Ирій лежав переді мною, ніби намальований на сторінці часопису, без полів і пробілів, бо малюнок не вміщався на сторінці, малюнок ламав елементарні друкарські норми, переповзав через горизонт, буцім через обріз книги, і губився в лолотливій далечі полудня. Центральні, чітко розграфлені квартали з мурашником залізничної станції, з білими коробками театрів, шкіл, контор, з корпусами фабрик та заводів лежали довкола Валу вузькою оторочкою, що непомітно, буцім город у леваду, переходила в хаотичні, таємничі, нанесені на сторінку часопису невиразним пунктиром запарканених обійсть лабіринти Солом’янки. Мене раптом сколотнув солодкий, густий запах полуниць, підгірчений лісним духом живиці, а з вікон, уквітчаних геранню та ніжнолистим вогником, посміхалися умиті, пишновусі коти, а по садах, за визелененими парканами, гупали об піщану землю яблука, а на осіннім осонні, в затишку, під парканом несподівано відкриється таємниця вічності, розімлілої, утихомиреної, а вночі на хрестовиння солом’янських радіоантен опускаються з неба зорі і спочивають, дрімотні…
Жадібна забаганка пройти через Солом’янку і не загубитися в плетиві її вуличок, провулків, сліпаків, зазубнів. суточків, дворищ, городів, белебнів, цвинтарів, садів, глинищ, пустирів, левад і річищ неждано осяяла чорноту в моїй душі, віддихала, відживила мене. Самовпевнена певність, що лише я це здатен подужати, висіяла в свідомості, паралізованій сценою в актовій залі, зерна власної потрібності й цінноти у цім світі, зерна, що проростаючи, заперечували, перекреслювали, унеможливлювали мою смерть. Тремтке хвилювання, передвістя значимих справ, які ще належало здійснити на землі Михайлові Решету, гарячою хвилею хлюпнуло в груди, підняло мене на паморочливу височінь, і тільки дзвін в очах, тільки різке, яскраве прозріння, коли світ — статичний альбом темно-білих контурних фотографій, знятих модерновим фотографом.
Я опустився коліньми на тужаву землю і зашепотів, як матір шепотіла молитву:
— Присягаюся тобі, мій Пакулю, мій Стрижню, мій Ирію, мій Дніпре, присягаюся тобі, моя рідна земле, тобі — майбутнє: допоки здатен буду на щось путнє в цім світі, не накладати на себе рук, а працювати що є сили.
Від зворушення мені щасливо сльозилися очі й жодне слово молитви не здавалося загучним або вартим іронічного посміху.
ПЕРЕЛІТНІ ПТАХИ
Ми мчали навперегони, мов хлопчаки, мов п’ятикласники, сірим шкільним коридором; услід нам докірливо зирив учитель креслення, добрий, кульгавий тишко, а ми вже стрибали сторчма з шкільного ґанку в лолотливу сонячну ріку; викупані, з лоскітними краплями сонця на обличчях, вибрели ми на берег бульвару, що ясно-зелено тополився під високим небом. На долонях клумб синів льонок, а по синьому — червоними ліхтарями горіли молоденькі тюльпани. Хмільно пахла прогріта сонцем міська земля, ніби на осонні під хатою, де крейдяний дух учора побіленої стіни відступає перед настирним, всеосяжним, владним диханням вишитої трав’яною памолоддю призьби.
Нудило від самої думки про муровану клітку класу, про рейсфедери, лінійки, трикутники і про вивернуті на ватманський аркуш нутрощі гайки — кортіло іти, їхати, пливти, летіти кудись, не знати куди, шукати щось, не знати що; жадібне бажання руху, змін, дразливі провидження своєї незабарної дорослості лоскотало, тривожило душі кандидатів у благородні гуїгнгнми.
— На цілину б повіятися… — стиха проказав Андрій Політайло. — Сісти в поїзд — і ту-ту. Трактори ремонтуватиму. А можна помізкувати про кібернетичного тракториста. Там — рівнини, довжелезні гони. Мінімум інформації в пам’ять, і один кібер водитиме десяток машин. Маю ідейку…
— Весна, збудження земної магнітної сітки, закони взаємовпливів — і некеровані спалахи в системі нашого електричного поля… — розважливо проказав Славко Пасічник. — Але навіть мені, сухому теоретику, раптом заманулося пропливти марсіянським каналом, якщо він, звичайно, існує. І пропливти без скафандра, полощучи босі ноги в теплій марсіянській воді. Втім…
З весною мене все нестримніше вабив Пакуль. Раптово, на людній вулиці або на перехресті, перед червоним оком світлофора я завмирав і жадібно ловив кисло-солодкий, як запах підгнилих на пригребиці яблук, дух щойно вивільненого від снігу городу; іншого дня з-поміж сірих ирійських кам’яниць мені прозиралася материна хата на заході сонця, коли по стрісі, вимережаній темно-зеленим, з зими, мохом, стікає червоними ручаями день. Уночі, після полохкого сну я прокидався з відчуттям, що тільки-но біг грузькою пакульською вулицею, перестрибуючи баюри і хапаючися за тини та частоколи, біг до наших перехняблених ліщинних воріт, біля яких темніла закуфаєна, закушкана, з ясним іконописним лицем моя свята мати…
— Так ти йдеш?! — торсав мене за плече Андрій Політайло.
1 я слухняно підвівся та подибав слідом за Славком, що його впевнена гінка постать уже розрізала навпіл узятий у шори бруківки ирійський майдан. Ми прямцювали до Стрижня, а місто наздоганяло нас, зціплювало кам’яні кулаки перехресть, обплутувало дротами, перегороджувало нам шлях вішками холоднооких машин; а будинки бігли наввипередки і вишиковувалися поперед нас, а продавці морозива хапали нас за поли, а міліціонери осудливо сюрчали нам услід…
Та ми вже сиділи в широкому пласкому човні, справжнісінькому баркасі, позиченому під заклад наших портфелів у сторожа спортивної бази, і дружно відштовхнулися від осоружного берега зеленими соломинами весел. Виповнений весняною водою, яка все ще прибувала. Стрижень узяв нашу посудину на жовто-синю хвилясту спину і стиха, але владно поніс за течією. З піднятих весел золотисто скрапувала вода, а ми безшелесно, мов у сні, пливли серединою ріки з лабет міста, що тисячооко, проте безсило стежило за нами з пагорбів. Ми проминули спортивні бази з блакитно-зеленим пагінням приланцюгованих човнів, міський причал, гори вивантаженої з барж на салатовий берег крейди, тополиний гай з чорними цятками гайворонячих гнізд у гіллі; і вже сріблясто-синя неозорість залитих повінню луків відкрилася нашим очам, і вже мереживна дуга повислого над Стрижнем залізничного мосту мріла в небі, а ми все ще мовчали, зворушені, заворожені, піднесені видивом висрібленої у сонці, безмежно розпростореної ріки, такої ж осяйної, світлої, простеленої вдалеч, як і наше майбуття, наше доросле завтра, і такої ж приязно гостинної та щедрої на втіху. І так кортіло назавжди полишити шкільні стіни й окунутися в цей зичливий лагідний легіт, по якім пливеш і пливеш, простерши в безхмарне небо весла-руки…
Це був наш солодко-дитинний, короткочасний сон. що закінчився, як і всі земні сни, пробудженням у тверезу реальність.
Першим пробудився Славко Пасічник та скомандував гучним, жорстким голосом:
— Весла — на воду!
Ми з Політайлом забили веслами об воду, наче обважніла домашня гуска крилами, іскристі водограї вихопилися з-під весел, але баркас незворушно сунув за течією, і мереживо залізничного мосту все чіткіше пеленало небо над нашими головами. Тоді Славко скомандував веслувати до берега, але й тут вода вперто зносила баркас піц оболоки паровозного диму — коробки вагонів стукотіли по мосту. Ми дружно вхопилися за червонясте лозиння, що його розчісувала повідь, і так об’якорившись, довго розмірковували над діалектичною складністю світу. Після глибоких роздумів хлопці зняли свої шевйотові, а я — бавовняні штани і дружно впряглися в баркаса та потарганили супроти течії, стрибаючи з коси на косу, з виступу на виступ, дріботячи по холодному мілководдю, шпортаючи в прибережні вирли, а човен самозакохано, з мудрим посміхом на дощатім, у вилузках зеленої фарби, лиці шерхотів об латаття й верболози. Це була навдивовижу довга подоріж з частими перепочинками на викинутих повіддю і підсушених сонцем пнях, з легкодухими позирками у бік Ирію, який, здавалося, не близився, а, навпаки, віддалявся, дразливо промінячись банями древніх соборів і білими крейдяними горами біля причалу.
Але й ми з кожним подоланим метром берега впертішали та суворішали, позбуваючись солодкої, зворушливої, але обтяжливої в бурлакуванні супроти течії дитинності. 1 хоч Стрижень вочевидь повнів нашим потом, що струменів з розпашілих тіл, ми все ж не були лихі на нього за несподівано трудну науку. І на одному з привалів Славко Пасічник, схильний до узагальнень та любомудрства, мовив шерхлими обвітреними вустами: