Катастрофа – Володимир Дрозд

З підвіконня сочилась голубувата жовтавість путинок. Друкарський цех хрумкотів яблуками. Сніп світла падав з розчиненого вікна в город — Іванова тінь маятником.

— Пригощайтеся, товаришу секретар, — сказала Пріська.

— Не люблю путинок.

Насправді ж йому дуже хотілось яблук. У городі татакав мотор редакційної станції. Духовна смерть починається з дрібниць. «Звірившись на море, ти перестаєш належати собі», — Григорій Сковорода. «М-м-м-м-гу-гу-гу…» Пісня без слів, зі стиснутими устами. Його постійний, випробуваний репертуар, коли в серці зимно. Сусіди по гуртожитку тікали з кімнати, скаржачись на головний біль. «М-м-м-м…»

— На завірюху? — єхидно підкусила Пріська («Язиката, пора б приструнчити…»).

Іван замовк. Смерділо гасом — друкар промивав четверту сторінку. Важко гупав по свинцю дерев’яний молоток. «Невже вона досі гуляє з ним?» — «Ну…» — «А Галя з інспекції божилась, що давно горшки потовкли». — «Ніколи б не повірив». — «Я на тім тижні очевидячки бачила, пам’ятаєте, з газетою рано впорались. Подайте верстатку. Він вийшов з редакції, вона стояла на розі, він…» / він вперше пошкодував, що сотворив світ, бо в цьому світі існує Терехівка, це лише думка, її треба замаскувати, щоб жоден редактор не докопався, а кожен терехівець зрозумів, навіть не зрозумів, а відчув, як вони зараз відчувають його неприязнь до цього комашиного рою, а може, й не треба цього погляду зверху, одразу викличе підозру редактора, навіть неприскіпливого, а терехівці зрозуміють, що він, Загатний, змалював себе в образі бога, дуже ясно, але було б чудесно опісля дати картини Терехівки спечного недільного дня, всю цю сірість, ординарність і задуху, а потім бог не витримує (не забути спочатку: бог — теж самотній, бога зацікавлює ця метушня, це мурашине бабрання, і він на якісь години стає схожим на смертного, іде закуреними вулицями Терехівки, а вони всі думають, що він такий же, як вони, що він теж смертний), а потім бог не витримує їхньої примітивності і шугає в повітря, вільний, як вітер, і недосяжний для них, головне — недосяжний, це можна було б гарно подати, вільний політ над сплюндрованою людьми землею, останній презирливий погляд бога на Терехівку, врешті, це його, Загатного, мрія, але таки не пройде, він зарані знає, що в жодній редакції не пройде, зараз усі атеїсти, ще припишуть казна-що, а новелу треба обов’язково надрукувати, інакше він нічого не доведе терехівцям, їх треба поставити перед фактом, у цих посередностей ще існує повага до друкованого слова, навіть не повага — бездумне схиляння перед чимось вищим од них, доведеться без образу бога, з них було б досить цих колоритних, вражаючих більше, ніж Дантове пекло, сцен, бо там, у пеклі, хоч якесь життя, а тут порожнеча, пустка, підкреслити це, і самотня Людина, вона задихається без свіжого повітря, постійне відчуття задухи крізь увесь твір, не забути…

— Два рядки з передової, товаришу секретар…

— Передова редактора, — через плече.

— Через два рядки чекати на редактора?

— Він у себе.

— Товаришу секретар…

— Я не скорочую редакторових матеріалів, ви що, перший день на роботі? — закричав Іван в обличчя жінці.— Пробачте…

— На хворих не ображаються, — грюкнула дверима Пріська.

Знову зірвався. Коли гніваєшся, нервуєшся, мимоволі скочуєшся до одного рівня з ними. Запам’ятати — і висновки. Холоднувата ввічливість тримає на відстані, яка неминуча при спільній роботі, цього досить. Навчитися, зуміти. Щохвилинний контроль- над собою… Неділя, спечний день, він ходить по редакційних кімнатах, які страшенно ненавидить, але більше нема куди подітися, тільки тут цього дня він може бути самотній, навіть не спека, а задушний літній день, коли сонце ніби в сухому жовтому тумані, знімає краватку, але прохолодніше не стає, невтолима спрага, а з кожною хвилиною стає жаркіше, спека душить, саме душить, коли й затінок не рятує, давній запах тютюнового диму, зжовклих паперів у кімнатах, запах газетних підшивок, сіренька мла в шибках, жовто-сіренька, він лягає головою на стіл, на пустий лакований стіл, але й стіл гарячий, від розпуки він б’ється чолом об дерево -— глухий звук, що гасне в газетних підшивках, він наливає води з карафки, що в редакторовім кабінеті, але вода тепла й гнила, вода теж пахне старими газетними підшивками… За спиною шум, гомін, бамкали двері, гула підлога — квапливі кроки редактора, його енергійна хода, безліч марної енергії, природа нераціональна, акумулятор безплідної енергії — Гуляйвітер, досить точне визначення, головне — підкреслити в новелі, що він, його герой, на голову вище за оточення цих посередностей, звідси інша проблема, але в підтексті: або бути генієм, або взагалі не бути, не існувати, Гамлет, вирішення вічного питання, тобто не жити, якось інакше, не так прямолінійно…

— Кириловичу, будь ласка, підкороти, я сходжу повечеряю, зранку не заряджався, клянусь…

«Навіщо він бреше? Хоч би користь яку мав з того, — тоскно подумав Іван, і йому знову захотілося співати.— Навіщо грається в заклопотаність, коли насправді всенькі дні блукає по райкомівських кабінетах або анекдотить у редакції? Інерція… Людина в основному живе за інерцією, автоматично, не аналізуючи себе. Не людина, а посередність… підкреслити…»

Кивнув, узяв з Прісьчиних рук гранки. Надворі пирхнув мотоцикл. Проторохкотіло вулицею, обминуло книгарню, банк і тріпнуло жовтим пасмом об ріг комунгоспівського будинку, що в кінці городу.

— А щоб тебе пранці з’їли. Ліньки сто метрів через городи пройти.

— Начальство.

Загатний, не читаючи, перекреслив останній абзац передової, замилувався багряним хрестом на ряботинні літер.

Мабуть, завважили, що в двох попередіх розділках я спробував глянути на світ Івановими очима? Якщо це хоч трохи мені вдалося, дякувати доводиться не моєму скромному талантові, а деякій схожості наших натур. Можливо, це відчував і Загатний. Правда, я не був уродженим терехівцем, і вже саме це мусило імпонувати йому. Але схожість — одразу застерігаю — була в окремих, більше зовнішніх рисах характеру. Сподіваюсь, не думаєте, що по приїзді до Терехівки я теж шукав місце для пам’ятника самому собі? Я навіть не міркував, чи потурбуються про це нащадки. Ми прості смертні, не генії.

Часто пригадую себе тодішнього. На задньому сидінні старенького автобуса принишк насторожений хлопчик з валізою. Кожна вибоїна стріляє ним до стелі. А пасажир хапається за кишеню, де гроші на розживку та атестат. Все ж навіть за такої наївнуватої ситуації щось нашіптувало серцю: поспішаю назустріч долі. Пам’ятаю ту історичну, як полюбляв казати Іван Кирилович, мить: автобус виторохкотів на місток, і перед мої очі ліг зелений видолок із срібним намистом пересохлої річечки. Видолинок перекреслював Терехівку ледь не посередині, городи барвистими хустками пливли до звабно зеленіючих левад. Я замружився і побачив лискучий дах чепурного будиночка, завиту диким виноградом альтанку, вулики в молодім садку, у дворі — водогінну колонку… Не звик хвалитись, але ще й восьми років відтоді не спливло, як усе стало реальністю: і будиночок, і альтанка, і водогін… Я не люблю правдешнього сільського життя, далека від романтики людина. Та й метушливого міста не зумів полюбити, хоч батьки з села до обласного центру перебрались, коли я в шостий ходив. Давно зріла в мені рішучість оселитись у тихому, ідилійному містечку, щось на зразок Терехівки: і не місто, і не село, а водночас приваби і того, й іншого.

Переглянув щойно написані рядки і гіркувато посміхнувся: яка пожива для критиків — ось вона, пика міщанина, обивателя. Модне словечко. Не поспішайте, я все це писав, аби довести, що не слід ототожнювати мене з інтелігентиком Загатним. У моїм житті, на відміну од Іванового, завжди існувала звичайна, земна основа. Мені далекі і його патетика, і душевні муки, якими він так милується. Живу, як живе народ, маса, і поки що не скаржусь.

Все ж я починав про схожість. Найперший доказ, що в тканину наших характерів вплетено жменьку однобарвних ниток, оці сторінки. Поспитали б хоч ви мене, навіщо пишу їх. Дружина свариться: в будень з бібліотеки не витягнеш, як-не-як завідувач, відпбвідальність, а вихідного вечора над зошитом сиджу замість того, щоб на майдан чи до парку, між люди, в парі пройтися, як водиться. Справді, за безсмертям, як той Загатний, я не женусь, платні теж вистачає. Але, признаюсь, і раніше траплялося зі мною таке, що потім жоден здоровий глузд не вибілить.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: