Ирій (Повний виклад твору) – Володимир Дрозд

По той бік паркану грізно тупотіли жучки, а Жук, спершись ліктями на гребінь Цекалової хати, мстиво посміхався до нас з туману. По саду, засипаному мокрим слизьким листям, біглося важко, буцім по мілководдю, і тільки ніч нас порятувала б. Я вхопив себе за вуха, підняв у небо і смикнув завісу, яка відділяла день від ночі. Тої ж миті завіса впала, і густа та в’язка, мов пакульська грязюка, темінь хлюпнула на землю, накривши нас, проковтнувши цеглинистий трикутник Жукового обличчя. Тупіт жучків віддалився, ми залишилися самі, але в пітьмі, мов у погребі, ляда якого раптово зачинилася.

— Не бійтеся! Я — тут! — гукнув я, з надією прислухаючись до свого мужнього голосу.

По тому намацав у темряві теплу долоню дівчини і повів її крізь ніч. Ми щасливо перебрели три провулки і були на Сосновій вулиці, коли позаду почулося зловісне вовче виття, воно з кожною хвилиною розлягалось лункіше. Жук із жучками перекинулися на вовків і бігли по наших слідах. Ми ледве встигли забратися на нижню гілляку осокора на розі Соснової вулиці і Сиберіжського провулка, як тічка облягла нас оранжевим зашморгом з очищ та язиків, що жадливо палахкотіли в пітьмі. У ватажкові зграї, який, зіп’явшись на задні лапи, трохи не діставав нас передніми пазурами і клацав іклами, ніби залізними щелепами самолова, я одразу впізнав Жука.

Ми з дівчиною подерлися на вершину осокора; вовки, збившись довкола дерева, гризли його прикоренок. Скоро по війні вовча тічка отак з’їла бабу Телениху, що пішки вертала з міста в Пакуль. Баба встигла забратися на вербу, а голодні вовки перегризли вербу біля кореня… Ми були вже на верхівці, коли осокір захитався, підтятий вовчими зубами. Зараз лише диво могло нас порятувати. І диво сталося: обоє ми ще вірили в чудесне. Раптом їдкий притхлий туман опав на сади та дахи будинків (роги радіоантен загадково стриміли з молочно-сизої мли), а небо очистилося, оновилося і стало глибоким, як став пізньої осені, коли вода темніє і скрадує обриси дна; до зоряної череди виплив з-за ирійської пожежної вежі місяць; блакитний промінь простелився від високого місячного чола до нашого осокора, Я першим ступив на промінь, лоскітливо-ковзкий, наче паркет у фойє обласного театру.

— Тільки униз не дивися бо в голові запаморочиться. Дивися в небо, — сказав я дівчині в білому береті.

І вона боязко подрібнювала по місячній стежці, рахуючи зорі, шо мерехтіли над нашими головами, буцім комарі в сонячній пасьмі надвечір, а вовки завили з безсилої люті та розчарування і чорними тінями поповзли за нами назирці. Вони доповзли до Колгоспної, по якій ходили автобуси, і залягли на її темному березі, далі від вуличних ліхтарів, — боялися світла. Ми дибцяли над вечірнім Ирієм, поснованим ясним павутинням вулиць; по вулицях бігли павучки машин з очима, що світилися, а майдани лежали під нами ошатні й святкові, наче плеса озер, залитих полуденним сонцем. Підбори дівчачих черевиків весело вицокували по місячній стежці, і мені здавалось, що я на сьомому небі, а не на першому, земному. Так дійшли ми до Пятикутків і, взявшись за руки, ковзнули по скісному променю, ніби по крижині, на Рибну вулицю.

Ми вже були біля двору дівчини в білому береті, коли уздріли Жука, що, похмурий та злий з невдачі, розпростерши руки, немов линвоходець, дибав по місячному променю, припнутому до ушули воріт. Я ментом зіп’явся на паркан, дістав кишенькового ножа і прошепотів з лихим тріумфом у голосі:

— Дивіться, як він зараз беркицьнеться! Я переріжу промінь…

Несподівано дівчина в білому береті вхопила мене за руку:

— Не смій! Я не хочу

— Тобі його шкода? — не повірив я.

Дівчина мовчала.

— Він бандит і хуліган. Його ненавидить уся Солом’янка. Він материних курей покрав і пропив.

— Неправда! Він сильний і сміливий. Він нікого не боїться. А ви всі боїтеся його, боїтеся, я знаю! І ти теж боїшся!

Під беретом розквітли очі, великі й світлі, мов дві водяні лілії.

— Знаєш, за що його зі школи вигнали? — гукнув я, прикро вражений. — Він соломинкою вижлуктив з усіх чорнильниць у класі чорнило!

— Мовчи й мовчи… Я знаю, що він — не такий, — тихо сказала дівчина в білому береті. — Ніхто з вас не знає, а я — знаю… — Вона заплакала, і сльози котилися по дитинно пухких щоках. — Бо, може, я люблю його… 1 я не просила рятувати мене від Жука…

Дівчина в білому береті перебігла двір і хряснула дверима веранди.

Я ще посидів на паркані, розгублений, зневірений. Відтак сховав ножа, стрибнув на хідник. Під сусіднім двором темніли тіні трьох жучків. Я ввібрав голову в плечі і побрьохав по багнистих баюрах Рибної вулиці на автобусну зупинку. Жучки повзли слідом…

Я вмостився на задньому сидінні автобуса. На бруківці мене підкидало, і простромлюючи головою кузов машини, я уривками милувався зоряним небом, яке потроху хмаріло. Проте було мені за цих хвилин не до краси нашої чарівної природи. Троє жучків, насунувши на самі вуха картузи, стовпіли коло дверей, і я напевне знав, що на зупинці автобуса під Солом’янською вербою на мене чекає смерть в образі цегляномордого Жука. Я не шкодував, що порятував дівчину в білому береті, яка, виявляється, не потребувала порятунку. Якби сьогоднішній вечір почався спочатку, я б вчинив так само. Було тільки до сліз жаль себе; мушу гинути таким молодим! І буде завтра, і позавтра, і буде зима, весна й літо, і буде майбутнє, буде комунізм, лишень мене вже ніколи й ніде не буде. Майбутнє бачилося мені невимовно прекрасним, і навіть у найсмугніші хвилини свої я чекав на нього. Про майбуття мріяли герої книжок. Його прогнозували газети, що їх я читав матері, поки та пряла біля каганця із жовто-червоної снарядної гільзи. Його обіцяли вчителі. На противагу матері, яка вірила тільки в сни, я беззастережно вірив і вчителям, і книгам, і газетам, і своїм рожевим мріям.

З раннього дитинства щасливим випадком у душі моїй поселився зворушливий образ майбутнього, що, попри наївність та умовність, зігрівав і зігріває впродовж багатьох років. Пакульська школа стояла на горі, що з неї продивлялося усеньке наше село, аж до темно-синього крила лісу по той бік Жерелі. Ще краще проглядалося воно з цвинтаря, який стелився зеленими хвильками давніх могил довкола церкви; церква височіла на тій же горі, просто школи, по інший бік вуличного річища. На великих перервах ми грали серед могил під крислатими липами в жмурки. Весняного дня один із школярів показав синім, у чорнилі, пальцем на луки за селом і поважно, як людина, посвячена в таємниці буття, мовив:

— Бачиш? Комунізм…

По ніжно-зелених, із синіми вікнинами весняних озерець луках, що були вщерть залиті яскравою сонячною повінню, пливли оранжеві, під сліпучо-білими вітрилами крокв кораблі.

Повоєнна весна була голодна, і безбатченкам у шкільному буфеті варили солодкуватий, з підмерзлої картоплі суп. Другого чи третього дня по тій розмові я випадково зачепив ліктем і вихлюпнув на підлогу свою тарілку пісняку; буфетниця розкричалася, я заплакав і метнувся на цвинтар, геть з людських очей. Стояв під липами, дивився на оранжевий, цяткований вітрилами, по яких уже стелили золотистий околот, корабель, і сльози мої висихали на теплому, з Ирію, вітрі. І потім, не один раз, коли мені було холодно, голодно або просто незатишно й гнітко на душі, я приходив під липи і дихав тим далеким чарівним світом, що його відділяла від крайніх пакульських хатин широка смуга лугу. Згодом почув від старших, що на лугу за селом будується новий колгоспний двір з корівниками, коморами та клунями, але тверезі поправки на реальність не лишили по собі глибокого сліду, бо на все, що відтоді здибувалося мені в житті, я вже дивився крізь те щасливе, найясніших тонів видиво…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: