Щось сунуло вже до хати, Ліхтарем п шмагонуло, Матір Божу стало здіймати, Скриню стару одчинило, Сорочку взяло з поликами, Дихало перегаром, Збиткувалося над віками.
Старенька задихнула від гніву — бач, ще й не пішки прийшли грабувати. Але найгірше було попереду: вона впізнала свого онука:
— Господи, та це ж Вовка! — Онук II! Син генерала! Навів, бач, «христопродавців» — Хати вони чистять повсюди.
Вона кинулася до онука, схопила його за груди, але він злякався і вдарив її, потім вчепився у волосся. Либонь, думав, ідо баба з могили, що це примара. Злодії швидко втекли, а баба залишилася сама у хаті. Далі лежала ікона, а на ній вирвана бабина коса. Подивилася Марія у дзеркало на себе лису, іронічно посміхнулася: «Ну й дівка, до пари бісу!..»
Дивились безодні зоряні Услід дорогому онуку… А сон таки справді справдився, А сон таки справді в руку!..
Материнська пісня з чоловічої душі
Не дітись, не дітись мені від вогню! О ноче, почуй мене! Днюй мене, дню! Куди не піду я, мов кінь вороний, Мене здоганяє сам хрест вогнений… Той огненний хрест, а на ньому і в нім Палає мій син у кільці вогнянім, Бо атомні цвяхи засаджено в руки. Бо губи горять од пекельної муки…
Почуття гіркої муки і розпачу від безнадії, почуття вини — усе злилося у вихорі почуттів ліричного героя:
…Дорога роз'юшена, слізьми побита, Пробита, цвяхована тяжко слізьми… На вічній дорозі розіп'яті ми…
Трактористка
На горі горить реактор — Під горою оре трактор… Не чіпайте мене. Я — трактористка.
Героїня розповідає про випадок, що стався по війні. Якось голова вилаяв тракториста:
Голова матюкав тракториста, Вздовж і впоперек. Так і сяк його смужив…
Той незворушно повернувся додому, випив води та й пішов у клуню. Але не вішатися з образи. Там у нього стояв танк. От він тим танком і розрівняв контору, поки голова під містком ховався. А потім пішов здаватися.
Не чіпайте мене.
Я — трактористка.
Кабіна герметизована —
Не для мене.
Кожен день я ковтаю пилюку
З чорнобильськими радіонуклідами,
Вчені кажуть по телевізору,
Що вони мінімальні.
Ще раз вченим повіримо.
Але не чіпайте мене.
Не кажіть мені того,
Про що можна бодай помовчати…
Прошу єдине —
Бодай не брешіть.
Розумієте, трактористка я, трактористка.
Чорнобильська трактористка.
Мені ще треба родити.
Примітивний портрет складної людини
Можна все на світі вибирати, сину.
В. Симоненко
Образ Матері і образ Батьківщини — єдині. Єдині вони й для такого поета—барда, який засвоїв лише зовнішні атрибути моралі: матір треба оспівувати, рівняти її з Батьківщиною, бо це змальовує його у вигідному світлі.
Він Матір ставив як трибуну І вергав річ свою трибунну, З Трибуни—Матері кричав — Світ дивувався… й величав… Та як здригнувся чорний атом, Він Матір згадує лиш матом, Він виїхав, а не утік, Як сам він в мікрофон прорік…
Поки мати давала йому усе, що треба,— він возвеличував, він оспівував. А як сама опинилася в біді, то на що їй сподіватися: нема чого дати — поїдем іншої шукати.
А примітивам треба знати, Що матір можна й вибирати! А гордий світ? Він не гордує. Він дивиться… і аплодує.
Ода молодості
Зраджувати свій народу важку годину підло. Так думали, мабуть, і ті хлопці, що життям пожертвували, гасячи страшну пожежу.
Світ ідіотствує, хоч зверху мудрішає, Врятований ще раз життям молодим. За безладу безмір, за кар'єри і премії, Немов на війні, знову вихід один: За мудрість всесвітню дурних академій Платим безсмертям — життям молодим.
Стали в вікна бити шершні
І джмелі густи,
Стали душі, тяжко вмерші,
Натовпом густим.
І чого б мене питати,
І нащо б я їм,
Коли й сам не дам я ради
Із життям своїм,
А вони мене питають —
Що воно й куди,
І не дихають — ридають
Голосом біди.
Що мені собі сказати?
Бо я більше в них,
Більше в них питаю ради
В сумнівах нічних…
Роздуми підчас відкритого чорнобильського суду в закритій зоні на стару тему: Ірод і Пілат
В зв'язку з аварією в Чорнобилі різко піднялася гіркота і розчарування наукою.
Ю. Щербак «Чорнобиль»
Такий епіграф (один із двох) до глави. Другий узятий з В. Олійника і твердить, що й раніше у багатьох викликав сумнів у правильності місця, вибраного для станції.
Поет знов і знов ставить питання про відповідальність за те, що скоїлося. Ми проклинаємо Ірода через століття, але в нас по-іншому:
В нас — Безіменність! Всіх вона поїсть Та ще й закусить нами з іменами… Вона там сьома, де було їх шість, Сімдесят сьома, хитра до нестями. Чому їх — шість? А де ж це сьомий — Ти?! Чому ти не сидиш на лаві — перший? Ні, ти зориш над нами з висоти, Науки длань над нами розпростерши.
Увесь час виникає питання, чи не можна було запобігти катастрофи? І з'являється проблема стара, як світ,— про людину і владу. Це до нього, представника влади від науки, звертає обурення поет:
Все зекономив? Совість?! Честь?! Зумів Забалагурити самі Верховні Вуха.
Його називає поет сучасним Іродом, стверджуючи, що історія ще скаже своє слово про нього.
Хоч засторогу я несу гірку, Не каменую Чесний Храм Науки… А хто це там за ширмою в кутку? Од радіації Пілат вмиває руки… Коли Змій чистить яблуко Перед тим, як Єві його віддати, Він шкірку зрізує по спіралі — Зелений виток з—під ножа його плине, І зветься він пізнанням… Змій яблуко ріже надвоє І витинає ядро з половинок, Вилущує нутрощі із насінням — І тільки тоді Єві його дає. Єва ділиться із Адамом.
Сучасна сковородистка
Глава має підзаголовок — Мисливська бувальщина. Зайшовши після полювання до села, мисливці побачили єдину хату, де хтось ще жив. Виявилося, що це старенька жінка. Вона лежала у кутку, чекаючи смерті. Але було щось справді сковородинівське у ставленні старої до смерті. Спокійно оповідає вона гостям, де що лежить на смерть — свічки, труна, хліб, щоб пом'янути. Також сказала, що й могилу для себе вона вже приготувала на цвинтарі:
Сама її щодня Довбала з місяць я.
Що це — стомленість від життя, бравада? Здається, це просто мудрість. Вона у тому, щоб знати, що твій час має прийти і треба бути готовим його зустріти. А жити — жити завжди хочеться. Поет майстерно висловив це у коротких фразах:
Дай ще води ковтну. Ковточок ще. Ковток.
Бенкет в пору СНІДу, або Скіфська людина
На рукотворному морі Серед зеленої ропи, Наче келихи вічності, Цокнулись черепи… Цокнулись білих два черепи, Один череп та й Хмельницького Богдана, Другий череп та й Сірка затятого Івани.
Сп'янілі будівельники Чигиринської АЕС летіли на моторних човнах «Прогрес» по рибу, та вчепили на спінінг по черепу. Молодики, мов пірати, почепили черепи на ніс своїх швидкісних човнів. Стережися світ! І справді, на березі уже веселощі кипіли. Роздягнувшись, танцювали навкруги вогнища онуки і сини хліборобські. Але:
В багатті стоїть Скіфська мадонна. Дитя кам'яне Хоче вийти із лона, Та мати замкнула Руками живіт, Не хоче дитину Пустити на світ.
П'яна компанія з реготом кричить: «Може, розродиться? Підсмажимо бабу!»
Чом так всіх вабить Вогонь Герострата? Чом руйнівний. Так шаліє азарт І видно по ньому — Хто чого варт?!
У шаленій затятості, в якомусь дикому сказі відшукують шини і, надівши їх на бабу, поливають бензином і підпалюють.
І заревло,
завирувало,
загоготіло —
І кам'яне розверзлося тіло,
І розродився порепаний міф,
І вийшов на волю розлючений скіф,
щоб наволочь голу стріляти із лука…
Друга частина глави написана прозою; розповідається в ній, як до міліції у Чигирині зі стрілою у спині ввалився хлопчина і з п'яним жахом промовив: «Скіфи».
Коли міліція прибула на місце, «дивне побоїще відкрилося перед очима: всі голі гульвіси були простромлені стрілами, два білих черепи стриміли на човнах, чорна порепана скіфська баба плакала чорними слізьми і не давала достріляти своєму синові останню пару, яка була зайнята своїм…»
І над усім цим вставало вічне сонце — сонце, що бачило битви Богдана і Сірка, що зустрічало у полі хлібороба. Сонце багато бачило у світі. Але тепер, у цей час:
— Сонце моє, чи не боїшся СНІДу ти?!
Чорнобиль по-міланськи
У Мілані дипломатам роботи під зав'язку: щодня демонстранти закидають подвір'я консульства «імперії зла» капустою, тож треба її викидати.