Володимир Дрозд - Злодій (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_drozd_zlodij.docx)Volodymyr_drozd_zlodij.docx70 Кб1073
Скачать этот файл (Volodymyr_drozd_zlodij.fb2)Volodymyr_drozd_zlodij.fb2102 Кб813
А ось уже перед війною. У лавці Григорій торгував. Улітку — черга за морсом. А робиться морс дуже просто: на відро води — сто грамів порошку, червоного, наче кров загусла. А він придумав: на двоє відер — сто грамів. Хоча що там було придумувати? У районі на базі один продавець йому підказав. Григорій як підрахував подумки — та це ж мішок грошей одразу. І наварганив бочку. Розведеного. Люди пили — ще й дякували, і мокре, і ледь-ледь солодень­ке. А мідяки дзенькали, дзенькали. Правда, характеру не вистачило в нього. По обіді шубовснув у бочку ще, мо', з кіло того порошку. Аж гіркувате стало. Бо не захотів руки бруднити. Та й нащо йому тоді були гроші? Нащо людині грошей багато? Не голодна, одіта — і спасибі. А перед вій­ною було вже дещо — і одягтись, і попоїсти. А тепер — усе інакше. Тепер не проживеш, якщо не вкрадеш. Війна багато списала і ще спише. Подумаєш, на якийсь там маторженик украде. На зуба покласти. Так не від того, що з горла пре, а голод диктує. Голод — він свої закони пише, супроти них не станеш. У животі закони. На шкірі закони пише, не на папері. У війну не таке робили, і нічого. Як виходили з оточення. Лісами. Не кожен двір обіймами зу­стрічав. Лісовики — люди скупі й недовірливі. Обережні люди. Та й не завжди на хутір сунешся: то. фріци близько, то новоспечені поліцаї. Чекаєш, поки місяць пірне у хмари, тоді повзеш на городи, землю гребеш. Нігті обламувались, пучки пальців до крові стиралися, зате бульбами пазуху наб'єш і знову ти до життя лицем повернутий, а не до смер­ті. І не замислювався, погано чи добре це — чуже брать, не тобою роблене. Ти мусив жить. І совість не докоряла. Хай — війна. Але що таке — совість? її що — на зуба по­кладеш? В твоєму кулаці вона, совість. Стисни кулак міцні­ше, щоб аж пальці побіліли,— сидітиме твоя совість, як мишка в нірці. Хіба що зітхне нишком. Хай собі зітхає. До кращих, ситніших, часів. Сита людина, вона може дозво­лити собі таку розкіш — совість пецькати. А якщо в череві пусто і діти твої голодними очима тебе печуть — кулак стисни і забудь, що вона в тебе є, совість.

Григорій справді стиснув у кулаці клапоть газети, аж дугасті ямки від нігтів відбилися на долоні. Побачив їх — і усміхнувся змучено. Розняв кулак, поклав долоню з ви­простаними пальцями на самоткану скатертину. Шкіра долоні шорстка, як тертушка, і темна, схожа на нижню скоринку паляниці. А найбільше він любить хліб, випече­ний на капустяному листі. І одразу заборонив собі думати про хліб. Бо аж у голові запаморочіло, так їсти закортіло. Натомість думав про життя своє. Як воно у нього склалося важко. Бо на важкі роки припало. Перевертав подумки роки, ніби скиби давно неораної толоки, а не міг пригадати, щоб колись поласився на чуже. Навіть парубком не лазив з ватагами хлопців по чужих садах, соромився не труджене ним брати. І потім, коли женився та побудувався на околи­ці села. Край загального поля. Скрутно жилося, а на кол­госпне поле з мішком не ходив. Хіба що1 яку соломину, мишвою переїдену, чи полову. Бо то вже нікому не потріб­но. Л багатьом не спадало й на думку, що Григорій Лобода мас під боком поло і рук не гріє.

Чого тобі, Лобода, не жити. Стань з граблями на межі і гроби колгоспне...

Григорій відмовчувався. Бо не любив багато балакати. Та й не повірять. Мудрий, скажуть, у борщ собі не наплює. Хто признається? Коли хлопчаки торік у колгоспному саду яблук нарвали — двом повнолітнім по п'ять років суд одмірвв. Строго тепер. Ніхто не признається. І люди різне думатимуть. Ніч, скажуть, тільки й бачила. Уміє, значить, кра­сти, якщо не ловиться. А що, хай кажуть. Він і справді — такий. Хитрий. Мудрий. Жити уміє. Красти уміє. Усе вміє.

Сонце пригрівало в спину. Ніби хто теплу долоню поклав. Було б ще поспати. Крізь примружені очі — дрімалося, по­віки самі опускались — довгі плями стін. Стрепенувся, при­мусив себе підняти повіки — сонце сипнуло в очі колючими голками. Очі давно щеміли — од недоїдання. Недопалок припікав пальці. Лобода важко підвівся, почовгав через усю хату до печі. Підлога була ніби книга, читана-пере-читана з дитинства. Або власна долоня: у рубцях, ранках, покільчена мозолями. Ось слід сокири, ковзнула, коли він майстрував колиску, Наталка щойно народилася. Туточки кросна стояли, Параска молодша була — лляні скатерті ткала, такі скатерті, що з усього села баби сходилися по­милуватись. Тепер хоч би на підштаники якого полотна зіткала. Біля лежанки дошки обвуглені, тут стояла бур­жуйка у холодні зими. Прострелина біля порога — поліцай стрелив, бо Параска не хотіла корову віддавати. Лобода пошпурив залишок цигарки у припічок. Злість їла душу. Безадресна. Як себе не накручував із самого-ранку, а ріши­мості не було. Рішимості піти і вкрасти. Забрався на ле­жанку, ноги в чоботищах поставив на лаву, голову звісив між кістлявих колін і бездумно слухав, як голодні миші гризуть у кутку хати дерев'яне ліжко.

Коли сонце, відбившись у дзеркалі, хлюпнуло в мисники, прийшов із школи Юрко. У шкарбанах його хлюпало, і на підлозі стелилися мокрі сліди.

—  Знову в калюжах  шубовтався? — сердито  буркнув Григорій, хоч і радів синові, несила було далі залишатися наодинці з думками.

— Лівий протікає,— відповів хлопчак, знімаючи чобо­ти. — Мама пальто дошила?

— Тобі хоч щодня ший — обшмондяєш. Менше треба по дурних стежках гайсать.

Юрко винувато зігнув кучмату голову і, як був, у ста­ренькій материній куфайці із закасаними рукавами, шмиг­нув повз батька на піч. Оченята його теж промайнули повз батька, і на мить не затримавшись, а ;це була уже най-певніша ознака, що у школі не все гаразд.

— Знову щось утворив, розбійнику?! — Тамовану злість хотілося на комусь зігнати, хоч на синові.

—   Нічого не натворив...

—   На морді написано.

—  Бігав по двору, на той їхній буфет і не дивився. А учи­тель, Семен Семенович, покликав. Іди, каже, і тобі поїсти дадуть. Налила мені тітка супу тарілку і чашку чаю подала. Суп я з'їв, з картоплею суп, солоденька така картопля, а чашку з чаєм рукавом перевернув. Із цукром був чай, я один разочок лизнув із столу. Тітка сварилася, а Семен Семенович нічого не сказав, ще й по голові погладив. Хоро­ший він.

—   Якби був відмінником, щодня годували б.

—   Ні, у буфеті у нас лише учителів годують і тих дітей, у кого батька немає...

Нічого не сказав Григорій, лише потягся знову до тю­тюну: «Може, й на краще, якщо попадуся. Одним ротом менше стане. І Юрка в шкільному буфеті підгодовува­тимуть, бо ж без батька лишиться...» Спокійно так стало. Отже, нічого страшного, якщо Дем'ян застукає його під ко­морою чи уже з торбою на плечі і пригостить кулею. А той стрелить, без попередження стрелить, щоб себе показать, щоб сліди окупаційних років підрихтувати. Мовляв, дивіться, який я — за колгоспне добро. Хай стріляє, коли вже так випаде. Не треба буде Парасці щодня думати, чим чоло­віка нагодувать. І Юркові щодня — суп і чай з цукром. У шкільному буфеті. Бо ж — безбатченко. Воно ще мале, дурне, мо', й радітиме, що так. Наталка — та за своїм учен­ням теж швидко плакати перестане. Ще, може, й легшенько буде — справку з сільради візьме, що безбатченко, що матеріальна поміч потрібна, розповідала вона щось таке, що до безбатченків і в них є увага. Бо по війні. Григорій зліз з лежанки, заходив по хаті. Пахкав самокруткою, аж іскри сіялися на підлогу. Сунув на голову пожмакану військову шапку (зірку синові подарував, і лише слід од зірки — на цигейці), вийшов у сінці. Крізь дірки в стрісі сіялося світ­ло дня. Сонячне проміння креслило бантини та перекла­дини на горищі — пунктирно. Під стріхою стриміли широ­кі німецькі лижі з тупоносими передками. У коморі, на по­лиці, лежали свердла, від зовсім крихітних до широких, як кулак, колоди коліс свердлити. Григорій вибрав середнє, завтовшки в палець. Тепер, коли почав готувати інструмент для вечірньої роботи, уже майже не вагався, не думав, чим це все може закінчитися, а думав, як краще зробити те, що намислив.

У хаті Григорій затиснув свердло між колін і заходився гострити.

—   А нащо вам  свердло,  тату? — озвався з печі син.

—   Язика тобі просвердлимо, щоб менше патякав.

—   У дядька Дем'яна, Сергійкового батька, теж свердла є, під лавкою в сундуку лежать.

—   І добре, що є.

—   Але він нічого ними не свердлить, а коли не зайдеш, гвинтівку чистить, бо сторожує біля комори.

—   Кожен на хліб заробляє, як може.

—   Гвинтівкою, мабуть, скоріше, тату, бо у них і тепер хлібець є, Сергій бере в школу, так пахне з шаньки...

—   Учи вже свої уроки.

—  Я не просив у нього хлібця, а Микола попросив, так той Миколі каже:  «Проповзи попід партами через увесь клас, то дам шматочок». А Микола його тоді куркулякою обізвав. А Сергій тоді Миколі губу розквасив, страшно ди­витися.

—  Белебениш, їй-бо, наче трієр! — гримнув Григорій. — Ще двійок нахапаєш — зсиню задницю!

—  А ми з арифметики контрольну писали, так на завтра нема чого робити. А з мови Семен Семенович наказав пере­каз про наше село написати. Так я ще в неділю написав.

—   Що ж ти там такого понаписував? — щиро зацікавив­ся Григорій.

—  Так там дві сторіночки, — Юрко дивився на рукавчик з маком та зернятами за бантиною, у землю, ось повесніє, треба ж щось покласти, і облизувався — голодне, бідне. — Що нові будинки біліють над колгоспним ставом, електрич­ні лампочки в будинках сяють, а на полях стрекотять ком­байни.

—  Гарно... — аж плямкнув Лобода. — Але про нові бу­динки та комбайни ти, мабуть, перебрехав трохи. У нас тільки фінагент і побудувався, та ще голова. І комбайнів нема, мати твоя серпом жне. Та й електрики — де ти бачив, біля каганця очі сліпиш.

—   Так треба. Так у книгах написано. І Семен Семенович учить, він знає, як писати.

—   Далеко підеш... — невесело посміхнувся Григорій. — Хоч іноді нас із матір'ю згадуй.

І більш нічого не сказав.

Після одної суперечки з сином стримував себе. Було це під минулу осінь. Три яблуні біля хати зрубав він. Бо фін­агент податок за них правив. Добрі яблуні, ще Григоріїв батько садив. Злість накипіла. Щось і буркнув про дурний закон, що дерева оподатковує.

—   Такого не кажи, тату, бо наші закони — усі хороші. У нас закони пишуться, щоб людям краще жилося. І Семен Семенович так учить.

—  Жери, поки в мисці є! — озлився Григорій. — Вашому Семену Семеновичу за те гроші платять, щоб він закони підхвалював. Він що хоч набреше!..

—   І не набреше! І не набреше! — Юрко поклав ложку, ковзнув із-за столу і вже крізь сльози гукнув із печі: — Бо наші закони — найсправедливіші в світі і всі — для людей!

—   Та я за наші закони півсвіту проповз і відро крові про­лив! — аж скреготнув зубами Лобода. — Так ти, безштань­ко, мене учитимеш! Ось прийде літо, попросиш яблука, то я тебе до твого язикатого Семена Семеновича пошлю! Щоб він клоччям голови вам не набивав!

Параска штовхала його у бік, і Наталка дивилася докір­ливо, і Григорій осмикнув себе, примусив умовкнути. Але довго ще, дихаючи гарячим, гірким тютюновим димом, ду­мав про сина, про його переконаність. І відтоді не задирався до Юрка. Якщо їх так вчать, отже, так треба. Коли й по­чинали при синові говорити про трудне повоєнне життя, одсилав Юрка.

Тінь пропливла повз вікна.

—   Штунда іде, тату! — гукнув з печі Юрко.

—  Для кого штунда, а для тебе, шмаркача, — дядько Михайло! — розсердився Лобода. Бо й бригадира зупиняв, коли той голос підвищував на його сусіда: «Що ти, штунда, там чухаєшся?..»

У сінцях загупали кроки, несміливо рипнули двері:

—   Можна до вас, люди добрі?

—   Добрі чи погані, а заходь, — приязно відповів Григо­рій, підводячись із лави назустріч гостю.

Любив з ним побалакати. А вельми сьогодні був радий. Старший од нього роками Михайло, та й старило його бліде, з глибокими борознами обличчя. Під гладеньким, аж ніби прозорим чолом ясніли очі — лагідні, дитинні. Ніби сві­тилися зсередини. На фронтах випало стрічати різного люду, і розумів Григорій, що та лагідність і дитинність — од віри. Щонеділі за будь-якої погоди ішов Михайло в су­сіднє село, де баптисти збиралися на молитви. Знав штунда чимало, начитаний був, але розповідав нуднувато, ніби ки­сіль, тяглися його слова про віру, про скоре пришестя. Чоловіки на колодках трохи слухали його, але скоро по­чинали про своє, найчастіше — про війну, хто де воював, пропалюючи вечорові сутінки ґудзиками цигарок. Штунда не палив, боявся тютюнового диму — і залишав гурт. Дехто :І мужчин намагався дойняти його прискіпливими запитан­нями. Проте штунда не злився. З лагідною, дещо зверхньою посмішкою вислуховував образливі слова і тихо, але з гли­бокою переконаністю відповідав:

— Я щасливий, бо розумію боже слово. Прийде час — усі люди зрозуміють...

З Лободою Михайло давно вже не говорив про бога, бо той глумливо зазирав у блаженні очі сусіди і на­ступав:

Пошук на сайті: