Ирій (Повний виклад твору) – Володимир Дрозд

На чорному, в сажі, виду дядька Дениса несміло проростав зловтішний посміх…

Дядько Денис бабрався в обгорілім кістяку машини, тітка лежала лежма, обмотавши голову мокрим рушником, а ми з матір’ю пішли на самосійне кладовище, де батькова могила. Мені було впам’ятку, як це кладовище засівалося: після кожної похоронної, що приходила в Пакуль з фронту,у полі, за ровом, навколо тісного цвинтаря до ранку виростала могилка з кривим жердинним хрестом.

Я ішов по кладовищу, ніби в бібліотеці Кузьми Перебенді по сторінках давнього козацького перепису: Гончаренки, Гомони, Лук’яненки, Решети, Каленики, Шихуцькі!.. Згадалася ніч над Стрижнем, і щемко запекло в грудях. Мати посипала батькову могилу, між кущиків любистку та півоні, пересаджених з нашого квітника, золотистим піском.

— На канікули уже тебе жду — не діждуся, синку…

— Приїду, мамо, але не надовго. Ми лаштуємося в експедицію. На Солом’янку.

— Чи ж воно тобі тра’, синку?

— Треба, мамо…

Мама витерла рукавом куфайки очі, що на них забриніли несміливі сльози, і, дивлячись на картату, темне з зеленим, скатертину полів, сказала глухим, далеким голосом:

— Як по світах, синку, їздитимеш, пошукай справдешню батькову могилу. Мо’, вона де і є. З-під Будапешта прийшла похоронка…

Ми виїхали з Пакуля по обіді. Тітка Дора вперто сиділа усю дорогу в кабіні, що геть пропахла димом та паленим залізом; дядько Денис вмостився на передку машини з ліщиною в руках і вайлувато, благодушно погейкував на супрягу пакульських волів, що волочили «опель». Я ішов слідом, босоніж, повісивши на плече зв’язані шнурками шкарбани, і слухав передзвони жайворонів у блакитно-золотій прірві неба.

Мати з корзиною в руці проводжала нас за село, до підлужжя, а потім звернула на оболоню садити капусту.

Обминаючи пустище, де колись стриміла Собакарева гора, ми з дядьком побачили на зеленому схилі Денисового острова посеред Стрижня корову Маньку, що паслася, завзято стрижучи зубами молоду траву. Із зеленої корова за зиму стала сріблясто-сизою, буцім вдяглася в риб’ячу луску, а може, вона й насправді переродилася, здаля годі було достоту роздивитися. Біля корови Маньки стрибала на одній нозі половина попелястої курки, а під сосною лежав, меланхолійно вимахуючи хвостом, Нерон-Балалайка в ошийникові з мідною пряжкою.

Зачувши дядькове погейкування та дзеленчання інвалідного «опеля», корова Манька, половина зозулястої курки і пес метнулися до берега, стрибнули в холодно-сині хвилі Стрижня і зникли з наших очей: здичавіли…

НАУКОВА ЕКСПЕДИЦІЯ НА СОЛОМ’ЯНКУ

…А пси ще вдосвіта валували на Солом’янці, а вороння чорними хмарами напливало з лісів та байраків, а солом’янці осудливо хитали головами, наштиркнутими на горстряки парканів, а тітка Дора, збираючи мене й дядька в далеку дорогу, зловісно пророкувала солодкий кінець подорожі в солом’янських палісадниках, де саме достигають полуниці, густо-червоні, наче краплі ранкового сонця, де наливається білим яблучним соком налив, де попід штахетами рясно грониться смородина, а в літніх кухоньках духмяно жаркотять яєшні з ніжно-рожевим солом’янським салом, де дівчата тілисті, наче зшиті з пампушок, а очі в них звабливі, вологі, і це божевілля, безглуздя, безум, шаленство, дурість — жертвувати літом, відпусткою, канікулами, а то й важити життям після стількох майже безслідних експедицій…

Ми кивнули головами на знак згоди з тверезим тітчиним реалізмом, закинули за плечі клунки, повні юної наснаги га рожевих надій, і вийшли на вулицю, де просто двору Солом’яників уже пахкав паровоз. Строгий профіль дядька Якова у темно-синій парадній формі вирізьблювався у кабіні крізь сизі оболоки пари та диму, що затушковували машину. На тендері порядкував Андрій Політайло з обличчям, темним від вугільного пилу і солом’янської піщуги. Оркестр залізничників, покликаний дядьком Яковом, Паровозником, награвав під тополями оптимістичний «Ирійський вальс». Від брязкоту мідних тарелей підстрибували, шерехтячи черепицею дахів, полохкі солом’янські будиночки.

Славко Пасічник, геніальний теоретик, ніяково кивав нам з-за спин оркестрантів букетиком жовтих тюльпанів — він відмовився від участі в експедиції, зіславшись на термінову наукову роботу. До останньої хвилини я потайки надіявся, що зі Славком проводжати нас прийде моя дівчина з настінного календаря. Але вона не прийшла. Втім, мені вже майже не боліло. Кинувши прощальний погляд вздовж Солом’яної вулиці, я раптом побачив, як від автобусної зупинки, крешучи копитами бруківку, щодуху чвалав сиворогий олень; наблизившись до паровоза, олень стрибнув, проплив над нами сріблястою тінню і на тендері загучав вибачливий голос великого актора Кузьми Перебенді: «Даруйте, хлопчики, затримався на репетиції. Я все ж з вами…»

Тої миті дядько Денис з приступки паровозної кабіни рішуче махнув рукою: тітка Дора заголосила на гайкові, буцім по померлім, заґелґотіло в небі вороння, запащекували голови солом’янчан на штахетах, з новим завзяттям завалували, забрязкотіли ланцюгами пси, а оркестр залізничників дружно ударив традиційний туш.

Проте, переважуючи грім оркестру, притлумлюючи зловісне виття псів, пригинаючи вершини гінких тополь обабіч вулиці і струшуючи зеленки по садах, брижачи синє, гаптоване пасмами диму небо (аж сонце загойдалося, ніби віддзеркалене в потривоженім плесі Стрижня), тричі прогув наш паровоз, важко підім’яв вали сухого сипучого піску і рушив у незвідані простори Солом’янки, що застережливо дихали навстріч медово-упокійливим полуничним духом…

1971 р.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: