Щоденник – Олександр Довженко

26а. Мета — зробити кращий в Радянському Союзі кол" госп.

27. Завжди риба воняє з голови. Так от, щоб риба (колгосп) була здорова й свіжа, я хотів, щоб була здорова, культурна голова.

28. Він не знав, за що його судять.

29. Свідки: вдова, яку він викликав уночі на допит:

чому я напилась.

30. Він копіював великих. Мій колгосп.

31. Він почував себе вождем села.

32. Якщо ти стоїш на чолі, ти не повинен підпускати близько нікого (пафос дистанції).

33. Манилов: мріяв об'єднати в колгоспи під свою владу млини, електровню. І сидітиме все життя.

34. Він возвеличився.

35. Огромний апарат.

35а. Нікому не довіряв. Учинив контроль над контролем.

36. Вважав, що народ треба «тримати в руках, щоб боявсь».

37. Ідучи по селу, ні а ким не вітався. Проте вимагав, аби всі знімали шапку.

38. Свідок-дід: «Василь Федорович, прибуло до вас начальство».

«Ну й що ж. Приїхало, так хай мене найде».

39. У нього не було кар'єризму. Він був позбавлений високого ідейного рівня. Василь Федорович Ступак.

40. «Мій колгосп». Моє, моя. Мої люде. іїеокуркуль.

41. Все викрилось після Постанови ЦК про порушення Статуту сільськогосподарської артілі.

1948 рік

5/II/ [19]48

//У поводженні з вищестоящими треба завжди бути скромним і не втрачати шанобливості, в усякому разі, треба зробити все, щоб видимість вищесказаного була помічена начальником.

Якщо начальник, спонукуваний невідомими вам домашніми або службовими драмами, діставши де-небудь у ще вищого начальства прочухана, почне кричати на вас, не падайте духом, не біжіть вішатись, не проклинайте життя. Ви можете дуже ласкаво, більше того, співчуваючи йому, сказати чемно:

— Не утруднюйте себе криком. Повірте, що навіть звичайна розмова з вами приносить мені справжнє страждання завжди.

Начальник тут же посмирнішав. Він не зразу зрозумів справжню суть вашої чемності, і тоді перш ніж приступ нікчемності і злості спалахне в ньому з новою силою, ви постарайтеся піти додому, отруєний. Дома ви поплачте, поскреготіть зубами і сідайте писати що-небудь бадьоре, героїчне.//

23/ІІ/[19]48

Мати. Отеє ж як хочете, а буде знов війна.

Ми. Невже?

Мати. Бачу. Ось пригадаєте мене.

Ми. Що за прикмета?

Мати. Спідниці знов коротшають у женського полу. Вже скільки я за своє життя помічала — спідниці у женського полу коротшають, задираються, піднімаються-піднімаються. І вже як за коліна піднімуться — зразу війна.

Потім опустяться, подовшають, — війна затихає, замиреніє.

Дак отеє, помічайте, зараз були подовшали, а це знов почали задиратись. Буде війна. В Америці вже, кажуть по радіо, вже так позадирались, що тільки воювати. Ну що ти зробиші.. Не смійтесь, ось побачите.

ЗО/І [19]48

По закінченні картини зразу ж написати книгу про своє життя в мистецтві.

Написати докладно і абсолютно одверто, як труд цілого фактичного життя, з великими екскурсами в біографію, в дитинство, в родину, природу, пригадати всі чинники, які створювали й визначали смак, тонкість сприймання.

Що створило мене як кіномитця?

Яка література? Класика? Малярство?

Чи, може, пісні й думи? Чи вражливість бездонна й бездонна фантазія? Чи зачарована Десна?

Як я йшов на зйомку не готовившись, не маючи в цьому потреби. В мене все ставало ясним з початку створення сценарію.

Я просто повторював процес. Я міг знімати коли завгодно, з якими завгодно артистами, ніколи не ганявся за великими именами.

Кіно як спосіб суспільно-політичної діяльності.

Мої поеми — моє сучасне.

Я творив, що хотів, що думав. Я дійсно був і е вільний художник свого мистецтва.

Політична обстановка на Україні. Всі її перипетії. Культурне життя.

Мої позакіпематографічні інтереси. Ким би хотілося бути, до кого себе примислити?

Їзда на кіностудію в Одесі.

Бігом Київ — Шулявка — вища міра.

Потилиха. Нікчемство і краса.

Мрійництво.

Мої проекти перебудови життя, господарства, міста (нраб), садів, ансамблів архітектурних. Комедія. Любов до комедії. Нездійснена мрія життя. Все навпаки. «Цар» — мій кращий непоставлений сценарій. Перегляд фільмів у Харкові, Києві, Москві. «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Веремія навколо переглядів. Диспути…

Як я знімав у селі Яреськи. Народ. Думи. Мене запрошують на посаду голови колгоспу. Хто мої герої? Батько, мати, дід і я. Я — Василь, Щорс, Боженко, Мічурін. В «Землі» вмирає мій дід. Шкурат — мій батько. Я — парубок, що сидить з дівкою на призьбі. Я — Кравчина. Орлюк. Як мучивсь я і проклинав адміністрацію, що з їдала мої нерви, мою душу, всі мої сили своїм нікчемством. Яке розчарування я мав по закінченні картини. Чому я ніколи не дивлюсь своїх картин? Документальні мої фільми. Західна Україна. Виступи. Війна. І вся моя трагедія воєнного часу.

Одне скажу: хоч я зробив картин і небагато, однак, з того часу, як розколовся світ і Ленін став на стороні людського, не покладав я рук.

51 IV [19]48

«ЖИТТЯ В ЦВІТУ»

//Ось уже кілька років тягнеться моє «Життя в цвіту». Я написав його як повість і як п'єсу. Я вистраждав його як кольоровий фільм, видушив і вистогнав, знемагаючи від приступів стенокардії і тупого бюрократизму. Потім, коли все нарешті з таким граничним трудом було зроблено, коли картина стала жити і радувати навіть натасканих снобів, я потрапив у дивовижну містичну смугу її обговорень на художній раді великій. Потім міністр кудись бігав з нею і кожного разу вимагав все нових і нових купюр…

Тоді мене врятував від ядухи Жданов. Після зустрічі з ним я, здавалося, ожив. І хоча п'єсу також задушили, всупереч його думці, я спочивав начебто в Барвнсі тижнів зо три і повернувся звідти знову хворим.

Тепер мене вже знову розпинає кіноорганчик. Я сиджу цілісінький день за столом. Я наступив на гораянку і задушив усі мої плани, всі мрії про п'єси, про мій рідний край, про Дніпро, і тепле повітря, і ніжні береги моїх рвчоя, про вічне свято просторів.

Я повинен нехтувати, заперечувати створене, ненавидіти те, чим захоплювалися, що утворено з багатьох тонких компонентів. І написати твір-гібрид — стару поему про творчість і нову повість про селекцію. А серце болить. І часто, йдучи від столу після цілого дня трудів, я озираюсь на зроблене — як його нікчемно мало.

А втома така, неначе цілий день ворочав каміввя в неспокої.

Як би знову не бути кимось удареним за що-небудь.

О жорстокість, я пізнав тебе.

Важкі передчуття гнітять мене.//

18/IV 1948

Людськеє.

Порізавши палець, хлопчик спочатку заплакав, забігав, потім трохи згодом, коли ущухла кров, підійшов до дядька.

— О! Вавка.

Дядько сидів на призьбі, простягши вперед єдину свою цогу й милиці. На грудях у нього був чималий іконостас.

Дивись, мов, і я маю вже дещо, і хоч воно й боліло, та не дуже. Колись і мені повісять золоті оці іграшки. І одрубають, може, ногу чи руку. Нехай. Ось який я мужчина.

Дядько подивився на хлопця і ніжно засміявсь. У нього трохи сльози не виступили на очах. Зразу куди й дівся сум і жаль. І каліцтво показалось йому чимсь природним, як шлюб чи робота. Як неодмінний атрибут життя.

Хлопчик дивився на його медалі, зачарований красою. Він був гордий і сильний. Готовий до подвигу. Він заспокоївсь. Він бачив, що дядько зрозумів його. Він полюбив свою рану і вже пишався нею.

11V [19]48

//Київ — город-геній. Красивий, незважаючи иа многолітаі яамагання архітекторів і горе-керівників занапастити його красу витворами убожества і нікчемства.

Написати докладно, як підлабузники а архітектурної управи і підсліпуваті дилетанти нівечили його, ставлячи на записках «великих товарищей»… жалюгідні коробки на самих видатних точках, які вимагали абсолютно інших.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: