Ирій (Повний виклад твору) – Володимир Дрозд

Я рішуче й зле відігнав свої сахаринові марева: дядько Денис уже стояв під самісінькою Собакаревою горою, що, підрита вподовж багатьох весен чорториями, зависала над ним рудими щелепами глинищ. Увібравшись у молоду кригу, Стрижень підперезував гору яскравим синім шовком, що був облямований мереживом соснових пущ. Дядько Денис добув з портфеля пляшку з соком, відкоркував і випив нахильці, підтримуючи лівою рукою шапку, що сповзала на потилицю. По тому ступив під склепіння гори, пригнувшись і впершись долонями в коліна. Завмерши на узліссі, я почувався так, буцім це на моїх плечах, а не на дядькових, лежала Собакарева гора.

— Паць, паць, паць… — порушив тишу дядьків голос, лагідний, пестливий. — Паць, паць, паць…

Стрижень німував, шкірячись до неба білими гребенями заметів серед крижаного груддя.

— Паць, паць, паць, паць, паць, паць, паць…

Раптом ріка переломилася навпіл від берега до берега, наче сталева коса, струмені пирснули з тріщин і викинули на зводянілу кригу клоччя срібної піни — дзеркальних коропів, що зіперлися на пружинисті хвости й затанцювали на морозі. А відтак крижані поля поблизу гори піднялися, стали сторчма і розсипалися на дрібне дзенькотливе буруння; з широкої, на півріки, ополонки, де вода кипіла й вибухала, з’явився чорний, у твані, ріг гаража, звареного з танкової броні, і вже уся причілкова стіна його бовваніла в піні та шереху.

— Паць, паць, паць… — ніжно кликав дядько Денис.

Підштовхнуті зсередини дверцята гаража розчинилися, і в колючо-білім присмерку зимового дня зарожевів п’ятачок кабана, а крізь булькання води та шерхіт криги почулося благодушне:

— Рох-х-х-х-рох-х-рох..

І тоді, обриваючи рохкання, над Стрижнем пролунав, наче клич до бою, басовитий, але молодий відчайдушною рішимістю голос дядька Дениса:

— То ж згинь, породжена мною потворо!

Дядько напружився, обличчя його зачервоніло й оросилося потом, а ноги вгрузли в пісок, перемішаний із снігом по щиколотки. І Собакарева гора згойднулася, вирвана з берега, як бульдозер вириває обланцюгований пень; розчахнене підгір’я червоно зяяло пластами зпресованої, прошитої деінде корінням сосон глини, а по крутосхилах з гуркотом і тріском котилися валуни. Наступної миті дядько Денис поволі випростався, піднімаючи на плечі Собакареву гору (лисий шпиль її проштрикнув сувій сніжних хмар) і кинув її в ріку, на чорну громадину панцирника, як кидають з плечей мішок збіжжя. Гора шурхнула на середину ріки, в пробиту чудищем ополонку, і вода бризнула увсібіч холодно-сизими пінистими хвилями, з головою накривши дядька Дениса. Я злякано зойкнув, але хвиля відкотилася, лишаючи у глинищах і калабанях, що значили місце, де нещодавна лежала Собакарева гора, брудне шумовиння, а дядько несхитно стояв на березі Про те за мить обличчя йому пересмикнулося з болю, руки хапливо лягли на живіт і дядько почав хилитися до води, як хилиться могугнє, але підтяте рікою дерево. «Надірвався!..» — майнула мені думка, і я кинувся до берега, зукоса поглядаючи на Стрижень, що погрозливо вирував, скрегочучи крижинами, перед несподіваною загатою. Я встиг підхопити дядька попід руки і відтягти на узгір’я, до лісу. А вже ріка, по вінця наповнивши улоговину перед греблею, хлинула, змітаючи все живе зі своєї дороги, по березі, і Собакарева гора стала на віки Денисовим островом.

Дядько усе ще непритомнів, і тіло його, важке і в’яле, буцім з мокрої вати, обривало мені руки. Небо набурмосувалося, темніло, по улоговині снували колючі, в’юнкі крутні снігового пилу — збиралося на хвищу. Ріка, лютуючи з перешкоди, похмуро й загрозливо ревла. Одяг на дядькові крижанів, обличчя хололо, бралося шугою.

І в цей мент за моєю спиною радісно, переможно прогучав паровозний гудок. Я рвучко озирнувся — просікою, торохкаючи на занесених снігом пнях, пахкаючи в похмуре, низьке небо пишнобілими клубами диму, до нас мчав паровоз дядька Якова і смагле, промаслене та продимлене обличчя машиніста усміхалося крізь притрушене інеєм, що сіявся з сосон, скло кабіни…

ЛЮБОВНА ДРАМА МИХАЙЛА РЕШЕТА

Я сидів за столиком читальної зали над підшивкою молодіжного журналу, де друкувалася з номера в номер наркотично-пригодницька лірично-фантастична повість, а недільний день, погожий, морозний, як пишуть у газетах, нетерпляче стукався в золотисто-сині шиби вікон, аж шиби іскристо дзвякотіли, і я затуляв вуха долонями, щоб не чути того звабливого дзенькоту, не піддатися на поклик ясно-білих заметів по той бік вулиці, розписаних синьо-червоно-зеленими лижами.

Потім вхідні двері прочинилися, дихнули в густий тягучий настій із запахів паперу, фарб, клею, крейди хмільним сніговим духом, а коли я звів притомлені очі — на тлі книжкової вітрини стояла вона, дівчина з настінного календаря… Я одразу впізнав її холоднувато-вдумливі очі за скельцями окулярів на блідім продовгуватім обличчі, сині кісники, що, наче розквітлі півники-гладіолуси, проростали з-під в’язаної шапочки на тугих стеблах кіс, і тонкі, довгі гілочки пальців на коричневій площині столу, за яким величалася бібліотекарка. Серце моє зупинилося на довгу щемку мить, а тоді заколотило, затупало на всю залу, рвучись геть з грудної клітки.

Дівчина попрохала «Ф і л о с о ф с ь к и й с л о в н и к», аж тоді зняла та повісила на круторогі шараги пальтечко, залишившись у стандартнім шкільнім платті та ясно-білім, білішим од снігу, хвартусі. Вона сіла оддаля, біля вікна і невдовзі писала до записника, схиливши над словником високе, пласке чоло. Я бачив від свого столу лише її чіткий профіль, і це чоло, що спадисто вилискувало просто цяткованих сонячними скалками шибок, наче круте засніжене узгір’я, по якім мчиш па лижах, що забули про послух і несуть тебе все стрімкіше й стрімкіше в імлисту солодко-тремтку прірву, дна якій годі уздріти.

Я закохався.

Я, кандидат в благородні гуїгнгнми, закохався, мов хлопчак, мов останній єгу, остаточно, непоправно, і задихався, очманіло хапаючи повітря, наче риба на піщаному дні Стрижня, коли дядько Денис на часину ввібрав у рота воду ріки. Спогад про клятву на бульварі присоромив мене, я знову тицьнувся в журнал і вдав, що читаю, насправді ж просівав слова крізь свідомість і по них нічого не лишалося в пам’яті. Раптом дівчина підвелася, здала книгу, вбралася в пальто і вийшла, навіть не повівши на мене оком. «Сиди, о майбутній світоче людства! Сиди, о великий гіакульцю!» і праве око моє, покірне волі, побрело по сірих покосах пригодницько-фантастичної повісті. Ліве ж свавільно втелющилося в ясно-білий, зітканий зі снігу екран за шибками вікна, буцім на нім ось-ось мали демонструвати восьму серію «Тарзана». По екрану ковзнула синя тінь її пальта, і тінь зеленої шапочки, і кісників — я вже стояв на ногах, я вже біг, забувши про журнали, про бібліотекарку, на бігу соваючи в рукави тремтячі культяпки рук і не надибуючи рукавів куфайчини.

Вона була по той бік вулиці, за барвистою юрмою лижників, і я побіг навздогінці, не чуючи під собою ніг, що гупали об мерзлий наст, немов кувалда. Я вже був майже поруч, захеканий і щасливий, коли вона озирнулася та дихнула на мене холодом насмішкувато-подивованих очей. Я відчув, як мені все холоне у тілі, і тільки сором, мов бджолине жало, наскрізь проштрикує мозок і пече, пече…

Я раптом ніби подивився на себе збоку її тверезими очима: спітнілий від бігу, пухкощокий, кирпатий хлопчисько в сірій куфайці, бавовняних штанях і рудих шкарбанах, носи яких задерлися і зазирають у моє розпашіле обличчя. Земля розчахнулася піді мною, і від сорому, ніяковості та власної жалюгідності я поволі провалювався крізь землю, потайки радіючи, що гину на її очах. Дівчина мовчки повернулася та пішла до автобусної зупинки, і, поки я вишпортувався з землі, поки приходив до тями після нищівного погляду, автобус ковтнув її, брязнув залізними губами і покотив по рожево-корицевій, посипаній піском вулиці…

Сонце закипало на шиферних дахах і червоно скрапувало з бурульок на сніг. По голощокій бруківці стрибали настовбурчені горобці. Бралося на мороз, на ніч, на самоту. Це було давно знане, ще відколи я закохався вперше, в учительку, тривожне, щемке і водночас солодке відчуття самотності в безкрайому, безмірному світі. Там, у Пакулі, я забирався в кущ барбарису і плакав, слухаючи, як тужно шерхотить з осокорів жовкле листя. І в Ирії мені стало раптом надто вже просторо й незатишно. Мене гнітив і галас змерзлого вороння в гаю над Стрижнем, і перегуки лижників на заметах, і деренчання автобусів, і навіть човгання моїх фезеенівських богинків з металевими блямбами. Я з тугою подумав про свій закапелок — піч Солом’яників, де можна з головою накритися материним рядном і страждати наодинці з собою Бо я вже знав зі свого невеликого життєвого досвіду, що любов — це страждання.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: