Почуваючись винним у вечірньому бешкеті, я, мов кіт, що нашкодив, бігма чкурнув на піч, за комин, де відтепер була моя резиденція. Готували молоді Солом’яники на керогазі, а піч топили перед великими святами, і черінь був холодний; я застеляв його материною куфайкою та дядьковою шинелею, накривався пакульським рядном, а під голову замість подушки щоночі лягала чергова недочитана книга. Черені мені вистачало, якщо я лягав наскіс, з кутка в куток печі; два інші кутки, і комин, і підвіконня крихітного віконечка, що дивилося в город, і закапелки були закладені книгами, що їх я наносив з семи ирійських бібліотек і ковтав швидше, аніж Нерон-Балалайка мух. Я читав усюди — за обіднім столом, по дорозі до школи, на уроках під партою, навіть на уроках фізкультури, на багатокілометрових дистанціях, і, звичайно, за комином на холоднім черені, засвітивши парафінову свічку, коли тітка Дора, повернувшись з пивниці, задля економії сердито клацала вимикачем.
Але сьогодні я був не в гуморі, сотні кішок з нявкотом та писком шкребли душу. Я ліг між книжкових пак за комином і стомлено заплющив очі.
…Принеси картоплі з погріба! — гукне вранці тітка Дора. Я спущуся по заінених сходах мурованого льоху. З-за оббитих залізом дверей на мене війне вогкістю, гнилизною й вином, що його давить з гнилих яблук дядько Денис. Я піду між пузатих бочок та сулій по льохові, якому нема кінця. Дід Єврась божився, що у війну, полюючи на партизанів, тут загубився німецький дивізіон з п’ятьма танками і досі про нього ні слуху. Я наберу корзину картоплі і вже прямцюватиму назад на світло дверей, коли ненароком штовхну муровану стіну і опинюся в холоднім, хмурім казематі, в потаємних печерах, що існують під Ирієм з часів татарських набігів, і побачу в напівтьмі скрині з коштовностями та золотом, скарби прадавніх ирійнів і три чорні тіні в німецьких касках біля скринь зі скарбами, залишки німецького легіону, що загубився в льохові Солом’яників. Вони підуть на мене, викрешуючи іскри кованими чобітьми, і я згадаю, як бився з гімназистиком Павка Корчагін, ударю знизу в підборіддя вагою усього тіла, фашист випустить з рук автомата і впаде навзнак. Я підхоплю зброю і двоє останніх фашистів покірно піднімуть руки, третій очуняє і теж здасться, я накажу їм узяти скрині зі скарбами на плечі й поведу нагору, а в дядьковім городі один з фашистів, той, якого я ударив, вихопить пістолета і вистрелить у мене, але пізно: фашистів оточать підняті по тривозі наші солдати, а мене, пораненого, перев’язуватиме дівчина з календаря. У школі я нікому не признаюся, хай вони про все дізнаються з газет. Золото й коштовності я подарую державі, а собі залишу на денці скрині і то не для себе, а щоб поїхати в Пакуль і сказати лакульцям: ось золото, збудуйте дорогу з И р і ю в П а к у л ь…
Я ще не знав, не розумів, не замислювався, навіщо мені раптом ця дорога — з И р і ю в П а к у л ь, але з тою думкою і заснув, утихомирений, майже щасливий.
СОЛОМ’ЯНИКИ З ВУЛИЦІ СОЛОМ’ЯНОЇ
Сто тридцять сім разів офіційно перейменовували Солом’янку, але вона вперто й несхитно трималася за родиме ймення і сто тридцять сім милозвучних витворів колективного міськрадівського розуму, на папері народившись, на папері й всохли.
Бо Солом’янка інтуїтивно тяжіла до традиційного, не дошукуючись, прогресивне воно чи пережиткове. Історія Солом’янки, що потроху нанизувалася на мій жадібний розум, підтверджувала цю тезу багатьма прикладами.
Уже за моєї пам’яті постановили забрукувати початок Солом’яної вулиці; проте скалкувате каміння, що його встигали настелити за робочий день шляховики, до ранку розбредалося по погрібах солом’янчан, які квасили те каміння в торішнім капустянім розсолі і збували на базарі за кислі шуляки, а з жорстви — гнали горілку.
Надумала було влада пустити по Солом’янці автобус — автобус безслідно зник; шофер з кондуктором сьомого дня, перед авансом, з’явилися на автобусній станції, опухлі від перепоїв та похміль; автобус випадково надибав контролер електроконтори — він слугував одному з солом’янчан за літню кухню.
Жодна людина ще не перебрела Солом’янки з кінця в кінець — про Південний полюс і навіть про захмарену Венеру в Ирії знали докладніше, аніж про передмістя. Солом’янка не мала кінця, як не мала початку: її приземкуваті, в червоних та зелених картузах дахів будиночки вервечилися доокруж міста і звільна розпросторювалися по довколишніх пагорбах, ярках, перелісках, річищах і левадах. Час од часу Академія наук та місцеві ентузіасти організовували експедиції на Солом’янку. Тоді під вербою, де Солом’яна вулиця перехрещувалася з міською магістраллю і де була остання зупинка міського автобуса, виростали, мов гриби, брезентові намети, а в продуктовому магазинчику на розі вулиць товпилися молоді люди з борідками та в темних окулярах. Проте жодна з тодішніх наукових експедицій не змогла похвалитися значними відкриттями — Солом’янка виснажувала швидше, аніж арктичні крижані поля. А одна експедиція так і загубилася в лабиринті вуличок, провулків та сліпаків; через багато років, уже в нинішні часи, проектники, що накидали план нового ирійського мікрорайону, здибалися з керівником нещасливої експедиції, кандидатом географічних наук — він був у солом’янчанина за сторожового пса, день і ніч сидів на ланцюгові біля дощатої будки, їв із іржавої німецької каски і став такий лютий, що вкусив молодого архітектора, який безпечно підійшов, забачивши на грудях людини-пса університетський значок. Архітектор невдовзі помер від сказу. Про інших членів експедиції тепер відомо, що вони пристали в прийми до солом’янських рожевощоких дівчат, викохують на городах полуниці й думати забули про розвій географічних наук.
А започаткував Солом’янку, як відомо кожному ирійцю, дід Єврась. На сході тридцятих років, передчуваючи колективізацію, він загнуздав своє дрібносередняцьке надбання — свиноматку, яка поросилася кожного місяця двісті сорока дев’ятьма поросятами, сів на неї охляп, посадив попереду бабу Одарку з хатнім манаттям та сином Денисом і побасував з Пакуля через Собакареву гору в Ирій. Продавши свиноматку, збудував на пісках край лісу мазанку під солом’яною стріхою. По війні Єврась із сином вимурували будинок на три кімнати, накрили бляхою, а все ж навіки залишилися Солом’яниками, як Солом’янка — Солом’янкою. Тільки й того, що розрослася Солом’янка, буцім гіллясте дерево, і кожна гілка мала своє ім’я, за назвами сіл, звідки переселилися нинішні городяни, — пакульська, терехівська, чорторийська, логіатинська, петрушинська, киселівська, радульська, сиберіжська, пльохівська, вихвостівська, івашківська, руднівська, крутьківська, сядринська…
Свого часу пакульські свашки заздро теревенили, що Дора віддалася в багатий двір. Мені було впам’ятку тітко-дядькове весілля. Хоч засвітило те сонечко в наше віконечко повоєнної пори, проте напередодні у нашім городі та по довколишніх рівчаках парувало одна тисяча сто сорок сім апаратів, що їх мати зібрала з усього Пакуля, і самогонний дух висів над хутором такий густий, що дикі качки й гуси, які летіли з болота Свин в ирій, туманіючи, сторч головами шугали із холодно-синього неба в казани з окропом, що їх передбачливо розставила мати по колгоспному житнищу. Дядько Денис солом’яним капелюхом перегородив ріку Стрижень, і коли води набігло так багато, що й воша могла втопитися, привіз із бази, де працював кум Цекало, сто сім возів густо-червоного морсового концентрату на сахарині та скинув у ріку; усі тридцять три дні бучного, бубонистого хмільного весілля гості жлуктили той морс нахильці, вихоплюючи ріку з рук одне в одного, аж поки не порвали дядькового бриля і питво не збігло в Невклю. Тридцять восьмеро з половиною пакульчан та ирійців утопилися в морсі і стали червоними рибами, відтоді їх розводить на спродаж місцевим любителям акваріумів Ирійський риборадгосп. Кривоногий Халимон, що його лише половина втопилася в морсі, котрий рік щонеділі бігає до міста, вдаючи, ніби носить на базар молоко та яйця, а насправді цілісінькі недільні дні шкутильгає понад Стрижнем та покликує свою другу половину, бо за неї колгоспна бухгалтерія не виплачує пенсії.