Володимир Дрозд - Злодій (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_drozd_zlodij.docx)Volodymyr_drozd_zlodij.docx70 Кб1067
Скачать этот файл (Volodymyr_drozd_zlodij.fb2)Volodymyr_drozd_zlodij.fb2102 Кб808
—   Навіщо ж бог війну посилає, як він такий добрий і все — від бога? Га, скажи? Чи, може, од великої любові до людей? Ось ти віруєш у боже слово. А теж голодуєш, як і я, невіруючий. І діти твої, як і мої, недоїдають. Де ж божа правда, божа сила? Скажи, скажи...

Слова про потойбічне царство, про жертву, про любов безкорисливу безслідно танули у впертій земній душі Гри­горія, що зневірився у красивих словах, як в облігаціях. То вже Михайло розповідав не про бога, а про різні випадки з давньої історії, що в ній кохався. Та ще про душу іноді сперечалися. Непримиримо, важко. Бо в справах душев­них, признавався собі Лобода, штунда приїжджих лекторів переважить.

Поручкалися, бо сьогодні ще не бачились. Штунда зняв шапку, сів до столу. Розмовляли про погоду, обсудили, що обіцяють озимі і коли можна буде ярину сіяти. А потім Михайло попросив із півдесятка сірників позичити: «Бо жару в печі не догледіла господиня, а в місті давно не були, сходимо найближчої неділі і віддамо, а може, до лавки сір­ники привезуть, обіцяли». Григорій відрахував п'ять сірни­ків, ще й терки шматочок одломив, подав сусідові. Хоч і в самих лишалося з десяток голівок — не турбувався. У них, штундів, такого нема, щоб не віддати позичене. Чужого не візьмуть. Це таки правда. Бог чи не бог, а добре їх муштрують у секті. Аж дивно часом. Жива людина, а не п'є чарки, не палить, слова лайливого не скаже. Ніби хмарка в небі — так живе. Ось тільки якби голови байками не за­смічувала.

—  Золотий чоловік був би ти, Михайло, якби божими по­мислами менше переймався...

—   І віра наша і безвір'я — од бога.

—  А доводилося тобі, Михайле,  порушувати  заповіді божі? — Не хотів давній спір їхній ворушити, але душа криком кричала.

—   Убивав на  війні,  так  то  проститься,  бо — ворогів держави.

— А красти доводилося тобі, Михайле? — Дивився пильно, як неправду скаже — по обличчю помітить.

—   Ні, — суворо і твердо мовив штунда. — Відколи з бо­гом — ні.

—   А міг би вкрасти?

—   Не міг би, віра не дозволить.

—   А якби з голоду помирав?

—   Поки бог розуму не одібрав — ні.

—   А якби діти твої голодували?

—  На все воля божа, — по хвилі зітхнув штунда. — І дітям бог іспитаніє посилає, щоби воздать потім. Ні, не взяв би чужого.

—   І що ж би стримало тебе, Михайле?

—   Як що — страх кари божої, гніву його.

—   Ага, ага, боїшся, і все?!

—   Страх перед богом — не все одно, що страх перед людьми.

—   А все ж — є страх! — тріумфував Лобода. — А що ж, окрім страху, тебе стримало б? Я до того, що я, наприклад, для кого слово боже — темніше ночі, не чую я його і не бачу, я — можу чуже взяти?

—   Не можеш!

—   Чому не можу?

—   Бо страх перед карою божою для всіх сущий, віриш чи не віриш. Він у тобі, страх перед богом, з народження і навічно.

—   А совість людська — це ж як?  Чи її  твій бог  не визнає?

—   Совість — то і є страх перед богом.

Мовчав Григорій, думаючи про своє. Нецікаво стало йому сперечатися із штундою. Бо не бога, є він там чи нема, боявся Григорій, а самого себе. Того, що в душі. Що від матері й батька. Що через десятиліття трудного життя пронесено. Через фронти. Були такі, для яких і війна — мать родна. Декотрі верталися, обвішані годинниками, наче ме­далями. А він вернувся в медалях і з трьома грудочками рафінаду із солдатського пайка — на гостинець сину. Штунда потоптався трохи по хаті і рушив до дверей. Григорій не зупиняв його. Ледве зачинилися двері, Юрко висунувся  з-за комина:

—   Татку, їсти  хочу!..

Ніби ножем по серцю.

—   Мати зараз вернеться.

А що йому Параска дасть — од самої себе одріже? Так і різати вже нема од чого, суха, як драбина, зробилася.

Григорій рішуче узявся до свердла. Дитина їсти хоче, а він баляндраси баляндрасить. Про совість. Ото твоя совість —  на печі лежить і хлібця просить. Ні бог, ні люди, ніхто не допоможе, якщо сам собі не поможеш. Смішні люди, хоч би той і Михайло: страх перед богом — то і є со­вість... А бог має совість, що діти з голоду пухнуть? Один бога боїться, інший — міліції. А він, Григорій Лобода, уже нікого не боїться. Ні тих, що на небі, ні тих, що на зем­лі, але тож — ніби па війні? Він і на передовій був такий: надумав, то вже надумав. Головне — рішитися. А він рішився ще в коморі, коли думка ледь забовваніла в голові. Самому собі що не признававсь, а вже знав, що — піде. Він по макуху тоді притьопав: правління в допомогу виписало півпуда соняшникової. Поки комірник бабрався з мішками, Лобода зазирнув у засіки. Порожні були засіки. Лише в крайньому стояли мішки з сургучними печатями — по­сівне зерно, з району привезли. І навпроти, через про­хід, у кутку засіка жовтів горох. Казали в конторі, що трохи гороху є: де пшениця вимерзла, горохом підсіва­тимуть.

Добра штука — горох, подумав тоді Григорій, ковтаючи голодну слинку, бо згадалися йому наваристі супи і кулеші з гороху, що їх варила ще мати, покійна, горох родив на їхньому клинці, згадалися сковороди з білими горохвя­никами, їх треба їсти гарячими, із підсмаженим салом, І жовті крихкі маторженики лежали на столі перед його очима, ніби учора був дитиною і ламав од них по куснику, примчавши виголоднілий з вулиці. Але й ріденька, але наїдиста юшка з гороху і мерзлої картоплі, заправлена під­смаженою цибулею, сьогодні неабияк пахла, смакувала йому і робила Григорія рішучим, відчайдушним. Ото б Юрко поласував! Хоч би для дитини, він і так перебуде лиходення, на фронті звик пшеничку жувать, правда, і пшенички нема. Звик рукав шинельки жувать і ще пожує, до нового врожаю. Але — дитина.

Він противився звабі. Поки сила була. Поки не різало но­жем оте тихе синове: «Татку, їсти хочу...» Здається, з на­родження пам'ятав, що найсолодший хліб — чесно за­роблений. Але хіба він не працює до кривавих мозолів? Трудоднів — чи не найбільше в колгоспі, бо і взимку, і вліт­ку, і весь рік робота є біля коліс. А що на той трудодень? І він спроквола пішов до комірника, що зважив йому ма­куху виписану, але не про макуху думав, а щоб засіком не помилитися, коли прийде із мішком і свердлом у руках, по­тім, колись, може, завтра, а може, й ніколи. Мабуть, що ніколи б, якби не Юркове: «Татку, їсти хочу!..», якби не дочка, яка за день-два приплуганиться з міста, говоритиме про свій інститут, про господиню, в якої знімає куток, а очі кричатимуть: «Мамо, тату, їсти!..»

А макуха — була макуха і нема макухи, скільки тої ма­кухи, і замість хліба і до хліба.

Прийшла Параска, поклала в миснику рукавчик з гни­лою картоплею — землею запахло на всю хату, сунула руки до заслінки.

—   Весна, а таке зимне віє, хай йому грець. Чули, дзво­нять у церкві? Дід Ласун помер.

—  Що ж, може, на тому світі буде йому легше, — зі­тхнув Григорій. Давно уже говорили, що Ласун на часник дише, а він усе хрипів у землянці своїй і ніяк не міг від­дати богові чи кому там душу. Якби по справедливості, мусила б якась сила видати дідові карточку ще на один земний вік, хоч трохи щасливіший, бо хіба він жив — горював, скільки й пам'ятає Лобода.— Поміняла шило на швайку?

—  А що — так дадуть? Сушня у мене — одна до одної, а це — гниль. Та куди дінешся.

Григорій зазирнув у рукавчик, розломив гниличку: зверху бульба чорна, ніби обвуглена, а всередині — ніби крохмаль навпіл із землею.

—   Не кажи, добра картопля...

—   Мамо, їсти хочу! — з печі Юрко.

—  Візьму бадилля з погрібника, може, якогось дерунчика з висівками з цієї гнилі придумаю...

Ой і деруни ж Параска пекла, поки було з чого! І діда Ласуна підгодовувала. Бо кому він був треба, той дід, як війна усіх забрала, і дітей, і жінку. Воно як кому на віку. І молодшим був — гибів. У продавця розсолу з-під оселед­ців попросить, шматочок хлібця з кишені дістане, стане в куточку лавки і — ласує. Ласуном і прозвали...

—   Щось Кушнір прихворів... — тихо сказала Параска, ніби між іншим.

—   Що з ним? — тихо запитав Лобода.

—  Ноги промочив. Уночі дощ із снігом ішов, а він — у валянцях сторожував.

Мо', і не піде сьогодні до комори?

—   Такий — піде. Хоч і здихатиме. Йому треба воєнні гріхи намазувать. Хіба що трохи запізниться...

—  Мабуть,  запізниться... — погодився Григорій. — Обов'язково запізниться, — додав упевненіше, помітивши, з якою тривогою і смутком зирить на нього Параска. — Що, уже злякалась?

Даремно то бовкнув. Звичайно, переживає за нього, за дітей, за всю родину. Бо не звикла, щоб ішов він чуже брати! Хоч яке ж воно чуже? Своє, бо колгоспне, а колгоспне — це наше, жартував подумки, щоб не зів'яти під поглядом Параски, з очей якої ковзнула сльоза, упала на долівку і безслідно зникла, ніби на три аршини крізь землю пройшла, така гаряча. Зрадів скрипові дверей — на якусь хвилину можна було не думати про те, про що не міг не думати. Поріг переступила Рута, запнена у велику чорну хустку.

—   Ішла до Ласуна, аж баби уже його миють. То я — до вас. Драстуйте.

—   Драстуй, Руто, — відповів Лобода.

А Параска сердито загирчала рогачами, бо недолюблю­вала Руту. З тих довоєнних, таких уже неймовірно дале­ких часів, коли Рута була жвавою молодичкою, тоненька станом, з двома викладеними вінком косами над відкри­тим до людей, веселим лицем. Підкосила війна на корню. Як пішов чоловік на фронт — то й по цей день ні слова ні півслова, пропав. Дочку до Німеччини погнали. Не одну її із села, але інші дівчата повернулися, а Рутина покохала якогось грека, поїхала з ним на його землю, спершу хоч листи приходили, а тепер і від дочки листів нема. Хлопчаки у глинищі гранату знайшли, кинули у вогонь, не встигли відбігти, як вибухнула, інших лише налякало, а Рутиного — як не було.

Дивився Григорій на гостю, і серце кров'ю обливалося: невже це та Рута, що колись подобалася йому, радувала око й душу, аж Параску ревнощі гризли. На сто літ зістарилася за ці кілька років. Висохла, злиняла, а волос­ся сиве, наче клоччя під хустку напхала. Бродила селом, як привид, винувато усміхалася стрічним і заговорювала до бабів:

—   Чи  ніхто сьогодні  не  помер,  щоб я  на  поминках наїлася?

На поминках Руту стрічали привітно. Хай і вхопить яку крихту, на те — поминки, зате байок страшних нарозпо­відає — не треба попа й півчих з їхніми сумними співан­ками. Де тільки вона їх назбирувала, більше, мабуть, сама придумувала, ті байки; плела плетиво сумне, тривожне про чуже горе, і вже своє не так гнітило, бо є люди, яким ще гірше в цьому світі.

Рута сіла на краєчок лави, одкинула з голови хустку і запитала Григорія про здоров'я.

—   Спасибі, живемо помаленьку, поки ще ноги трохи носять,— відповів приязно.

—   А твоє ж як здоров'я, Парасочко?

—   Що мені станеться.

—   А тобі ж, синочку, здоровиться? — заглянула за ко­мин, і Юрко втяг голову в плечі:

—   Прочотну читаю.

—  Таке ж розумне дитя. Лежить собі смирненько, чи­тає... У Чорторийці один чоловік тамтешню церкву латає, снаряд під війну вцілив, господь не захистив. Так минулого тижня той чоловік заколов кабана і повіз м'ясо на базар, яку копійку вторгувать захотів. А удома жінка з дитям лишилася. Уночі злодії колесо у вікно, раму висадили і уже в хаті.  Жінка — пробі кричать. Так злодії прирізали її і дитя не пожаліли. А свіжину забрали, що собі залишили, тільки їх і бачили...

Змовкла Рута. Дивилась у вікно сухими, байдужими, як пустеля, очима. Пальці крутили ріжечок хустки.

—   Тепер їх розвелося, тих злодіїв.  Як і вовків. Але красти нема чого,— зітхнула Параска.

—   До стінки треба, як на фронті. Узяв чуже — тут тобі і вишка, без довгих розговорів, — сердито прогучав Лобода і дмухнув на стіл, де темніли крихти тютюну. Аж у грудях схолодало од власних слів. — Панькаються дуже.

—   Пташка! — зненацька вигукнула Рута. — На бузку. Горобчик.

—   Горобчик, — згодився Лобода, якого турбувало, чи не побачила Рута свердла, яке гострив, бо завтра рознесе по селу, коли кража виявиться.

—  Не горобчик, а синиця, груди жовті, — кинув з печі Юрко. — Тітко, а нащо вони — колесо у вікно?

Пошук на сайті: