Ирій (Повний виклад твору) – Володимир Дрозд

Тітка Дора повернулась просвітленим обличчям до порожнього покута і перехрестилася…

По дзвінку на велику перерву мною стрелило з класу і вцілило через два довжелезні коридори — в третій, долішній, напахчений олійно-медовим духом пиріжків з повидлом, до яких я, кандидат в благородні гуїгнгнми, глибоко ненавидячи й зневажаючи себе, мав непереборну людську слабість. Ланцюжок школярів ще не сягнув дверей їдальні, і я, щасливий, бо дешевого ласощу не вистачало на всіх, став у хвіст черги, блаженно зиркаючи через плечі передніх на буфетний стіл, де в лозовім кошику кудлились, тріпотіли, кучилися рум’янолиці пиріжки. За кожного материного базарювання я поповнював пиріжковий фонд і зараз у кишені приємно хрускотів карбованець. Після болісних вагань і безнадійних покликів до вродженої гіакульської ощадливості я таки обміняв карбованця на два пиріжки і подався із залюдненої їдальні в коридор, де, зирячи з вікна на мерехтливий вуличний потік, можна було розважливо посолодити душу.

І тут, ледве переступивши поріг їдальні, я побачив її, дівчину з настінного календаря. З трубкою ватманського паперу під рукою, вона діловито й заклопотано простувала від шкільного складу. Зустріч була така раптова, несподівана (хоч я стільки разів детально малював її в уяві!), що я отетеріло закляк посеред коридору, втелющившись у дівчину очима, і не мав над собою волі ані відступити з її дороги, ані одвести очей. Вона обминала мене, як обминають стовп або камінь, попід стіною, фарбованою в синє, і раптом куточки її тонких, чітко виписаних на аркуші обличчя вуст здригнулися, очі за крижинками окулярів насмішкувато-насторожено зблиснули:

— Здрастуйте.

Я почувався раком, якого кинуто в окріп, але який все ще дряпається наосліп по ковзкім узгір’ї казанця.

— Ви хіба в нашій школі? Я думав — не в нашій. Чому ж я досі вас не бачив? Взагалі, я теж погано бачу і мусив би давно носити окуляри, але ніяк не зберуся до окуліста. А ви де замовляли? На майдані чи на П’ятикутках? На П’ятикутках мені ближче, але я не знаю, чи там приймають замовлення…

Не контролюючи себе, я белькотів щось дурне, дріб’язкове, безпомічне, буцім начитував учбовий текст з підручника німецької мови, а вона пильно й прозірливо дивилася в мене, буцім на уроці природознавства вивчала під мікроскопом колонію бактерій. Тут я згадав про пиріжки в пітній липкій правиці — обличчя моє, й без того червоне, буцім шафранна пепенка в саду Солом’яників, взялося вогнем сорому, аж дівчина відступила на крок та інстинктивно затулилася ватманом, як затуляються від полум’я; і я подумки прошепотів: «Боже, чи доле, чи випадок, чи закон земного тяжіння, чи як ти звешся, якщо ти є, зроби так, щоб ці пиріжки з повидлом, які печуть мені руку, буцім вуглинки, випурхнули з моїх долонь і полетіли геть з очей…» Пиріжки в долоні стрепенулися, затріпотіли крильми і пурхнули у прочинену кватирку коридорного вікна. Краєм ока я бачив, як вони всілися на осокорі та загойдалися, струшуючи з гілля сизу паморозь.

— Ви що, — раптом мовила дівчина з календаря, простеживши за польотом пиріжків і знову повертаючи до мене строге холодне обличчя, — ви що, закохані в мене?

— Закоханий… — видихнув я покірно і безпорадно.

Вона розуміюче кивнула синіми кісниками, зібрала бганки шкіри між брів і спроквола пішла коридором, крізь товкотняву восьмикласників, розгрібаючи їх, мов ряску. Я телепався слідом, втупившись безтямно палаючими очима в долівку. Так дійшли ми сходів, які вели на верхні поверхи, і, шелеснувши ватманом, дівчина з календаря розсудливо сказала:

— Закоханість, за моїм спостереженням, це аритмічність нервової системи, безсумнівно, тут надибуємо моменти резонансу, своєрідної детонації, процес хворобливий і мало досліджений, я займусь ним після третього курсу медичного інституту, думаю, це буде також темою моєї майбутньої кандидатської дисертації. Незабаром цей патологічний спазм нервових центрів так само легко зніматиме звичайнісінька таблетка, як, припустимо, тепер анальгін знімає невралгічний біль. Пробачте, а ви ким будете?

Я мовчав, знищений, розіп’ятий на власній сірості й нікчемності, бо після краху з мріями про театр я ніким не надумував стати, окрім хіба як шофером таксі, бо побачив, шо таксист на зупинці чигав у «Побєді» прочотну книгу.

— Не побивайтеся, ця певність себе прийде і до вас, але пізніше. Елементарно — запізнілий розвиток особистості, — ми піднімалися по сходах, коли школу сколотнув дзвінок, але голос дівчини лишився таким же рівним і розважливим. — Признатися, я спостерігаю в багатьох своїх однолітків певну долю інфантильності, мабуть, це характерно для нашого покоління. Втім, інфантильність я розумію не як запізнілий розвиток, а швидше як переважання емоційної сфери над раціологічними конструкціями в психічній діяльності людського організму. Ви зі мною згодні?..

Я ледве знайшов сили кивнути головою. Між тим коридори безлюдніли, вчителі з класними журналами пробігали повз нас, назустріч, від хімічного кабінету з набором різноколірних пробирок повільно чалапала хімічка, що її урок мав зараз бути у нас, а я покірно, мов загіпнотизований, дибцяв повз її осудливі очі за дівчиною з календаря. Нарешті дівчина зупинилася біля дверей 9 «А» класу (це таки вона дзвонила після врочистої першовересневої лінійки!) і зирнула на мене прозірливим співчутливим поглядом лікаря:

— Ставтеся до своєї закоханості як до хвороби. Відповісти ж на ваше почуття я ніколи не зможу — я кохаю іншого. Розумію, що вам боляче це чути, але повинна сказати правду. Так, я люблю іншого, але так само безнадійно, як і ви. Внутрішньо він надто далекий від мене і від усіх нас, він увесь там, у далеких галактиках, і ніколи не опуститься до людських слабощів, та я цього й не дозволю йому з любові до нього. Але позаяк ми обоє безнадійно хворі, ви можете призначити мені побачення — перебіг хвороби буде легкий, і ви швидше одужаєте. Завтра я слухатиму лекцію в інституті, позавтра — теоретична конференція дев’ятих класів, а суботній вечір — вільний, після останнього уроку я іду на ковзанку. Чекайте мене на бульварі під годинником о шостій, але умова — розкажете потім, що ви почували, ждучи на мене, маленька жертва заради науки, сподіваюсь, вас не обтяжить. Я передбачливо занотовую фактаж для майбутньої кандидатської дисертації…

З тим вона зникла за дверима класу, я ж підстрибом пустився по коридору, відгрібши геть горох слів і пам’ятаючи лише одне: мені призначено побачення, в суботу, о шостій, на бульварі, під годинником… Сяючи од щастя, я переступив поріг класу. Хімічка подивилася на мене лагідними очима інквизитора і сказала:

— Клава Литвин з 9 «А» — гарна дівчина і відмінниця, але ж навіщо запізнюватися на урок?..

Клас радісно хихикнув, засміявся, зареготів, а я, ошпарений тим реготом, зненавидів хімію на все життя.

Суботні уроки я просидів на голках і чкурнув з виховної години, побоюючись, що балакуча класна керівничка не зважить на дзвінок і я запізнюся під годинник.

По бульвару вервечилися білі сніжні перекотиполя; колючий сіверко в’язав їх тугими перевеслами в снопи і шпурляв на замети, буцім на скирти. Було чверть на шосту. Хвилинна стрілка, здавалося, навіки примерзла до запорошеного сніговицею скла, а коли в о н а, нарешті, здригалася і вочевидь стрибала, буцім коник, що було принишк у траві, вперед, серце моє тьохкало, і теж обривалося, і теж летіло в провалля; пам’ятаючи наказ дівчини, я старатливо прислухався до своїх почувань, аналізуючи їх і карбуючи в свідомості — так бігун на тренуванні прислухається до биття серця, аби потім, після фінішу, звітувати перед тренером і лікарем. Але в ці хвилини я нічого не почував, окрім страху, що в о н а раптом не прийде, га несміливої щемкої віри в наше обопільне майбутнє щастя, яке не вбиралося в конкретні, осяжні розумом форми, а сяяло здалеку, манливе, багатообіцяюче, буцім заграва над нічним містом для самітнього стомленого подорожнього. А все те разом — страх, і бажання майбутнього, і ревність до усього світу, навіть до вчительки, яка зараз промовляє перед нею, дівчиною з календаря, — зливалося в глухий, гніткий біль, що невідомо де народжувався: здавалося, болить усе тіло. А може, так і болить душа, про біль душі часто поминала мати, але тут, під годинником, на вітрянім ирійськім белебні, я вперше відчув її. І я вже знав, що скажу дівчині з мудрими і холодними очима за крижинками окулярів, якщо вона вимагатиме звіту. Я скажу їй: «Любов — це коли душа болить…»

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: