Ирій (Повний виклад твору) – Володимир Дрозд

— Це я досліджу і сформулюю, — поважно мовив Славко Пасічник, опановуючи звичну роль теоретика. — Зустрінемося після останнього уроку.

Перерви Славко просидів у бібліотеці, а на останньому уроці прислав нам з Полігайлом радіограму: «Зустрічаємось парку крайній лаві стережіться єгу гуїгнгнм або вінець природи». Я пригадав благородних Свіфтових гуїгнгнмів, і серце мені радісно забилось в передчутті морального переродження.

Був ясний листопадовий вечір. Таємниче переморгувалися над головами зорі. За чорними штахетами безлистих кущів брязкотіли маршрутні автобуси і таксі. Біля тітчиної пивниці горлали п’янички. Ми з Політайлом сиділи німі й урочисті. Славко промовляв, час од часу струшуючи з чуба росинки зір, що зліталися до нього, мов метелики на світло.

— Отже, від сьогодні ми проголошуємо себе кандидатами в благородні гуїгнгнми. Кандидатами, бо поки що в кожному з нас є щось від єгу. Ми даємо собі час для морального переродження: три місяці. За ці три місяці мусимо позбутися негативних емоцій і стати справжніми гуїгнгн— мами. Звичайно, для того, хто глибоко усвідомлює потребу людства в моральному оновленні перед стрибком у космос, досить буде і одного дня. Трьохмісячний випробувальний термін ми встановлюємо в розрахунку на певних індивідуумів, — він зирнув на Андрія, — які в цьому складному і суперечливому світі не хочуть знати нічого, окрім гвинтиків та гайок. Певен, що за гри місяці і вовка можна зробити ягням, вилузавши з нього негативні емоції, як вилузують горіх. Звичайно, якщо вовк поставить собі за мету таке переродження. Пропоную стиснути руки і тричі за мною повторити…

Ми поклали правиці в гарячу Славкову долоню:

— Гуїгнгнми кажуть лише правду. — Славків голос був схожий зараз на голос пакульського отця Савки, коли той проголошував од вівтаря своє знамените «Алілуйя».

Ми тричі проказали за ним: «Гуїгнгнми кажуть лише правду».

— Гуїгнгнми керуються у своїх вчинках розумом.

— Гуїгнгнми керуються у своїх вчинках розумом…

— Гуїгнгнми завжди готові на самопожертву задля іншого гуїгнгнма…

1 ми знову проспівали за ним тричі, кожним нервом своїм відчуваючи історичну вагу хвилини:

— Гуїгнгнми завжди готові на самопожертву задля іншого гуїгнгнма…

Так започатковуються релігії і великі суспільні рухи. 1 коли незграбний Андрій смикнув свою сумку, яка, повна гайок, електроламп, ракетних двигунів, акумуляторів, старих радіоприймачів, вагонних коліс тощо, важила пудів з десять, брязкіт залізяччя звучав святотатно…

Декілька днів ми не ходили по землі, а літали па крилах, світлі й чисті, наче янголи на материній іконі.

А по тому прибіг до мене Степко, дядька Якова, Паровозника, син. Позаяк хазяйство Солом’яників розвіяв вітер невдач, а задарма їсти тітчин хліб мені не хотілося, я старатливо бив у саду березовим оцупком байдики; виляски прудко розбігалися довкола, а мені тільки того й треба було — хай тітка, яка після оказії з кабаном хворіла, чує, що я не гуляю. Степко був із жучків, і я набурмосився. Гість це запримітив, втяг голову в плечі, прикриті старою залізничною спецівкою, лише чубчик стримів зовні. Винувато сіпнув мене за рукав, вказав очима на хатню стіну:

— Відійдемо, побалакати треба, а стіни вуха мають…

Я зирнув пильніше і побачив у щілинах, між засіяних зеленкуватим мохом цеглин схожі на опеньки вуха. Ми відійшли до яблунь — Степко ледь чутно зашепотів:

— Жук нахваляється сьогодні побити тебе. Наказав усім жучкам з’явитися. А ти б не прийшов, якби тобі сам Жук наказав? — Він ображено глянув на мене і голосно додав: — Ну, як нема у вас хліба, то піду в магазин на П’ятикутки. Бо мати кажуть: батькові на зміну, позич у Солом’яників буханку, а увечері віддамо…

З тим він почалапав до хвіртки і зник.

Тут де взялися мурахи, холодні, мов крижинки, і поповзли мені від п’ят до тім’я, але я вчасно згадав, що не маю права на страх, бо я — гуїгнгнм, і гукнув у засиджену вухами стіну:

— Я не боюся тебе, Жучище!

Стіна на очах змінилася, з зеленої стала жовта, а_відтак ще більше позеленіла, а вуха осипалися, як осипається невдале тинькування…

Увечері, поінформовані про лиху задуму Жука, мене проводжали зі школи благородні гуїгнгнми Славко Пасічник та Андрій Політайло. Було місячно. Підкована морозцем Солом’яна вулиця стелилася иереді мною, немов лінія життя на долоні. З вдячністю я тяг десятипудову Андрієву сумку. Від автобусної зупинки ми напружено мовчали. Уже неподалік дядькового двору вузлики на наших язиках трохи ослабли і Славко мовив, як завжди, розумно:

— З погляду вічності усе це принаймні безглуздо і смішно…

Могутній свист обірвав його мову, пригнув довколишні дерева, земля між нами і двором Солом’яників розверзлася, і з неї проросли голови Жука та його жучків. По тому рушив на нас вовчий півзашморг з Жуком посередині й дрібнішими жучками по краях. Я озирнувся на благородних гуїгнгнмів — обоє були блідіші од місяця. Шлях назад ще був вільний, і я прошепотів голосом приреченого:

— Тікайте, о, благородні гуїгнгнми! Перекажіть, що я…

Я не знав, кому і що б я хотів переказати, а роздумувати вже не було коли. Ноги Славка Пасічника раптом задріботіли на місці, як у накрутної ляльки, повернули благородного гуїгнгнма на сто вісімдесят градусів і помчали, наче перепуджені коні, по Солом’яній вулиці, залитій сріблястим місячним сяйвом. Славко обернувся до нас верхньою половиною тіла, простяг руки і щось прокричав, але ми не розчули, було далеко ] вже тільки хмарка сріблястого пилу, що закосичила Солом’яну вулицю, нагадувала про нашого товариша. Коло довкола нас зімкнулося, і зашморг звужувався з кожною миттю. Було чути, як шерхотать пісок під ногами жучків, а ще — як вицокують зуби Андрія. А очі Політайла тліли, неначе бікфордів шнур. Я інтуїтивно відчув, що Андрій зараз вибухне, і передбачливо упав на землю. Того ж менту Андрій крутнув довколо себе десятипудовою сумкою на довгім шкірянім паску. Свист, пронизливіший од Жукового, завис над Солом’янкою; він важчав, гучнішав і падав на землю чорними брилами. Жовтий піщаний вихор злизав з вулиці жучків і носив їх над дахами будинків, наче кленові листки. Тільки ще Жук руками й ногами, ніби павук, тримався землі і з ніздрів його сіялися іскри. Тоді Андрій підстрибом зробив декілька кроків уперед, сумка з ревом та свистом пронеслася над самісіньким Жуком, і голова його, відкраєна і підхоплена вихором, покотилася по Солом’яній вулиці швидше од м’яча на футбольному полі. Тільки іскри, що поволі гасли, значили її слід у присмерках. Жук підхопився і кинувсь навздогінці за власною головою.

Відтоді Жука ніхто не бачив на Солом’янці. Казали, що й досі бігає він по світу навздогінці за власною головою.

Тут пасок Андрієвої сумки тріснув і сумка, просвистівши над хатами, гепнулася за Собакаревою горою, зчесавши її залісену вершину. Нарешті уздріли ми Славка Пасічника, що мчав уже з протилежного боку Солом’яни — від Стрижня.

— Зупини… — вчули розпачливий, жалібний крик благородного гуїгнгнма, але зупинити не могли — Славко мчав швидше од метеора, мабуть, це була вимріяна ним швидкість світла. Його годі було навіть впізнати: прозоре віяло, буцім од пропелера літака, що має злетіти, промигнуло повз нас і зникло.

Славко Пасічник з’явився у школі аж наступного тижня, оббігши з великого переляку земну кулю по 51-їй паралелі тисяча сто двадцять дев’ять разів. По тому він довго й настирливо пояснював нам, як ввімкнувся механізм його підсвідомості, пригнітивши нейрони кори головного мозку.

І залишилося нас двоє — кандидатів у благородні гуїгнгнми…

МАНДРИ МИХАЙЛА РЕШЕТА:
ВІД БРОБДІНГНЕГУ ДО ПАКУЛЯ

Тепер на обійсті Солом’яників було незвично тихо: не мукала зелена корова Манька, не дзеленчав ланцюгом Нерон-Балалайка, половина курки, яка щасливим випадком уникнула кабанової пащеки, німіла під хлівцем, з ляку втративши голос. Нещастя утихомирило пристрасті, молоді та старі Солом’яники знову помирилися. Дід Єврась відірвав дошки, якими було перехрестив синові двері, і власноруч зашпаклював вікно, що через нього ми вибиратися з будинку.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: