Ирій (Повний виклад твору) – Володимир Дрозд

— На колгоспне поле вивів, охмондя! — скинувся дядько. — А люди, чиї городи під горою, по двадцять рупчиків за бочку давали…

Валка і справді проминула колгоспні бурти та виїздила на картоплянище; колеса зі скрипом, вискотом пірнали в розори. Поля мліли в сріблястому місячному мареві, неначе велетенська сцена, відділена від зали прозорою батистовою завісою, за якою ось-ось має початися лицедійство.

Обоз розвернувся і став півколом. Мерин діда Кіндрата світився посередині, біля нього золотів, все виразніше і ясніше вписуваний у ніч крисами дідового капелюха, німб. Небо зупинилося у своїм замисленім кружелянні і не спускало з нас зірких бистрих очей. Ось-ось мало статися щось велике, і по моїм тілі поповзли холодні мурахи.

— Від-кри-ва-а-ай! — неголосно, але поважно й строго прогучав дід Кіндрат.

Дзенькнули ланцюжки, якими припнуто до бочок затички, заплюскотіло, задзюрчало, задзюрило; вітер був теплий, з Ирію, і крізь дух прив’ялого бадилля, розмоклої землі, перестиглого полину та нехворощі пробивалася приємна гіркота паровозного диму. Дядько Денис застелив передок бочки газетою і викладав з сумки буханці хліба, перекладені куснями печеного сала, цибулю, кислі огірки, рогалики, пиріжки з капустою і пиріжки з горохом. Не чекаючи на загальні будьздоровлення, він перехилив пляшку з підфарбованим пійлом та замолотив у тридцять три зуби, буцім прибіг із голодного краю. Помітивши, що я меланхолійно стежу за його роботою, хоч мої кишки давно підігрували дядьковим, дядько Денис сердито буркнув:

— Лопай, бо потім не буде коли!..

Валкарі на сусідніх бочках теж апетитно й дружно плямкали, жвакали, чавкали, аж по той бік Стрижня завалували потривожені пси і вороння, що ночувало в лісі на Собакаревій горі, прокинулося, загомоніло та знялося в небо над сиві пасма туману. Але тільки-но я взявся до пиріжків, як підвівся і став на бочку дід Кідрат. Туман сягав йому грудей, плечі та голова велично виростали з сивої мли, трохи не сягаючи небосхилу. Дзенькнуло скло, повіяло гострим духом. Лишень дід Кіндрат тримав у правиці пляшку з молоком — був непитущий.

— Браги мої з народження і товариші по тяжкому ремеслу нашому! — проказав дід густим зворушеним голосом та похилив голову в глибокій задумі. Було чути, як шелестять гривами коні. — Я — останній потомствений асенізатор у славному Ирії. Потомствений, бо і батько мій, і дід, і прадід щоночі подорожували на цій бочці в повиті туманами довколишні поля. Останній — бо ирійці будують каналізацію і підкопуються навіть під Солом’янку, а син мій інженерує, онук — вчиться на самольотчика. Ото ж я, потомствений, останній асенізатор, кажу вам, що залишаєтеся після мене: живіть так, аби не затуляти сонця від сусіди свого. Я не кажу: любіть іншого, як самого себе, позаяк не вірю в святенників з сахариновими очима, не вірю в їхню святість. Я кажу: любіть Людину в самих собі і в ближньому своєму. Я не кажу: підставте ліву щоку, коли вас ляснуть по правій, бо така вседобрість неприродна для людського єства. Я кажу: не замахуйтеся, поки на вас не замахнуться. Я не кажу: не дихайте, щоб ненароком не проковтнуть комашину. Я кажу: переступіть мурашину дорогу і йдіть дачі. Отак — лагідністю та правдою — і живіть у світі, чесно роблячи свою справу там, куди вас поставила громада. Бо не те важливо, що робить людина, а як вона робить. Оце і всі мої заповіти вам, чесні лайновози. А зараз, братове, випийте за душу діда Кіндрата, бо чую: останню свою бочку привіз я…

Тихо було довкола, лише валували на Солом’янці пси та булькаю в пляшках. Хтось схлипнув. Дядько Денис уже не плямкав, він напружився струною і глухо бринів на вітру.

— Пильнуй… — прошепотів мені на вухо. — Ухопись за віжки і — нікому…

У небі урочисто й ніжно засурмили сурми, ківш Великої Ведмедиці здригнувся і, призорений кінцем держална до зеніту, перевертаючись, повільно поплив униз, буцім стріла екскаватора; зорі виростали просто наших очей, неначе ліхтарі автомашин, що котять з гори; сріблясте мінливе сяйво струменіло на поля, висріблюючи бочки, коней, людей і кожну бадилину; те сяєво, вихлюпнувши з черпака Великої Ведмедиці, взяло на пінистий гребінь діда Кіндрата і понесло в темно-синє небо. За мент небо збрижилося, розчахнулося — золотий дідів німб востаннє зблиснув між блакитних небесних бганок і навіки зник. Велика Ведмедиця повільно спливла угору, згойднулася і вляглась на своє звичне місце посеред усіяного зорями небозводу. Темно-синя парасоля над нами знову напнулася, розгладивши зморшки, і заніміла в одвічному мудрому русі, наче могутня ріка, в якій хвилину тому скинулася сом-риба.

Але поки валкарі, вражені з чуда, дивилися на небо вслід своєму багаторічному поводиреві, дядько Денис обома відштовхнувся від голобель, чорним вороном пролетів над картоплянищем і осідлав бочку діда Кіндрата. Пам’ятаючи дядьків наказ, я підхопив віжки. Усе сталося так блискавично, несподівано, навально, що асенізатори причумлено мовчали; раптом дідів мерин жалібно, осамотнено заіржав, зіп’явся на задні ноги і поскакав за Кіндратом по крутій,вистеленій сувоями туману, що тепер клубився аж до зеніту, небесній дорозі. Дубова бочка котилася слідом, погрюкуючи у вікнинах, між білих пасм, а на бочці, наче павук на павутині, яку підхопив вітер, висів дядько Денис. Мерин, полискуючи сріблястими боками, забирався все вище й вище, буцім по гвинтових сходах, і був уже височенько, коли дядько нарешті наважився пуститися бочки. Він летів сторчма, наче стрибав з крутого берега у воду, але біля землі дядькове черево та гузно переважили, і він по плечі занурився в гноївку, сама голова бовваніла над долом, наче капустина. Перестук меринових копит об туман розтанув у небі, і продовгувата тінь його зникла з-посеред наших очей в ополонці зеніту. Тої ж хвилини валка без жодного слова, без команди дружно рушила з поля. Мій кінь, як я не віжкував, прилаштувався до валки і повервечився слідом.

— Куди ж ви, братове? — заволав з гноївки дядько Денис, пирхаючи, ніби після купелі. — Людина ж у біді! Уже й забули Кіндратове слово! Ех, люди, люди… Михаль, та гукни ж їм!..

Але тут розчинилося небо, згойднувши ряску зір, і над нами прогучав владний голос діда Кіндрата:

— Геть хапуг з лав чесних лайновозів!

Асенізатори на бочках брязнули мідними черпаками, в лад підхопили:

— Геть хапуг з лав чесних лайновозів!..

І валка поїхала у бік Ирію, небо над яким блідо світи лося; я зістрибнув з бочки, кинув віжки па спину коневі та вернувся до видолка, в якім плюхався дядько Денис. Уздрівши мене, дядько простогнав:

— Кинь пасок, Михайлику!..

Я зняв пасок, але він був закороткий. Обережно намацуючи ногою дно, забрів по груди в гноївку. Далі ступати боявся, а паска не вистачало. Дядько Денис доточив його своїм язиком, зав’язавши тугий вузол, і повільно вибирався з долу, час од часу шпортаючи в гноївку, аж булькотіло.

Нарешті ми вибралися на сухе і мовчки побрели до Стрижня. Зоряне небо посміхалося іронічно, лагідно, з легким смутком, наче дід Кіндрат, і від сорому ми не наважувалися звести очі. Від нас тхнуло на кілометр — миші шастали в нори, а молоді сосни розбігалися по пагорбах і стриміли віддаля густими темними гребінцями.

Жаби вискочили з ріки, мов з окропу, коли я й дядько увійшли у воду та побрели на глибоке. Щуки, вигнувшись лискучими, щойно шинованими колісьми, покотили по греблі у бік рибрадгоспівського ставка; карасі шкандибали за ними навздогінці на лапатих хвостах, буцім на ходулях. Довго дивився їм услід дядько Денис і раптом сказав без звичайного озлоблення, навіть з добрістю в голосі:

— І ці од нас утікають…

По хвилі сумно додав:

— По самі вуха в лайні ми сьогодні сиділи, Михайлику…

Я мовчав.

Між тим м’яка, хоч і прохолодна вода, вода, що пахла пакульськими лугами і торфовищами (Стрижень починався біля Пакуля), повільно обволікала нас, змиваючи бруд. Дядько Денис пірнав у ріку з головою, пльохався, ляпав по воді долонями, брязкався, полоскав рота, пускаючи гінкі водограї, що злітали в небі і падали на Прій теплим дощем.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: