Ирій (Повний виклад твору) – Володимир Дрозд

Тітка Дора вечорами гортала родинні фотоальбоми і добрим, мрійливим словом згадувала свою діяльність на ниві культури:

— А до свят було концерт готуєш. Набігаєшся за тими хористами — ніг під собою не чуєш. Коли ж після урочистих зборів піднімеш завісу перед залою, повною людей, з начальством у першім ряді, де й утома подінеться, бо — почот в очах бачиш. І знову ж, кіно через два дні на третій у клубі, безплатно. А тут — і в кіно нема коли піти, вік уже не була, од культури відстала, самі п’янички цілі дні перед очима, і сняться п’янички. Та ще сниться, ніби я іду по дорозі і мішок з грошима знаходжу, розв’язую, а там червінці, червінці, усе новенькі, хрустять і полискують, сон на ревізію… Прокинешся удосвіта, лежиш і думаєш: кому не судилося на машинах роз’їжджати, тому вік пішки чалапати, хоч ти головою об стіну бийся, хоч ти на частини розірвися і себе по частинках продай…

На ті притомлено-сумні тітчині мудрування дядько відмовчувався, похмуро сопів у кутку кухні, перемиваючи кільця поцупленого з водоконтори дизельного мотора. Я відчував: дядько Денис таємно од усіх готує свій останній ривок до вимріяного «опеля»…

Найближчої суботи я дістав візитну картку Кузьми Перебенді і подався шукати дім під Лірою. Втім, назирці я знав його: дім стояв на одній з центральних ирійських вулиць, що впадали в головний майдан, помилуваних часом та війнами. На його фронтоні бовваніла пофарбована в синє цегляна Ліра, на якій залюбки награвали тоскними осінніми вечорами власні мелодії північні вітри. Дванадцяте помешкання було під самим горищем, на п’ятім поверсі, куди вели вузькі, виті, з модерновим чавунним поруччям сходи. Край оббитих темним дерматином дверей тьмяно золотів дбайно начищений мідний ланцюжок дзвінка. Я обережно смикнув за ланцюжок, по той бік дверей коротко теленькнуло, але відчиняти ніхто не поспішав. Зачекавши, я потяг двері до себе — вони не були замкнені і легко піддалися.

— Можна?

Перебендя стояв спиною до мене перед великим настінним дзеркалом — в чорній парі і білосніжній сорочці, з темним метеликом на шиї, але ще без обличчя. Там, де мало бути лице Перебенді, сіріло, обрамлене густим, хоч і припорошеним сивизною, волоссям, схоже на вимок у полі порожнє місце. І тільки очі, глибокі, замислені, з іскорками притишеної іронії світили з бляклого провалля, наче з туману.

— Даруй, хлопчику, я не зовсім вбраний, — мовив од дзеркала Кузьма Перебендя голосом м’яким та зичливим. — Алє я радий бачити тебе нарешті на своїм Олімпі, проходь і сідай…

З тим, усе ще не повертаючись до мене, він неквапом побокував вздовж стіни, густо завішаної його ж, Перебендиними обличчями, буцім театральними масками, з широкими проймами очниць. Були тут обличчя найрізномасніші, на всі випадки життя і на всі настрої — добрі, з щиросердим усміхом уст, добрі, але поблажливо зверхні, добрі, з лукавим пересмиком щік, холодні й злі, іронічні — до безмежжя самовбивчого скепсису і — поруч — підлесливі, лакеюваті, легковірні й неприступно замкнені в пересічній буденній звичайності…

Знявши зі стіни обличчя лагідне й мудре, примирливе, відчинене, здавалоея, навстіж для першого стрічного, актор повернувся до дзеркала, поквапки вбрався, пробіг меткими пальцями гримера по скронях та вилицях і аж годі глянув на мене:

— Як завжди, я поспішаю, о майбутній світоче людства! Дружня вечірка в добрих давніх знайомих і розмова про нову п’єсу нового автора. Але ви й у мою відсутність можете шукати свою душу, бо майже усе, що я міг би вам сказати, воно — там…

І Кузьма Перебендя кивнув на причілкову стіну своєї крихітної кімнатки з дешевеньким, поквецяним чорнилом письмовим столом, старенькою канапкою і трьома стільцями, з яких стриміли пружини. Неждано різким порухом обох рук Перебендя навпіл розчахнув причілок (половинки стіни, наче двері купейних вагонів, розсунулися врізнобіч), і моїм вкрай подивованим очам відкрилася просторезна, без видимого обмежжя зала, повна, наче вулик стільниками, високими, до стелі, риштуваннями з книгами. М’яке, біле, буцім денне світло, що лилося зверху, облямовувало тиснені золотом корінці книг, шкіряні й картонні обкладинки, лаковане дерево риштувань і скло шаф у глибині зали сірим лолотливим серпанком.

— Як стомишся, вимкнеш світло й зачиниш двері, замок автоматичний. І можеш приходити й читати щодня. Втім, я невдовзі буду… — даленів голос Кузьми Перебенді. Бамкнули двері, але я ледве завважив їхній брязкіт, у голові мені радісно дзвеніли джмелі, а коліна тремтіли й підгиналися, а подушечки пальців німіли від хвилювання, коли торкалися обкладинок книг, що відкривалися і закривалися з тихим сухим шелестом. Я йшов крізь книги, наче крізь анфіладу кімнат, де кімнати напродиво різні й по-різному розписані, і з завмиранням серця чекаєш, що за кімната зараз відкриється твоїм очам.

Це було ніби в кіно, коли герой нетерпляче, рвійно поспішає сягнути заповітної кімнати десь у далекім крилі велетенського палацу, а залам та коридорам нема спину, вони напливають на героя, на кінокамеру, на глядача, як морські хвилі, безупинно, і кожен уламок простору, обрамлений стінами, — як пасіка. Але замість паркету чи вистеленої барвистою гранітною мозаїкою долівки під ноги мені стелилася навдивовижу знайома, грузька, почиргикана плугами й боронами баюриста полівка. Мені здавалося, що я вже колись ступав по ній, але намарне я с ты кувався згадати, коли, в якім житті чи в якім сні те було. А обабіч полівки мінливо, химерно, наче туман над літньою рікою, пливли чи то кінотіні, чи то картини справжнього життя.

Опасисті стовбури пшениць, наче прадавній дубовий гай, застили виднокіл. Пшеничним ланом з серпами в руках ішли могутні люди, шо їхні голови торкалися хмар; лелека, наче авіалайнер, шугав над полем, а десь за пшеницею рокотало море, по якім припливе у країну Бробдінгнегу невгамовний Гуллівер. І, перегукуючи шум колосся та гупання вилузаного вітром зерна об суху полівку, я покликнув до женців:

—Будьте ласкаві, куди веде ця дорога?

— Іди — і відкриється! — прогриміли з ясного неба їхні голоси.

І вже узбіч дороги на пагорбі вимахував крильми вітряк, а його атакував закутий в іржаві лицарські обладунки прославлений Дон Кіхот. Коли він упав, переможений у нерівнім, відчайнім герці, але не скорений, я запитав з глибокою повагою до лицаря:

— Будьте ласкаві, куди веде ця дорога?

— Іди — і відкриється… — прошепотів благородний ідальго, заплющуючи очі, з яких по виснаженім обличчі текли сльози.

І я пішов далі, шпортаючи в калабані і місячи фезеенівськими, в блямбах, ботинками чорну в’язку грязюку, що жвакала, зітхала, цямкала при кожнім моїм кроці, а вже обабіч дороги, край прадавнього лісу прозирало з-поміж молодого калинового листу мавчине лице, і мавчині очі журно дивилися мені вслід, і мавчині вуста шелестіли:

— Іди — і відкриється…

«Іди — і відкриється» — шуміла тополя-дівчина серед поля; «Іди — відкриється!» — гукав Тарас Бульба, розіп’ятий на дереві, наче на хресті; «Іди — і відкриється!» — вистрелюючи останні набої в білополяків, кричав до мене Андрій Птаха; «Іди — і відкриється!» — озивалися з паперових лісів і перелісків юрми голосів, зливаючись, зіспівуючись у могутні хори. І я вперто йшов, і щось до болю рідне привиджувалося в обрисах поля, посмугованого рівчаками, байраками, дібровами, видолками, цяткованого синіми пастелями долин на темному полотні чорнозему. І тоді з туману випірнув візок, запряжений шкапою, що ледве дибцяла, по коліна в грязюці; у візкові сидів писарьок в німецькому мундирі з мідними блищиками і підозріливо зирив на мене, подорожнього.

— Будьте ласкаві, куди веде ця дорога? — запитав я вибачливо.

А писарьок, не віжкуючи шкапи, дістав із дерев’яної скриньки жмуток вилинялих від часу ганчірчатих паперів і став читати зичним верескливим голосом вродженого канцеляриста:

— «Село Пакуль Чорторийской сотни, при болоте Свин, в шестнадцати верстах близ города Ирия… В оном селе жительствуют козаки, владеет селом магистрат Ирийский… Двор старый, в нем хата одна, комора одна, сарай один, в этом дворе живет козак Василь Решето, урожденной оного села, лет шестидесяти, жена его Матрона Григорьевна, урождена оного села, лет пятидесяти, у них дети: сын Семен лет тридцати, здоров, жена Федора Климова, урождена села Халявина, лет тридцати, здорова, дочь Февросія, лет шестнадцати, здорова, дочь Феодосія, лет пятнадцати, здорова; у него пахотной земли и других угодий нету, имеет корову одну, овец четыре, промыслу не имеет, а бавится ремеслом возным; он, Василь Решето, с предков козак…»

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: