Годі б уже мені мучитися і спокутувати свій гріх перед Сталіним. Треба прийматись за роботу і роботою довести йому, що я радянський митець…, а не одіозна талановита постать з «обмеженим світоглядом».
Треба взяти себе в руки, закувати серце в залізо, волю і нерви, бодай останні, і, забувши про все на світі, створити сценарій і фільм, достойний великої нашої ролі у велику історичну добу.
Учора у Козловського сказав мені Самосуд: коли Москвін узнав по усунення мене з Сталінського преміального комітету, він сказав: «Як жаль. З комітету вийняли серце й душу».
Смутно мені, смутно.
8/IV 1944
//Якою б не була страхітливо руйнівна війна, яким би брудним ураганом не пройшлась вона по Україні, її величезне позитивне значення для історії українського народу безперечне. У цій пожежі, хаосі й крові злились воєдино всі українські землі. І якою б не була, очевидно, напочатку їхня доля тяжкою і трудною, в кінцевому рахунку український народ робить рішучий і неминучий крок вперед. До речі, об'єднання — кінець національному дрібному, другорядне кон'юнктурному, […несе кінець]. Очевидно, його підставою була розірваність земель і різнобожжя.//
91 IV 1944
Москва
//Уся Росія їде сьогодні на бабі. Те, на що виявилась здатною російська баба, незбагненне.
Так само незбагненний і так само сповнений величі наш наступ. Наступ нашого радянського воїна в це бездоріжжя — більше, ніж чудо. Це непосильний, немислимий труд. Люде ніби бояться, що зменшиться їхній священний гнів, і прагнуть швидше його реалізувати, не шкодуючи ні праці для цього, ні життя, ні страждань.
Що е в брудній, некрасивій, непричесаній російській людині? Споконвічне прагнення чуда, великого, найкращого, всезагальності… Прагнення перебудувати світ. Звідси і Жовтень. Він живе в ній і сьогодні для великого, кінець кінцем, щастя всього людства.//
9/IV 1944
Америка одмовилась дивитися мій фільм «Битва ва н[ашу] Р[адянську] Україну».
Вона, підла, і перекупка, і спекулянтка, не захотіла навіть глянути на ту кров, яку купує вона за свій свинячий бекон у консервних банках.
Будь же ви прокляті, панове і (нраб) американці, а усім вашим добробутом і лагідними: усмішками.
Проклинає вас мій батько, мати і я з усім народом українським.
S6 / IV [19]44
Я не вмію писати.
Або я зовсім не вмію писати і все те, що я роблю, лише здається писанням за принципом — на безриб'ї і рак риба, або ж я втомився і виснажився увесь вщент. Написати півсторінки для мене вже канальський труд. Я втомлююсь часом від одного рядка.
Тисячі думок і картин збиваються в купу і мучать мене. А витікають вони з голови неначе через мікронне тоненьку щілинку, і все написане мною здається завжди мені нікчемною краплинкою того, іцо я так пристрасно хотів сказати.
Тоді я журюся і знову мучуся од знесилення.
28 / 1V 1944
Учора в ВОКСі шанували творчість Чапліна. Гарно виступив англійською мовою Пудовкін.
…Потім дивилися «Золоту лихорадку» — чудесну молоду картину Чапліна. Я сміявся, як давно не сміявсь.
Був Литвинов. Сіра форма зробила його трохи подібним до старого швейцара в гарному домі. І нащо завели форму для міжнародного Наркомату — не знаю, господи прости!
29 / IV 1944
Учора дзвонив мені мій главковерх кіно. Bin повідомив мене, що мій сценарій (літературний) «Жизнь в цвету» він приймає. Що сценарій «ничего себе, только надо его сократить, особенно в первой части, в первой половине, менее удавшейся (якраз навпаки). Потом я предлагаю вам выбросить начало— царей. Не трогайте их. Ну их, бог с ними. Знаете, сейчас царей лучше не трогать. Выбросьте их».
30/IV 1944
Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більш глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне тільки те, що прекрасне.
І коли ми не постигнемо краси, ми ніколи не зрозуміємо правди ні в минулому, ні в сучаснім, ні в майбутньому. Краса нас всьому учить. Ся проста істина лишилася, проте, не признаною, особливо ворогами високих мислей і почуттів. Краса — верховний учитель.
Доказ цьому мистецтво — малярі, скульптори, архітектори, поети. Що б нам лишилося од Риму, од Ренесансу, коли б їх не було?
У всьому людському я хочу шукати красу, себто істину.
З А. Ф[ранса].
(Без дати. Листок міститься після запису від 30/IV 1944 p.)
Записати Історію постановки фільму «Щорс» від самого початку до кінця.
Роль Шумяцького, Панаса, Кошара. Розмова на дачі Панаса з Будьонним. Читання сценарію на У[кр]політбюро. Знімання фільму.
Арешт Дубового. Дзвінок N. в справі нової версії смерті Щорса.
Поїздка в Москву до Сталіна.
Як родивсь у мене кінець фільму… і т. д.
На «Щорсі» я заболів грудною хворобою.
Фільм у Москві. «Прийом» у Дукельського. Прийом у Сталіна.
З IV [19]44
«Повість полум'яних літ» не повинна бути звичайним оповіданням на екрані з боку побутового, натуралістичного, манерою тлумачення реалізму. Се мусить бути річ реалістична в розумінні високому, мистецькому, її поетичний дух, мистецький хід узагальнень, вибору прекрасного серед красивого, вічного в тривалому, епічного у звичайному — все мусить бути підпорядкованим єдиному стильовому комплексу строгого мистецького твору. Не повинно бути ні одного порожнього, байдужого метра, ні одного випадкового, нічого не значущого слова.
Треба вкласти в уста персонажів все краще і високе, що сприяло б художній висоті і високій життєвій поетичній правді твору. Треба відповідно мистецькому стильовому плану і вибрати і персонажів, і одежу, і особливо пейзаж. Останній мусить відігравати особливу, вирішальну в великій мірі роль.
А народ увесь в цілому треба поставити над війною. Щоб він у картині був більший за війну, народ радянський, смертю смерть поправший.
19/VI [19]44
//Жахливі речі творяться в мені.
Я не можу писати статей. У мене в голові ніби обірвались усі абсолютно проводи, і жодна думка не може вилетіти з неї, не може ширяти, не може линути на крилах до читача. Що сталося зі мною? Мені здається, що читач не читає мене, ненавидить і недовіряє мені в великі часи Вітчизняної війни. Керівництво навіяло йому думку, що я ворог народу, небезпечна і шкідлива людина, націоналіст, контрреволюціонер, поплічник Гітлера і диявола. Я душевно захворів. Те, що зі мною вчинили, не треба було чинити…//.
9/VII [19]І4
Каже мені сьогодні мати:
— Ти знаєш, Сашко. Отже, як хочеш, а наш виграв. Оце ворожила, виграє.
— Хто?
— Сталін. Ось побачиш. А на того ворожила, так буде вбитий. На німецького, як його?
— Гітлера?
— Еге. Все, що набрав, заберуть і той… і вб'ють, от побачиш, щоб я так жила.
Я засміявся, дивлячись на стару-стару свою матір з її міжнародною ворожбою на картах. Вона слідкує за всіма самольотами, скільки гармат коли вдарили, яке місто забрали, українське чи білоруське, хочеться й їй вигнати німецьких ворогів з нашої пограбованої нещасної і нещасливої землі.
ІЗ/ІХ [19]44 Москва
Сьогодні мені сповнилось п'ятдесят років. Коли б я вірив у бога, я попросив, помолився б йому, аби послав він мені ясного розуму на десять літ, аби зробити щось добре для свого народу, і більш нічого б не просив…
1945 рік
15/11 [19]45
//Незмірний, неприступний розумінню західної людини гнів одних…
Незмірний, неприступний розумінню старої західної душі всеперемагаючий гнів слов'янина зіткнувся на рубежах тисячоліть з холодним методом злочинного германця і, скоряючись уже не тільки рукам полководців, а ніби самому інстинкту життя… (Пропуск у записках), тут бились вороги, здавалось, па тисячу літ вперед, так не жаліли життя і добра. Тут у розжарених небачених тиглях виплавлялася історія нового світу…
Світ огидний і страшний. Планетарне безумство цілком очевидне, коли дивлюсь підряд коробок двадцять хроніки-кіно, німецької, нашої, англійської і американської. Все як на долоні. Вся розтерзана, споганена земля…
24 / II [19]45
//Радянський народ весь вихований у прагненні подвигу.
І все його життя, не відоме і не зрозуміле ніяким іноземцям і глибоко приховане від них, — це життя подвижників, що проходило саме в спрямованості подвижництва.
Чверть століття цього життя, сповненого подій, безприкладних злигоднів і обмежень во ім'я всесвітнього щастя, були ніби підготовкою до велетенського подвигу, який потряс на довгі віки весь світ.