Розщедривсь я на авторські слова, довго моя імпровізована сцена порожня. Але закінчу вже розповідь про позитивні риси Івана Кириловича.
Пам’ятаю сонячний першоквітневий день. Як завжди, Загатний з’являється точно о дев’ятій, секунда в секунду. В руці пакуночок. На планівку збираються працівники редакції й друкарні — час від часу у нас практикувались спільні балаканини. Планівка призначена на десяту годину, а за три хвилини до десятої урочисто підводиться Іван Кирилович:
— Дозвольте привітати наших жінок з весною. Не куплені, власноруч назбирані…
І кожній підносить по два прозоро-ніжних пролісочки. В кімнаті запахло весною. Між нас тільки Іван Кирилович був здатний на такий ексцентричний вчинок. Чоловіки опісля навіть кпили — за десятком пролісків Загатний весь вихідний пролазив по навколишніх гаях. А жінкам дуже до серця припало Іванове вітання. Кілька днів — до чергової сутички з секретарем — вони були ним зачаровані.
Чомусь пригадалося слово «обожнював». Я хотів написати: «Загатний обожнював природу». Але це було б не зовсім точно. Ліпше так: «Загатний олюднював природу». Він віддавав їй усю ніжність та доброту, які так скупо витрачав на людей. Він поклонявся кожній билиночці, кожній живій істоті. Він бачив таємницю там, де ми її відвикли бачити. Весь вибухав, помітивши, що людина знічев’я обсмикує листя. Здається, дозволь йому четвертувати винуватця, той за хвилину лежатиме на пласі. Комарів, наприклад, ніколи не бив, а легенько здмухував. Джмелів, що залітали до кімнати, ловив у жмені і виносив надвір. Дивно, але вони чомусь ніколи його не жалили. Якось я наважився запитати:
— Іване Кириловичу, часом мені здається, що тварин та рослин ви жалієте більше, аніж людей…
– Він знітився й довго мовчав. Я вже шкодував, що бовкнув це дурне припущення. Але згодом Загатний невесело посміхнувся:
198
— Тварини й рослини не винні, бо нездатні аналізувати самих себе. Зовсім ніби діти. А людина добре знає, що робить…
Більше ми. про це не розмовляли.
Зовсім наче в поганих п’єсах: ефектна поява героя, нічна сцена… Радіючи з нової жертви, Загатний посміхнувся назустріч Андрію Сидоровичу, що звично ніяковів:
— Ну, як вдома, товаришу Хаблак?..
Той радісно з усіма поручкався, звісив наперед руки з паперовим жмутком і так стояв, ніби голяка перед медичною комісією, — високий, глистуватий, з довгим носом і маленькими, запалими очима. Усміхався ввічливо, трошки на догоду Загатному, але щиріше та добріше від нього.
— Гаразд усе, тільки от нещастя — братові хлопчаки рукописом мого роману обклеїли хату, до сліз шкода.
— Свята наївність, — озирнувся Іван на Гуляйвітра та Дзядзька.— Звісно, українська література в жалобі…
— Що? — не зрозумів Хаблак, напружено думаючи про своє.
— Українське письменство, кажу, одягло траурні шати.
— А… — промимрив Андрій Сидорович, зрозумівши нарешті, що з нього жартують, і винувато, зиркнув на Загатного, ніби вибачався за його ж злий жарт. (Даруйте, що перериваю сцену, але за таких ситуацій я майже ненавидів Хаблака. Від його ласкавого всепрощення мене нудило. Та плюнь йому в обличчя, плюнь і йди геть, до учнівських зошитів у клітинку, до тихих сімейних вечорів…) — Та я нарисочка приніс, вибачайте, що пізно, але поки з дороги вговтались…— Це вже до Гуляйвітра.
— Якого нариса? — стрельнув Борис Павлович бровами.
— Про ланкову ж, з Піщаного.
— Хіба ми планували? — кинув у повітря, аби не звертатись до Загатного. Але відповіді не одержав.— Та це вже ми завтра подивимося, здайте секретареві. Тут запитання буде до вас, товаришу Хаблак, як до визнаного спеціаліста.— (Ну й типище — Загатного ненавидить, а щодо бідолахи Андрія Сидоровича — під секретареву дудку скаче. Перепрошую…)
— Слухаю, — Хаблак опустився на стілець, зробивши уважне й серйозне обличчя. Як хотілося йому стати редакторові в пригоді! Нарис муляв руки, і неприємно щеміло в грудях: завжди він турбує людей недоречно, люди стомились, саме їм до Хаблакового нариса, а він примчав, мов дурний…
— Ви бачили мого Джульбарса?
— Звичайно.
— Тут виникає принципова суперечка. Дехто, не називатимемо прізвищ, не визнає його високої породистості. Будьте останньою інстанцією.
Андрій Сидорович розгублювався завжди, коли від нього вимагали негайного рішення. Спершу він мусив добре поміркувати. Ще ці рубані, настирливі фрази редактора — голова наморочиться. Хаблак недовірливо провів очима по напружених обличчях присутніх — може, знову колючий жарт Івана Кириловича? Звісно, його талантові тісно в районних масштабах, тому й жартує.
— Я з мисливськими мало справ мав. Але в мене є відповідна література. Ще з війська. Я вранці обов’язково перегляну, в пам’яті поновлю. У війську я два роки порався біля вівчарок і так звик до них, а вони до мене, що командири мене хотіли залишити при частині, та я на вчителя зібрався йти…
Головне, він відчував, що плете дурниці, але говорив і говорив, ніби найнявся смішити їх, — редактор чекає від нього інших слів, а боляче знати, що не виправдав чиїхось сподівань. Доки лилися слова, усе ніби в невагомості зависало, й було затишно. Смоктали сигарети та дивилися на Хаблака: Іван Кирилович байдуже й буцімто крізь нього, Борис Павлович — розчаровано
Дзядзько, як завжди, з великою приязню всміхався до всіх.
Неждано Іван Кирилович підвівся й поспішив до секретарської кімнати — буденність стомила, хотілося великого та істинного. На чому він спинився? Самотня людина в порожніх кімнатах районної установи, глибокий відчай геніального одинака, що почувається межи посередностей наче в пустелі, і раптом, як спалах, вчорашні слова Гужви: «Іване Кириловичу (придумати інше ймення та- по батькові), Іване Кириловичу, а в раймазі новенька з’явилася. Така гарненька, чепуруха. Довга коса і очі широкі-широкі, трошки здивовані». Це прекрасно, коли людина не стомилась дивуватися світові. трошки здивовані — це чудесно, у цій Терехівці всі давно розучилися дивуватися, сюди так рідко приїздить нова людина, особливо дівчина, дівчина, з якою можна перекинутись живим словом, дівчина, якій можна відкрити свою душу, і вона тебе зрозуміє, скоріше — відчує, а відчути, можливо, часом важче, ніж зрозуміти, на це мало хто здатний, справді, прекрасно, що вона вміє глибоко й тонко відчувати, він давно мріяв про таку дівчину, все своє життя мріяв, до того ж він любить дівчат з довгими косами і великими очима, часом не знаєш, що доля пошле тобі за хвилину, хоч у нього було навіть якесь передчуття, підсвідоме, звичайно; коли Гужва мимохідь сказав про новеньку з раймагу, на нього, Загатного, як жаром сипнуло, це щось глибоко духовне, але ближче до сюжету новели, не відволікатися, врешті він же не пише автобіографію, хоч кожен терехівець мусить відчути себе в цьому узагальненому болоті; отже, цей одинак (часом навіть ця прохідна кімната, його кабінет, стає затишною. Ноїв ковчег в океані дріб’язковостей, ще б коректорів виселити, — йому остогидло бачити просто себе цю розповнілу кралю, зосередитись, зосередитись), отже, цей одинак, у якому живе болісна потреба бачити якісь нові обличчя, дихнути свіжим повітрям людського єднання і взаєморозуміння, а в Терехівці (телефонний дзвінок, обов’язково, коли зосередишся, дзвонить — вона, інтуїція, в кімнаті парко, Уля помітить, що в нього змінився голос, завтра знатиме вся Терехівка: вони балакали по телефону, їй-бо, майже опівночі, вони умовлялись про зустріч, — ага, вона ж чергувала у райвиконкомі, всю ніч, здогадуєтесь? А його голос одразу змінився, соловейком, їй-бо…).
— Уля, візьміть трубку.
— А-а-лло, редакція слухає, трудова вахта, Людочко, може, й до ранку вистачить, хіба нам звикати, весело, та ні, десь за годину, а ти хіба їздила, невже, та в нас лише сатин, мені б щось осіннє, тут зіпсують…
Чи не подався додому, обминувши райвиконком, — цікавиться. Вона сподівається, що я не прийду: злякаюсь або передумаю. Говорити мужньо й твердо. Великі почуття вимагають великих слів. Тільки б не здрібніти серед навколишньої дрібноти. До всього — Хаблака принесло. Це оказія, після якої не знаєш, сміятися чи плакати з жалю до людства, адже Хаблак, виявляється, теж людина, тут мимоволі знак рівності, Хаблак — людина, силогізм, убозтво внутрішнє, убозтво зовнішнє. Я навіть жаліти його не можу. Чому я зобов’язаний його жаліти? Можна жаліти людей, котрі бажають менше, аніж здатні мати. А Хаблак пише романи, теж прагне безсмертя, гумор: маси і безсмертя, — а може, трагічно?