9 / Х / 1945
Сьогодні точно і вповні відчув я усім серцем, що мені судилося, якщо я не вмру наглою смертю, написати одну велику книгу, ту саму, яка жила в моїй підсвідомості багато вже літ. Вона просилася на світ в якихось своїх деталях ще в двадцять восьмому році в ненаписаному «Царі» — моєму кращому нездійсненому сценарії, вона жила вже в епізодах «Міри життя», в діалогах, в сентенціях, в постійному моєму стремлінні до синтезу. Я вже вірю в неї і вже щасливий. Мене вже можна садовити на хліб і воду, затулити од мене світ, не приймати мене. Мені нічого не треба. Мені треба принести народу радість у мистецькому своєму творі. І більш мені нічого не треба. Вірую, вірую, вірую!
Я почну від сього дня берегти себе од лихого ока, од нерозумного слова, од житейських дрібниць. Політиці приділятиму найменшу долю часу. В політиці я житиму тільки на сталінських інтегральних верховинах споглядання. Всю свою силу, весь розум очищу од дрібного, повсякденного. Заклинатиму себе піднестись до висот написання тривалого твору на довгі літа. Встановлю вечірній час, як молитву народу, полечу духовним своїм зором на Україну до рідного народу, якого ніжним сином я є, був і буду во ім'я отця.
9 / Х / [19]45
ЗОЛОТІ ВОРОТА
III
Як я попав, втікши з полону, до партизанів.
Як вони приймали мене, як допитували.
Як хотіли вбити, бо їм треба було відходити по болоту, але я впросився. Вони підозрівали, що я шпик.
Тиждень по болоту вдень і вночі. Труднощі.
Партизанський край. Як легко стати винуватим.
Мене приймають.
Читають лист Д-ка.
Кара зрадниць. Написати з солоним гумором і злом. Все.
Примітка. Отсю сцену, що я вам абсолютно точно і правдиво описав, як очевидець, я пригадував два рази. Вдруге вона видалась мені хоч і не такою правдивою, зате більш неначе художньою. Поскільки піднесена правда є дорожча за звичайну. І красота. А раз я почав уже вам писати, то я теж мушу думати про красоту як персонаж історії. Така красота, кажу, є більша ніж правда, бо вона вміщає в собі і істину і є єдиним учителем життя, то я мушу в виді примітки описати вам точно і другий свій спогад про сю ж таки історію. (Моління про кулю).
Зустріч з націоналістичними бандитами.
Бандерівська чума: Веремчук у лісі.
— Вилазьте. Ні. Кидаєм бомби. Будь ласка. Кинули. Веремчук (нрзб) згадує — як трудно йому вбивати людину. Веремчук і гад-націоналіст.
10 /Х / [19]45
ЗОЛОТІ ВОРОТА
III
Все, що записано в мене про літературу й народ, мусить цілком увійти до роману.
Все, що призначалось для п'єси «Молода кров», і якщо можна навіть, що написано для п'єси «Міра життя». Звідти можна взяти діалог Скидана з Верещакою, звичайно, переробивши його по стилю і частково по змісту.
«Я страшенно розсердився. Тільки не думайте, що я образив чи побив його. Ні. Навпаки. Я вийняв з кисета два хрести і нагородив його. Йди, кажу, і признавайся».
Дивна річ. Усякий блазень з вічним перцем у руці пнеться показати, що він письменник не селянський. І піколи письменник, щоб ви знали, не стояв так далеко од нас, як от зараз.
Переглянути матеріали чернетки до «Міри життя»…
— Коли в якомусь там колгоспі діло дрянь, кажу завжди — шукайте дурня.
— Находять?
— Точно.
— Яка велика роль припала дуракові!
— Себто?
— Велика і страшна.
— А що страшнішого? Дурість і дурість.
— Колись, у приватницькі старі часи, навколо дурості народжувався сміх. А зараз усуспільнений дурак — се вжо соціальне лихо і колективний смуток.
Тому мій лозунг: граждане, увага дуракові!
Мій політичний рівень невисокий. І деяких речей я й досі ще не розумію.
От тільки не знаю, чому зараз люде так не люблять трудитись? Чому їх треба підганяти газетами! І для чого, скажіть мені, труд розглядається вже як щось виключне? Чого його оголосили ділом честі, доблесті і геройства, коли він сам по собі є просто діло.
Як собі хочете, ну, по-мойому, не треба буть героєм, щоб трудитись. І доблесті особливої не треба. Не слідує так залякувати людей трудом. Труд — штука приємна, радісна. Боже мій, як ото виїдеш було в поле рапанорано. Сонечко сходить, жайворонки співають. (Великий абзац про красу труда). А на геройство не всякий способен. А тепер якось так вийшло, що од доблесті і геройства труда всі тікають по канцеляріях, той у інженери, той у офіцери, а дівки в міліцію. А мені ото, як побачу дівку в міліції, — ну, жить не хочеться, не хочеться з жінкою спати лягать і любити її не хочеться: ще родиться, чого доброго, міліціоперша та й оштрафує.
Ай, біда… А гончара, плотника, критника чи гарного шевця немає, вивелись дощенту … Вже нема ні шевця, ні кравця, ні прикажчика, ні різника — ще тільки завідують чимсь да в кіно. І інтересно, ще я помітив, що в книжках виводити їх можна тільки з красивого боку. А щоб там показать подлеця, жулика, пройдисвіта, трутня, мошенника — боже сохрани. Нема. Колись, кажуть, були. Зараз нема. Увесь реалізм став такий благоприятний до їхнього образу в епосі, що краще я приєднаюсь до нього, та й пошкандибаю собі дальше.
Треба найти форму і відповідне місце для цілого розділу: Кравчина в роботі. Хто робить, хто не робить. Проблема роботи, проблема створення матеріальних цінностей'! проблема паразитаризму. Паразити навколо Кравчини, їх багато. І не біда, що їх багато. Біда, що вони існують, як паразитаризм активний, що об'їдає Кравчину, а ще гірше, що він заважає працювати. Се бюрократизм. Бюрократизм у сільському господарстві. Режисура чи масовка на полі. Творення, творчість чи виконання.
Діти, баби, діди. Що робити? Сторожі, пожарні, конюхи, доярки, свинарки, пастухи, кладовщики, бухгалтери, рахівники, ланкові, заготи, голови, секретарі, продсідателі, завкадри, міліція, птахівництво, пасічники, емтеесівці і т. д. і т. п. Це — робкоп. Можна й так.
Тільки скажіть мені, чому ж не весело стало житися в селі? Чому так почали уникати фізичної праці? Хто прокляв її? Хто заворожив, зневажив? Для чого з людини, що обробляє землю, зняли красу вишивки, покрою, кольору? Чого стала людина землі карикатурою на городського гультіпаку? Для чого се? І звідки? Фізичну роботу ненавидять раби і наразити! Так хто навколо мене?
Чому я перестав цікавити письменника?
Чому поет вважається відсталим, коли складе якийсь хороший вірш про мене?
Чому дітям моїм учитися важко?
Чому тікають вони з села? Чого розлітаються з нього?
Те, що мене полягло в боях Вітчизняної війни, як нікого, се я знаю, і з цим я мирюся, бо інакше, припустим, і не могло бути. Але чому письменники пишуть про моє життя зараз різні блюзнірські комедійки, для чого затуляють перед світом мою велику і високу правду?
10 / Х /1945
Я проведу Кравчину через ад два рази і раз через чистилище. Я не Вергілій, і Кравчина не Данте. Він солдат-піхотинець, не закований в броню перед всесильною зброєю двадцятого віку. Його рятує земля і нове Слово.
Через пекельні огні він перейде обпалений і в темних водах Стіксу він потопатиме не раз. Кров грішних і праведних не раз змішається з його кров'ю.
Але рай в своїй душі він пронесе чистий, хоч і обпалений на вуглах, закурений димом і в кривавих плямах. І Слово — як краєугольний камінь нових тисячоліть. Ленін.
141Х1 [19]45
ЗОЛОТІ ВОРОТА
ІІІ
Одна з основних ліній книги — дочка Кравчини, його
улюблена дитина Марія. Він шукає її скрізь. Вона в полоні.
Він розпитує всіх. Він сперечається з солдатами й офіцерами…
Дати його зустріч з нею. Вона погвалтована. Вона плаче. Вона проклинав життя. Вона хоче вмерти. Він благає її жити.
— Вони принизили моє достоїнство людське.
— Голубонько моя, вся війна — приниження достоїнства.
— Я гидка й брудна.
— Ти прекрасна, як оця розбита церква. Як оця руїна. Вопа огидна і прекрасна разом.
— Я понівечена.
— Понівечена вся країна. Чим ти краща за неї?
— Ні в кого не хватило для мене жалю.
— Не жаль нас гнав сюди, а гнів і ненависть.
— Хто мене візьме тепера?
— Якщо пе візьмуть, так хіба тому, що нікому брати. Радій, що не взяла тебе земля. Нас вона прийняла мільйони…
14 / Х / [19]45
Вставити, можливо, «Перемогу», якщо не цілком, то частинами. Було б здорово зробити так, коли б капітан Кравчина, що вмер у «Перемозі», був сином того Богдана Кравчини. І перебудувати «Перемогу» треба як главу з його оповідання про смерть сина. Виписати обов'язково, як він на мітингу там, де говорив про Україну, посварився з політкомісаром з-за того, як ставити слово «саме» — попереду чи позаду. «Іди ти к чортовій матері, убога твоя скаредна душа. Хіба не однаково, де воно стоїть. Ти на людей дивись, а не на слова. Хіба ми тут на дипломатичному прийомі чи в президіуми збираємося сісти? Я пе слова бачу, а кров. Ми перед смертю стоїмо. А вмирати я годен за Леніна на всіх мовах — за матір, за предків і потемків, коли вгодпо. Як ви, тату?» — «Істинна правда, синку, аби вмерти достойно і чесно, а хоч перемогти. Людипу прикрашають діла, а не слова. Треба, щоб діло стояло міцно, а слова… що слова! Слово — добро, коли вопо в лиху годину веселить душу товариша, коли воно піднімає її на подвиги чи на добру роботу».