Олександр Довженко - Україна в огні (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_ukraina_u_vogni.docx)Oleksandr_dovzhenko_ukraina_u_vogni.docx137 Кб36416
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_ukraina_u_vogni.fb2)Oleksandr_dovzhenko_ukraina_u_vogni.fb2307 Кб28377
 Санітари подавали їм поранених, сестри підносили хірургічні приладдя. Кості ранених тріщали під обценьками хірургів.

 Санітари піднімали його з хірургічного стола.

 Товариші витягали його з палаючого танка через люк. Рвалися міни зовсім недалеко. Земля тряслась од вибухів і лязгу заліза. Він був поранений знову. Його не можна було впізнати. У нього очі лізли з очниць од диму й страждання. Він був опечений. Пролітали мимо танки. Він був опечений. Зціпивши зуби, він мовчав, поки не крикнув: «Ай!»

 Його поклали на хірургічний стіл. І знову над ним трудились лікарі, безсонні й злі, мов люті м'ясоруби. Вони кричали на сестер-жалібниць і лаялись поганими словами, проклинаючи інструмент, невправність помічників і все на світі.

 — Олесю, як у мене б'ється серце. Олесю, як у мене б'ється серце. Олесю, серце... Ай, серце... Вперед! За Батьківщину! — кричав він, непритомний, під ножем.

 — За Батьківщину, вперед! — махнув рукою Василь, висунувшись з танкового люка. Ринулися танки в бій.

 — Слідуючий! — кричав хірург. Василя поклали перед хірургом.

 На лобі знайомий шрам. Лице замучене, але спокійне, і навіть посміхається. Він у глибокому сні. Над ним і навколо шаліє грім канонади.

 Минуло літо. Білий танк горів на снігу серед руїн. Василь лежав перед танком на снігу удвох з товаришем, поливаючи противника з автомата.

 Ось він підхопився, кинув гранату і, підірваний вибухом ворожої гранати, упав на сніг.

 Василь знову на столі. Знову та ж картина. Знову хірурги.

 І ранених несуть, несуть велику кількість поранених героїв. Кипить робота в хірургічній. Дзеленчать вікна од вибухів, і чути навіть кулемети. Упала сестра од утоми.

 — Гей, заберіть сестру!

 — Ні, чорт мене забере нехай! Я хірург до кордону. А там кулемета візьму, обвішаюсь бомбами! Бомбами! — кричав старий утомлений хірург...

 Величезним вибухом висадило вікна. Все затремтіло і зрушило з місць. Хірурга кинуло об стіну.

 — Як у мене б'ється серце, Олесю... Де ти?.. Де ти?.. — стогнав Василь на хірургічному столі. Шпиталь хитався і тріщав увесь од тяжкого реву війни і стогону поранених радянських людей.

 — Олесіа! — Фрау Крауз увійшла до Олесиної кімнати. Олеся дрімала на ліжку.

 — Встань! Ти знову лежиш?

 — Я хвора.

 — Ти написала додому листа?

 — Написала.

 — Ти щаслива?

 — Да.

 — Ти писала, що ти щаслива? — Да.

 — Що в тебе є окрема кімната?

 — Да.

 — Ти написала — жду отвєта, как золовей лєта?

 — Да.

 — Ну?

 — Не відповідають.

 — Розкажі мені про своє село... Емма, ком гер! Увійшла Емма, невістка фрау Крауз.

 — Ну?

 — Я вже розказувала.

 — Розкажи ще раз про гору і про річку. Ну! Ах, майн гот, коли вже скінчиться ця жахлива війна. О, кляті більшовики, звірі, як наші діточки страждають там! Ой як мені хочеться поїхати туди, до Східної Німеччини, Емма. На горі над річкою буде наш будинок. О, ти там матимеш роботу, Олесіа. Ну, яка річка, кажи?

 — Річка тиха-тиха. Лілей багато. І верби над водою. А село, як квітка, теж тихе-тихе.

 — Ох, вундербар!.. — Олеся заплакала.

 — Не треба плакати.

 — Руе! Ну, тихе, тихе! Ну, вайтер!

 Раптом почувся дзвінок. Фрау Крауз схопилась за серце. Якесь зловісне передчуття пройняло холодом злобну її душу.

 — Мама! — Емма!

 — Ху! Як я боюсь. Ну, вайтер. Село тихе-тихе. Ну, говори...

 — Мама! — Емма розкрила листа і почала читати.

 — О? Руе... Емма... Руе...

 — Людвіг!!!

 — А...

 — Мама!

 — А-а! Готес!.. Людвіг!..

 І стара Краузиха вибігла разом з Еммою з кухні.

 Хазяйки ревли в покоях, мов божевільні. Аж ось рев почав наближатися до кухні. Олеся кинулась до дверей, та не вистачило в неї сил боротися з двома здоровими німкенями. Вдерлися вони в двері і кинулись звірюками на Олесю. Олеся вирвалась і плигнула у вікно.

 Олеся розплющила очі. Їй здалось на одну мить, неначе хтось її покликав. Вона оглянулась. Нікого. Тихо. Ясна ніч. Навколо бур'яни і печища убогі. Вона стояла коло рідної печі і нюхала пучечок сухих материних гвоздик од пристріту, що знайшла вона в пічурці.

 Так ось вона, рідна Тополівка. Ось верби, криниця під горілою вербою. «Річка тиха-тиха. Лілей багато. І село, мов квітка, тихе-тихе... «Вундербар», — пригадала вона страшну німкеню Краузиху.

 Багато минуло часу, як кинулась Олеся через вікно в життєву прірву. Багато лихих надзвичайних вітрів носило її, мов піщинку у пустелі. Багато горя і бруду з трудних кривавих шляхів і переплутаних стежок прилипло до молодого її тіла і душі. Не раз і не два кричало, розтиналося, горіло огнем у грудях дівоче її сумління під тиском мерзоти і невблаганного насильства на широкому терені аморальності і занепаду.

 Нестерпні довгі поневіряння на чужих дорогах доводили її не раз до каламутного відчаю, провалювали в болото отупілої байдужості і бажання вмерти.

 — Нащо я Василю така, нащо? Куди я йду, чого я йду? Хто пожаліє мене? Хто я? Не дівчина, не жінка, не мати.

 Вона йшла додому. Сила, що несла її на схід, на Вкраїну, була надзвичайна. Її несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність.

 Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди.

 Не питайте, якою ціною добралася вона додому. Бо тоді ви розстріляєте її за аморальність. Думайте, що вона жалібними брехнями прикриває легковажність свою і розпусту, якщо ви самі брехун. І тоді стане одною жінкою менше.

 Чи впадете перед нею на коліна і гарячим своїм співчуттям розпалите трутизну її спогадів. Ніщо не зміниться. Все було. І, може, найбільша мудрість в таких гірких ділах — слідувати за природою, що послала людині щастя забуття лихого в доброму часі.

 О час! Великий, мудрий художник! Ти несеш на своїй палітрі не тільки сивизну нашу, чи задерті кирпи, чи короткозорість нашу, чи випадкові часом ознаки наших геройств, а щось незмірно більше, глибше і велике, що складає в блакиті майбутнього блискучої краси трагедійний портрет безсмертного нашого народу.

 — Хто тут?

 — Я... Хто тут?

 — Я...

 — Хто я?

 — Христя... Олесю?!

 — Христе! Се ти, Христе?

 — Олеся!

 — Виходь!

 — Виходь ти!

 — Ти взнала мій голос?

 — Так.

 — Це ти?

 — Я. Це ти?

 Вони впали одна одній в обійми і голосно заплакали в бур'яні посеред двору. Старий український місяць освітлював їх байдужим своїм світлом.

 — Звідки ти, сестро моя?

 — Як ти, голубонько?

 — Втекла? — Вони вдивлялись одна в одну і гладили тремтячими руками руки, плечі, щоки.

 — Ой!

 — Неначе сон!

 — Правда?

 — Як я плакала по тобі!

 — Де ти?

 — Хто ти? Зброя... Христе, ти партизанка?

 — Ні, Олесю. Не партизанка я. Я жінка фашистського ката, — сказала Христя. — Італієць він, капітан Пальма. Пам'ятаєш, як розлучились ми з тобою? Прости мені, сестро...

 — Ну що ти, Христе...

 — Я чула твій плач. Мені хотілось тоді втопитись. Ну, як я забула, що ти не плаваєш?

 У тихій річці біля латаття плавала дівчинка років семи. А друга сиділа на березі, Олеся. Вони сміялися обидві. Прозорий спогад про далеке святе дитинство промайнув перед ними ластівкою. І зник.

 Уже з другої далекої річки виходила невольниця Христя у мокрій одежі. Упала на берег посиніла. Її рвало водою, поки не прикрила ніч, непритомну, напівмертву...

 Вона стояла на вулиці невеликого міста. Вона була гарно вдягнена. Вона була чимсь перелякана. До неї підійшла якась чужа жінка, горда, зла вовчиця-німкеня, і з підкресленим презирством ударила її по щоці. Потім вона вдарила смаглявого офіцера...

 Полковник фон Крауз увійшов до штабу карного італійського загону темний як ніч. Це було в невеличкому місті, колись красивому і тихому, славному своїми садами і піснями.

 Фон Крауз підійшов до вікна. Десь недалеко горіло. Полум'я то вибухало величезними язиками, то падало й потопало в диму, то кидалось од вітру на всі боки з глухим гудінням, і офіцерські тіні метушились по хатніх стінах, як зловісні привиди. Здавалось, захитався цілий світ. Дзвонили ніби дзвони, кричало щось несамовитим моторошним криком, і торохтіли автомати.

 — Пальму!

 — Капітан Пальма!

 Капітан італійського карного загону Антоніо Пальма хутко ввійшов і став посеред штабу:

 — Капітан Антоніо Пальма!

 Фон Крауз оглянувся і з огидою зміряв його очима.

 — Це вас ударила вчора по морді жінка на вулиці?

 — Так, вона мене вдарила...

 — По морді. Хто вона?

 — Німкеня. Туристка.

 — З ким ви йшли?

 — З своєю дружиною.

 — Неправда.

 — Правда.

 — Вона її теж ударила по морді?

 — Так.

 — А ви що? Чому ви не застрелились? Чому ви?.. До речі, хто ваша дружина?

 — Українка.

 — Ім'я?

 — Христина.

 — Ви її любите?

 — Ні.

 — Нащо ви одружилися? — Я мушу мати жінку.

 — Вам мало тут всякої тварі?

 — Я так не можу. Свої відносини до жінки я люблю обставлять красиво.

 — Ви мерзотник. Ви аморальна істота. Ви розумієте?

 — Так.

 — Ви вішаєте, стріляєте, палите їх батьків. Нищите братів, а ця аморальна сволота, ці духовні пр*ститутки, тварюки лізуть до вас ліжко кохатися з вами, вбивцею і катом. І ви обнімаєте цю сволоч. Мені гидко на вас дивитися. Я образив вас, ви чуєте?

 — Мене не можна вже образити.

 — Чому?

 — Потім скажу. Продовжуйте.

 — Яка мерзота!

 — Так, але ж ви заохочуєте солдат женитися. Ви ж розбестили всю країну!

 — Солдати друге діло. Ми маєм тут окремий інтерес.

 — А офіцери? Я можу вам назвати... Теж окремий інтерес?

 — Да. Їхні повії нам служать. А що робить в цьому плані ваша сеньйора?.. Нічого? То-то ви так часто тікаєте з вашим батальйоном. Я мушу допитати вашу жінку. Приведіть сюди фрау Пальма.

 — Її нема.

 — Де вона?

 — Вона зникла вночі.

 — За яких обставин?

 — Коли ми тікали з міста, вона осталася.

 — У партизан.

 — Так.

 Крауз почав сміятись.

 — О, тепер я нарешті зрозумів ваші слова. О, звичайно, вашу італійську честь нічим уже не можна унизити після того, як од вас, побитого офіцера, утекла ваша сеньйора. Так я вас зрозумів?

 — Ні.

 — Що?

 — Мене не можна образити тому, що на землі умерла мораль.

 — Що? Як? Хто вмер?

 — Мораль. В цій війні не буде переможців і переможених, а будуть загинулі і уцілілі, — сказав байдуже Пальма.

 — Біте!

 — ...В цій країні не буде переможців. Будуть загинулі і уцілілі, — повторив капітан Пальма.

 — Так... Всі чули? — звернувся раптом фон Крауз до присутніх.

 Стало тихо. Декілька офіцерів стояли мов скам'янілі. Страшну правду, що давно вже не давала їм покою, було сказано. Шкода, що її сказав італійський офіцер, якого всі вони ненавиділи, як і всю його частину, за погану війну з партизанами.

 — Немен зі плятц, біте, — сказав полковник і сів. Сів і Пальма.

 — Умштайген — Капітан Пальма встав і випроставсь. Велика його тінь захиталася по стінах і по стелі хати.

 — Що ви тут мелете? Що це за настрої? Коли ви з вашою паршивою сволоччю примушуєте мене ось уже рік тікати од партизан і ховатися од двох бандитів Запорожців, я вас питаю, що? Що вам дає підстави базікати мені ці жалюгідні теревені?

 — Гер полковник!

 — Я розстріляю вас!.. Як ви смієте? Який провокатор, який дурень вам це сказав? Га?

 — Гер полковник, це сказав фюрер, — відповів Пальма.

 — Фюрер?!

 — Хайль Гітлер! — виголосив горбатий гестапівець.

 Всі встали, крім полковника Крауза. Він почав кашляти.

 — Он як.

 — Лейзен зі маль, біте, — капітан Пальма подав фон Краузу газету.

 — О... Ху-х... Ну!.. Дас гат гезагт фюрер?

 — Йаволь!..

 — Зетцен зі!.. Що ви думаєте? — звернувся фон Крауз до майора Штігліца.

 — Ферцайген біте, гер полковник... — підхопився майор Штігліц. — Я не повинен думати. Я сольдат. Я існую не для думання, а для дії. Дізе італьяніше гунд може думати щось, поки я не повішу його...

 — Капітан Пальма! — поправив Штігліца фон Крауз таким голосом, що Штігліц онімів.

 — Капітан Пальма, — пробелькотів він і стих.

 — Немен зі плятц, капітан Пальма, — сказав фон Крауз. Пальма сів.

 — Я вважаю, що фюрер Гітлер говорить дурниці, ферштеєн зі? — сказав фон Крауз голосно й виразно, щоб усім було чути. — Треба бути абсолютно аморальним і легковажним неуком, щоб молоти отаке перед народом у тяжку годину.

 — Ви не маєте права так говорити про фюрера! — сказав гестапівець, двогорбий рахітик, фанатично закоханий в Гітлера. — Ви повинні боятися так говорити, гер полковник! — заверещав він, ошкіривши зуби, мов тхорик.

Пошук на сайті: