Володимир Дрозд - Злодій (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_drozd_zlodij.docx)Volodymyr_drozd_zlodij.docx70 Кб1067
Скачать этот файл (Volodymyr_drozd_zlodij.fb2)Volodymyr_drozd_zlodij.fb2102 Кб808
—  Господар вертається додому, а удома — похорон, — ніби й не чула Юрка Рута. — Так повісився на церковному хресті і драбину з бані скинув. А церква висока. Три дні не могли дістать, висів над селом. Пожежників з області ви­кликали. А вірьовка у відлигу намокла, назавтра мороз ударив. Переломилася од вітру. Упав на цвинтар і пожеж­ника покалічив. У місті в лікарні тепер, може, й жить не буде той пожежник. А як того чоловіка хоронили, і я співа­ла. Бо то моє село. Таке солодке коливо давали. Сахарину купили па товчку.

—  А щоб тебе чорти взяли з твоїми балачками! — роз­сердилася Параска. — Усю ніч не спатиму,

—   Що своїми очима бачила, те й людям розказую, — образилася Рута. Обличчя її лишалося нерухоме, заклякле, паче маска з картону, натертого крейдою, такі маски клеїв для шкільного новорічного вечора Юрко.

—   Хай балакає людина, — заступився Григорій, хоч і йому було не по собі від тих слів. — А ти, — кивнув Юркові, — погуляй іди, поки сонце.

—   Хай  соняшничиння  назбирає, — додала Параска. — Протопимо.

— У мене онучі мокрі, — законозився Юрко, відчуваючи, що його хочуть позбутися. — Чоботи протікають.

—  Батькові старі онучі візьми. І менше по калюжах лазь, не будуть мокрі. Надвечір підмерзне. А не принесеш соняшничиння — дерунів не буде на чім напекти.

—  Піду, піду, — зрадів Юрко, зачувши про деруни. Шви­денько ковзнув з печі, узувся і вийшов.  Озирнувся на двері, Рута тихо заговорила:

—  Так у Довжику гроші  по дворах  збирають.  Один патронований викликався у Москву до Сталіна їхать. Щоб розказати, як людям живеться. Бував, каже, у бувальцях, знаю, де Москва, і дуже просто до Сталіна пройду, мене, каже, усюди знають і пропустять. Тільки, каже, грошей багато треба, бо Москва далеко і треба кой-кого підмазать.

Зібрали не одну тисячу, кожен давав, що міг. Поїхав той патронований ще улітку, і ні слуху ні духу до самого різдва. А під різдво один чоловік аж у Києві його стрів. Хрантом ходить. Так хлопці з Довжика у Київ поїхали. Знай­шли його і одлупасили, а грошей уже не було, пропив... Так тих хлопців за чуби та в міліцію. Скоро суд буде... Ой, і загулялася ж я. Уже досі діда Ласуна обмили і свічечку в руки дали. Колгосп дощок виписав, бо хотіли спершу в кожусі ховать. А кожух ще добрий, жалко. То я вже по­бігла. Спасибі вам за тепло...

Рута впеленалася хусткою і зникла за дверима. Але клямки на дверях не повернула, і вони повільно, тужно крекчучи і дихаючи у хату вогким сінешнім холодом, від­чинялися.

—   Ну й балабони! — Параска із серцем грюкнула двери­ма. — А може, воно і правда. Якби Сталін знав, як ми тут бідуємо, може б, і легшенько нам стало. Баби на кагатах балакали, ніби ходить Сталін між людей: у солдатській шинелі і кирзових чоботях, прислухається, що балакають, а тоді візьме місцевих начальників у кулак, щоб про людей більше думали...

—   Думай — не думай, а як нема де узять, ніхто не помо­же. Таку війну пережили, та ще й неврожай, і знову діло до війни іде, без запасу не лишишся. Ви, баби, язики по­розпускаєте, а па предмет економіки і порядку — розум короткий...

—  Як ти такий розумний, то сходи на скиртовище по солому, бо уже корова по коліна в гною.

—  А де постилка?

—  У хатці на діжі.

Григорій одяг шинельку, підшиту на грудях та спині латками із старого кожуха. Шинелька горбатіла, зате ні вітру, ні холоду не пропускала. Вийняв із свердла дерев'яне держално, сховав до кишені, а різець засунув у рукав і так пройшовся по хаті — з неприродно випростаною, ніби калі­ченою, рукою. Параска сторожко стежила за чоловіком.

—  Може, не треба? — проказала жалібно.— Якось про­живемо, люди ж живуть...

—  Будеш ждать, поки і до тебе прийде — у кирзових чоботях?.. — мовив зі злом і вийшов із хати.

Після темних сінець і хатки день видався Лободі яскра­вим до гострого щему в очах. Але насправді уже хилилось до вечора, сонце лежало на стрісі, смагле, роздобріле, мабуть, на мороз. Повітря холонуло і терпло, часом колючий вітрець зимно дихав у лице, аж шкіра дубіла. Далеко ще, ой далеко до молодого жита, щоб кулешу наварити. Можна було іти городами, але Григорій звернув у вуличку, що повз загальний двір: «Менше багна. Бо на городах налипне грязюки — трактором не витягнеш». Але й тут розквасило, чоботи грузли трохи не до колін. Комора стоя­ла серед калюж, що дзеркалилися по колгоспному двору, наче на острові. Довга сіра коробка під червоним дахом. Під коморою жовтіла розмокла глина. «Треба буде узяти якусь лахманину, щоб підстелити,— подумав Григорій.— Бо вимажешся, як чорт у смолу. Коли що — по одежині дізнаються, де був». І сам собі подивувався, що так спокій­но думає про свою майбутню мандрівку під комору.

Біля вівчарні, що на краю загального двору, він зупинив­ся і звернув на стежку, що вела на хутір. За хутором, над ближнім рівчаком, стояла з осені скирточка вівсянки. Ішов швидко і скоро наздогнав Дахновця, церковного дячка, що ніс на плечі хреста, обійнявши його червоними культяпками. З одного рукава визирав залізний гак, що ним він, коли хворіла жінка, носив з криниці воду. Який там з Дахновця дяк, голосок слабий, наче в комара, а треба якось на хліб зароблять і безрукому, війна не питала, чи є у тебе голос, коли калічила. Утім, як по заспіває — для баб згодиться. І померлому уже однаково, не чує, не бачить.

Дяк звернув до Ласунової землянки. Григорій зрадів, що залишився сам. Неспішна хода допомагала думати. Якщо Кушнір побачить його з клунком, уже як від комори Лобода вертатиме, — не відхрестишся. Літ десять тюрми дадуть, тепер строго. І правильно, що строго. Бо дозволь людям, голодним та роздягненим, останнє розтягнуть і ви­мруть, як мухи. Правильна строгість, поки — для інших. А як на себе приміряти — мулько на душі. А Кушнір не по­милує, не зглянеться, підніме лемент на все село, щоб себе показать перед владою і людьми. Ось, мовляв, як пильно сторожу я колгоспну власність. А що сам живе край поля, остання хата на хуторі, і все, що на полі, те і в коморі, ніби так і треба. Григорій якось сміявся у конторі: «Хоч би ти сам од себе колгоспне встеріг...» Лише блиснув сердито з-за оболока тютюнового диму, дядьки весь коридор прокурили самосадом. Зате — при довжності. Не хотів би Григорій такої довжності і задарма. Та ще і ніч не спати. Думки згризуть. Думок тих за ніч — як мурахів на в'язі Тут часом прокинешся серед ночі, тицьнешся оком у темні вікна і в сон тікаєш. Щоб не смалити самосад, од якого гармошка в горлі. Параска свариться на дим, Юрко спросоння кашляє. А не куритимеш — хоч до ями поганяй. Тютюн душу лікує. Болить нутро. Що землю захистив од ворога, героєм, можна сказати, вернувся, а прогодувать себе і дітей своїх не можеш. Розумом багато виправдовуєш, а нутро болить і виправдання нема нічому і нікому. На фронті було легше, простіше: «Вперьод, за Родіну!» — і не знаєш, сьогодні тебе куля влучить чи завтра. А тут — жити треба. А як жити?

— Здорово, Лобода! — долинуло від Кушнірової хати, випраної весняними дощами і ще не біленої.

Дем'ян Кушнір з пилою в руках стояв біля поваленого окоренка в'яза. Галіфе з грубого ворсистого сукна, вправлене в намащені дьогтем чоботи, крижилося під захисного кольору новенькою куфайкою. Шапка солдатська, але теж новенька, куплена на товкучці.

— Здорово, здорово! — радо відгукнувся Григорій. Він раптом зрозумів, чого ноги понесли його на далеке вівсянище, а не до недобирків скирти за кладовищем, де торік було жито: хотів стріти Кушніра... І нині чим ближче підходив межею, бо на городах грузло, до сторожа, тим пильніше вглядався в його обличчя. І на собі ловив чіпкі, недовірливі очі Кушніра.

—  Куди, хлопче, розігнався? — спитав Дем'ян, як стар­ший роками питає молодшого, трохи зверхньо, хоч були вони одногодки.

—   Може,  соломи  скубну на скиртовищі... — і справді винувато, мовби виправдовуючись, промимрив Лобода.— Корові підстелить.

—   Бачу, і тебе потягло до колгоспного, не встережеш за вами...

— Та кому ж воно, те гнилля, треба, все одно спалять весною і приорють.

—   Треба чи не треба, а — колгоспне... — повчав Куш­нір, хоч і ростом не вдався, сіра стрічка пили, вихляючи трикутниками відточених зубів, майже сягала його під­боріддя. — Ставай, погріємося біля колоди.

—  А Параска казала, що ти ніби приболів... — непевно мовив Лобода, кладучи постилку на межі і відгортаючи рукав шинелі.

— Та вже ж випитувала, випитувала, хіба так. Чи іду сьогодні до комори... Може, зібрався — з мішечком?.. Так не раджу, і засіки пусті, і дуже нині кусається дармовиця, довго буде небо тобі в клітинку... — Кушнір  засміявся, вивертаючи сині, ніби чорнила напився, ясна, у злих людей такі ясна бувають.

—  Дурне балакаєш! — спромігся Лобода. — Ставай, пилять, так пилять, бо ще біля корови не порався.

Проминули мозульку і чиргикнули коричневий накип кори.

—   Кряж довгий буде, це тобі в'яз, а не сосна.

—   А ми його — клином, — невідомо чого знову засміявся Кушнір. — А ми його — розхристосаємо! Сила ще в руках є. Ніс у кого, а в мене — щодня з м'ясом, і хлібець їм — не ти інки. А сила — вона од живота. Що в животі, те і в рунах.

—   Та і ми, дякувать богові, не бідуємо на сьогоднішній день...

Пила жадібно, з присмаком дихала, вихаркуючи руде, схоже на базарний цукор, жабуриння. Григорій постелив па таранкувату кригу долу шинелі, зігнув отерплі ноги, опустився на коліна. Тепер він не бачив ні розпашілого Дем'янового обличчя, ні шапки на самому чолопочку, лише нога Лободи пружинила перед його очима. Держално вислизало з пітних долонь Григорія, порепані губи щемі­ли од поту, і Лобода раз у раз злизував солону росу шерхлим язиком. Кушнір ніби відчув його слабкість, потяг пилу енергійніше, пвучкіше. Лобода, щоб не відстати, і собі наліг на інструмент, але руки в'янули, жовтіло в очах. Григорій зціпив зуби і пробував лічити подумки, щоб одурити втому, аж поки пальці самі не випустили держално і пила захилиталася та боляче дзьобнула коліно.

—   Охляв ти, Григорій, підупав па силі, треба їсти більше, мабуть, апетиту нема? – Кушнір дивився співчутливо, але краще б він сміявся в очі, щоб можна було підвестися з колін і ненависно плюнути в масну пику.

—   Та щось не дуже з апетитом. Що вже Параска не готує, посиджу за столом і вилажу. Саме куриво іде на душу.

—   Тютюн – він у всі роки родить... Але тобі треба вітамінчики на «це» – яйце, сальце, м'ясце...

Григорій підвівся, тримаючись за колоду, щоб не впасти, бо в голові з голодухи паморочилось, узяв постилку і, не опираючись, пішов у поля.

—   Грицько, там Параска по гнилу картоплю приходила, казала, нібито для курчат, то хай ще бере, мені не жаль! — гукнув услід Дем'ян. — Тяжкі часи треба разом пере­живать, колективом...

Ішов Лобода польовою стежкою, бабкуваті чоботи патра­ли сухотрав'я, уже вишите блідо-зеленими язичками пирію. Ішов і думав про дітей своїх. Дочка школу на «відмінно» закінчила, на учительку поступила, і в інституті не нахваляться нею. Юрко п'ятірками радує, без книжки їсти не сяде, усе в прочотні та прочотні. А що голодні та роздягнені, минеться, зате знатимуть, по чому лихо, легше в житті буде. Григорій розстебнув шинелю, шапку зсунув на самий чолопочок. Що не кажіть, а таки весна! Березень, а поле уже землицею пахне. І перша травичка. Оксамитова хустка озимих оперезувала село. Радісними очима пестив озимі аж до зеленого обрію в рожевій поливі призахідного сонця і бачив буйне колосся, повне золотистих зерен, що їх можна жувати до солодкого, тягучого тіста. Попроситися б у бригадира ярові сіять, він любив іти по ріллі з коробкою перед себе, набирати повні жмені зерна і віддавати полю. Але бригадир не візьме на сівбу, роби, скаже, колеса, а сіять будь-хто може. Тільки ж не кожен може сіять, бо сіять треба з любов'ю — тоді ростиме і родитиме...

Насмикавши з-під крижаних жорен мокрої вівсянки, Лобода звалив ношу на плечі, почвалав путівцем. Сонце рожевою краплею висіло над городами. Горобці греблися в кінському кізяку. Облізлий пес тяг від скотомогильника кістку. Він втелющив у Григорія жадливі блищики очей і, підібгавши куцого хвоста, шаснув у рівчак. Шлях був рябий і танув у синім прогоні верб, ніби верби одразу за мостом сходилися в клин. «Скоро і на шарварок зага­дають»,— подумав Григорій. Він любив рівняти дороги, чистити лопатою канави. Приносив синові свистки, бо в та­ку пору саме верба соктіла. «А може, мені на шарварок уже і не загадуватимуть, може, мені вже інший шарварок готується — за колючим дротом, у тюремному дворі...» — подумав хмуро. Ледве перетяг нішку через перелаз — важко з кригою напополам. Кинув біля призьби і став перебирати, де кращеньке, щоб насікти корові. Бо під­стилка підстилкою, а сіна теж лишилося — нема чого бачить, а ще коли та трава наросте. Параска винесла в сіни цебер з теплою водою, подала косу, якою завжди сік солому:

—   Юрко у новому  пальті  подався  на  грище.   Трохи наохляп, але зноситься.

—   Парубок...

—   Куди твоє діло, герой...

—   Хоч погодувала?

—   Ато ж як. Дерунів напекла. І тобі лишили.

—   Передавав Кушнір, щоб іще по гнилля приходила.

—  Хай його пранці їдять!  За миску сушні — десяток гнилих картоплин.

—   Задарма дасть, казав. Чого це так розщедрився?

—  Мене пожалів, мабуть. Стали в'яза пилять, а я двічі потяг — та й сили нема.

—   Такий пожаліє... Прикопає, ще й на могилі танцюва­тиме...

— Такою людина вродилася. Хіба її вина? Ти уже як той штунда говориш.

—   І штунда — людина.

—  Усі  – люди, та якби ж жити один одному давали.

 

Каганця не світили: гасу лишилося на денці, а скоро корова телитиметься. Параска налила кухоль узвару, по­ставила перед Григорієм водянисті деруни у щербатій тарілці. Деруни відгонили гниллю.

—       Якби ще на молоці — можна їсти, — тішив дружину.

—       Уже скоро. Більше молочка чекали. Може, таки не підгін,  Грицю?..

Тихо було в хаті. Насторожено чигали підсинені сутінками вікна. Скреблась мита в закапелку. Григорій мовчав, ти й що було говорити. «Надумався, то вже піду, — думав важко. — Ніхто мені не принесе і не дасть. А треба самому». Грюкнули двері, до хати вбіг засапаний Юрко.

—   Я іду повз лавку, а вони услід шепочуться: учитель, учитель пішов...

—   Хто  – вони?

—   Баби біля лавки. Я іду, а пальто шелестить, шелес­тить. А вони вслід: учитель пішов, учитель пішов...

Пальто, пошите Параскою з плащ-намету, шерхотіло в темряві.

—   А чому не світите?

—   Невеликий пан — і без світла заснеш.

—   Еге, у мене книжка нова.

—   Для прочотних і дня вистачить, щоб ще гас палити.

—   А-а-а, мамо...

— Лягай, синку, там гасу на палець, а не сьогодні-завтра корова розтелиться, треба буде світла.

Юрко довго вішав нове пальто на бильце ліжка, нарешті забухкав коліньми по черені.

—   Мамо, а Сергій Кушнір, із хутора,  з пальта мого сміявся. Що це за пальто, каже, з брезенту. Скибку справж­нього хлібця жере і сміється. Так ми з Дмитром штунди-ним його оддухопелили.

—   Скільки я тобі казав, щоб не смів битися!  – гримнув Григорій.

—   Так він із мого пальта сміється і скибкою торгується. Перевези, каже, на спині через дорогу — раз укусити дам. Наче я хліба його хочу. Я, кажу, їсти не хочу, од пуза наївся, мені мати сьогодні налисників напекла. А він знову сміється: з нашої гнилої картоплі, каже. Так ми й оддухопелили...

Григорій рвучко підвівся з-за столу. Накинув шинелю, шапку одяг. Дістав з полиці свердло, засунув у ру­кав. ,

Слідом підвелася і Параска, узяла з бантини хустку.

—   Не йдіть, я боюся сам, — законозився на печі Юрко.

—   Ніхто тебе не вкраде. Такий розбишака нікому не треба.

—   А ви надовго?

—   До корови глянемо. Ти ж молочка хочеш?

—   Хочу.

—   Спи. Мо', завтра уже й молозиво буде. Наздогнала в сінцях Григорія, тицьнула під руку торбу.

Він сховав торбу за пазуху. Вечір дихнув сухим примороз­ком, але відтала за день земля пахла хлібом. По густо-синьому небу хтось наїдений борошно розсипав — зорі, якби воля Параски — кожну борошнину б у пригоршні, сковорідничка б спекла сину...

—   Похолодало. Ти ж тамочки не простудись. Поли ши­нелі загорнеш під коліна.

Од тих слів її турботливих горло Григорію зсудомило, а очі защеміли, ніби цибулі наївся.

—   Так я піду, — Параска відступила в темряву.

—   Іди, Парасочко. Але не сновигай біля колодязя, а — назустріч сміло. Ніби по те його гнилля. І кашляй голо­сніше, якщо стрінеш, бо я чути погано   на одне вухо став.

Схилився на ворота, закурив. Все одно треба почекати, поки Параска хоч до колодязя дійде. Бо раптом Кушніру заманулося сьогодні раніше навідатися до комори. А рап­том він уже там? Але ж ні, щойно стемніло. Невже це страх? Ні, не страх, на фронті не таке доводилося пере­живать — і не боявся. Проте ноги дерев'яніли. Не став чекати, доки догорить цигарка, рішуче ступив за ворота. Ось воно, починається те, про що стільки думав. Якщо Кушнір стрелить йо ньому — що ж, хай так і буде. Щоб дуже хотілося жити, то ні. Особливо уночі, і ранком прокидатися — й на свіжу голову, наче обухом: син голод­ний, дочка у місті роздягнена і теж напроголодь, а по­могти — як? Краще б — одразу. Бо почнуть потім тягать, міліція приїде, поведуть у контору — як людям у вічі дивитися? Бо кожен скаже, майже кожен: мені теж не солодко, а я ж красти не пішов. Ховай не ховай, а з кимось очима та стрінешся. Лице йому ніби хто жаром обсипав. І Кушнір гиготітиме: «Ага, мало тобі гнилої картопельки, горохвяничків захотів, а вдавав себе за чесного!»

Калюжі затягло кригою, вона стиха зойкала під чобітьми. Ніби його, Григорія, долю оплакувала. Хай плаче, а він все одно піде. Візьме й дітей нагодує. Щоб не заглядався син на скибку в чужій руці. Окоренки яблунь на колгоспно­му дворі на тлі неба — наче сторожа з ружжами. Клуня видавалася стогом сіна. На гребені її — гніздо лелеки, при­летить скоро, лелекатиме, а Григорія не буде в селі або й на світі. Не почує того лелекання, а змалку і досі любив слухать. Спіткнувся об край бочки, вкопаної пожеж­ником біля причілка комори, трохи не упав. Зігнувсь, поліз під комору. Буцався головою в стовпи, пальці рук грузли в розмоклій глині. Сів навпочіпки, вигнувши спішу колосом, хребтом відчув поміст. Дістав з рукава свердло.

І тут з темряви, хоч в око стрель, підпливло до нього обличчя сина Юрка. Широкощоке, червоне, і сльози з очей, як біб. А Сергій Кушнір танцює перед ним на одній нозі в шкільному коридорі й вигукує: «У тебе батько — злодій! У тебе батько — злодій!» «У Юрка Лободи батько — злодій!» – підхоплює клас, і вся школа, і все село, і це уже на все життя — Син злодія. Ніколи син не простить, йому. І нічим не виправдаєшся. «Щоб ти не голодував», — скаже Юркові, коли повернеться з в'язниці, а голод уже забудеться, син глипне на нього неприязно і скаже: «Усі — голодували, та не всі — крали...» А якщо і не піймається, націдить гороху повну торбу, а люди завтра прийдуть у комору — нема гороху, і сіять через якийсь тиждень, а чим сіять? Він, Григорій Лобода, ітиме повз колгоспний двір, повз людей — і на обличчі у нього буде написано, що він — украв, бо не родився він злодієм, і ніколи чужого не брав. Це батько з матір'ю в землі перевернулися б, якби знати могли, і дід та баба, весь рід їхній, увесь корінь Лободів — не знали красти. Незчувся Григорій, як виліз із-під комори. Опам'ятався у вулочці. Параска натужно кашляла десь біля колодязя, отже, Кушнір іде на сторожу­вання. Григорій звернув у село, щоб сліду не привести до свого двору, пройшов аж до лавки. І легко йому ішлося, ніби довго-довго важкий камінь носив на плечах, аж тепер звільнився.

Коли вернувся до свого двору, Параска усе ще стояла біля одвірка, його ждала. У кожусі, перехрещена вовняною хусткою. Упала йому на груди, обійняла, ніби з того світу вернувся. Григорій кашлянув, не звик до лизання, і подумав, що в неділю натре Паращину кожушанку червоною цеглиною, хай хоч на старість у гарному по­ходить, бо все не було коли наряджатися, то робота, то війна. І ще згадав, як, демобілізувавшись, ішов селом, а Параска бігла колгоспним двором назустріч йому і голосила:

—   Чи ж ти без рученьки, чи ж ти без ніженьки? Хай і без рученьки, хай і без ніженьки, аби живий!..

—  Ти того, іди, бо застудишся, — сказав глухо. — А скоро городи садить...

А Параска усе ще висіла на ньому, як польова вербичка на бадилині:

—   Чув, як я кашляла?

—   Чув. Але я ще раніше з-під комори вибрався.  Не буде з мене, жінко, злодія. Не получається.

—   І добре, що не вийшло. Якось переживемо. Не таке переживали... Ось Наталочка прийшла, хлібину принесла, їм по дві хлібини видали, так вона і нам одну. Я тобі одломила кусничок.

Запахло хлібом, аж рот перекосило. Григорій узяв кусничок з теплих Парасчиних долонь, підніс до вуст, а вкусити боявся.

—   Мо', хай дітям?..

—   Буде й дітям. Кури скоро почнуть нестися. Корова отелиться. Підеш іще в колгосп, мо', макухи випишуть який  пуд. А там зелень піде, зацвіте  акація. З акації хліб добрий, як хто уміє пекти. Я умію, у тридцять тре­тьому навчилася. Так і до перших колосків доживемо. Старі баби кажуть, що врожай   буде багатий цього літа...

—   Мамо, корівка отелилася? — продзвенів Юрків голо­сок із-за комина, щойно вони переступили  поріг хати.

—   Тихенько, синку, бо Наталочку розбудиш, а вона з дороги.

—   Не отелилася?

—  Мо', уже й завтра отелиться, будемо з молочком, спи, сину... — легко проказав Григорій і зняв шапку.

1963

 

 

Сторінка 4 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>

Пошук на сайті: