешніми, щоб обминуло тебе горе лихе і лихая по-руга. Щоб вистачило тобі силоньки у неволі, щоб не покинула тебе надія, голубонько моя... — тужила мати Тетяна Запорожчиха, пригортаючи до себе дочку востаннє.

 — Не вернуться, мамо. Не побачу я вже ні Романа, ні Василя... Рознесе нас по всьому світу, хто збере нас, матінко? Хто? Хто нас покличе? Мамо, мамо!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_ukraina_u_vogni.docx)Oleksandr_dovzhenko_ukraina_u_vogni.docx137 Кб36471
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_ukraina_u_vogni.fb2)Oleksandr_dovzhenko_ukraina_u_vogni.fb2307 Кб28428

Пошук на сайті: