Катастрофа – Володимир Дрозд

«Мене не буде лише тоді, коли я вночі несподівано переселюсь до іншого світу. Але ви нічого не втрачаєте. Я плачу за тиждень уперед».

Його відповідь довго мандрувала по Терехівці.

— Ви не читали Белля? — якось поцікавився Іван.

— ..Золя читав, а Белля не доводилось, здається. Стільки роботи, знаєте…— зніяковів завідувач. «Тільки не вистачало, щоб ти читав Белля.

Прочитав попередній розділок про себе — бридко стало. Навіть ця історія провінційного «хвілософа», який усі свої двадцять сім років мріяв так улягтись, щоб боки не муляло, — гірша від істерії. Свідома спроба істерії, гра в істерію, симуляцію — ось точний діагноз. А все тому, що, розпатякуючи про власну смерть, я не вірю в неї або щосили намагаюсь не вірити, лишаю для себе щілину, закуточок, де можна сховатися за слова, за, щасливий випадок, за ілюзію. Проте ж ховатись нема куди. Не сховаєшся.

Сьогодні вранці пройшовся по саду, молодесенькі яблуні треба б соломою оперезати, скоро морози. Згодом подумалось: кому це треба? Мені в усякому разі воно ні до чого. Це я напевне знаю. Вже не те що яблук — зелених листочків не побачу. Звичайно, коли вмирають років під сімдесят, можна зігрівати в садочку свої старі кісточки, садити молодняк і мріяти, що онуки та правнуки, яблука смакуючи, тобі; дякуватимуть. Ще одна людська ілюзія. А якщо тобі лише під тридцять і ти сам яблук не встиг наїстися, а тобі кажуть досить… Можливо, це егоїзм. Кожен буде егоїстом за таких обставин. Нормальна реакція живого організму.

Цікаве спостереження. За останній тиждень моя хода змінилась. Раніше майже бігцем на роботу і з роботи: вдома по господарству турбот доволі, не гайнуєш жодної хвилини. Тепер мені здається, що чим швидше йдеш, тим непомітніше час спливає. А шкода ж, кожна секундочка на обліку, кожну мить хочеш відчути, знаючи, що вона вже ніколи не повториться й дуже мало їх у тебе лишилось. Ось і ступаєш повільно, насолоджуєшся своїми рухами, думками, навколишнім світом. Взагалі лише тепер зрозумів я всю відносність часу. Даремно ми метеликів-одноденок жаліємо: мовляв, дуже мало тішаться білим світом. Дурниці. Для них день, певно, вічність, чи не довший за наше багаторічне життя. По собі суджу: зараз кожна доба для мене незрівнянно розтягується, ніби гумова. Скільки передумаю, відчую — раніше за місяць того не встигав. А все тому, що не поспішаю жити. Прокидаюсь рано — який там сон, ще висплюсь… Милуюся, стримуючи бухикання: наливається світлом кімната, дружина легко дихає, донька в ліжечку з боку на бік перевертається, сніжок на шибках шарудить, бузок під вікнами хилитається, півень-соня похапцем прокукурікає в хліві. Нарешті теща на кухні гримкотне чавунами; дружина прокинеться, одягається, а я все ще не поспішаю, смакую світ, ніби дитинча цукерку.

«Миколо, час уже корові нести!» — нарешті прошепоче крізь двері теща, аби не розбудити онуки. Тоді я підводжусь, відчиняю хліви, випускаю курей, несу з тещею чи дружиною цебро пійла корові. На цім моя господарська місія закінчується. До сніданку пройдуся садом, ще сутінковим, сіруватим,— пізня осінь, потім снідаю, цмулячи кожну ложку супу (раніше, бувало, сьорбаєш, на годинник глипаєш, давишся хлібом — ні задоволення, ні відчуття часу). За десять до дев’ятої (весною та влітку робочий день у районних установах з восьмої починається, інші півроку — з дев’ятої) біжить в амбулаторію дружина. Тоді сідаєш у крісло з якимось журналом у руках, але не читаєш та й ні про що не думаєш. Тільки прислухаєшся до цокоту годинника — цок-цок, цок-цок, цок-цок, цок-цок, уже на шість секунд менше лишилося жити, цок-цок, ще на дві, але ти не змарнував цих секунд, бо відчув їх. Треба буде купити пісочний годинник, але в терехівських крамницях немає, там час перестає бути чимось вигаданим, невловним, він матеріалізується, його можна бачити, сам плин часу спостерігаєш; годинникові стрілки—теж непогано, але це радше символ, і до того ж більш статичний.

Десь о десятій прокидається дочка, кличе до себе, конозиться; теща одягає її, а я ніби не чую. Зараз для мене існує тільки час, бодай краплинку якого шкода загубити. Все, що заважає його відчувати, чуже й байдуже мені. За п’ятнадцять хвилин до одинадцятої — бібліотека працює з одинадцятої — одягаюсь, виходжу на вулицю. Здається, що від ночі минуло не п’яток годин, а щонайменше тиждень. Радію тій ілюзії, всміхаюсь молодому снігові, колючому вітрові, але теж жодних різких емоцій, емоції відволікають, розпорошують увагу й силу.

Обережно ступаю по тихій, білій вулиці, а перед очима лише піщаний годинник і золотистий струмок тече, тече…

Шість днів не виймав із шухляди зошита. Не міг писати — не вистачало нахабства. Спершу себе зрозумій до пуття. А ти не зрозумів, хоч вигадав добре, шана моїй винахідливості — відчувати кожну мить і в такий спосіб продовжити п’ять тижнів мало не до вічності. Але вже третього дня мені стало лячнувато, далі страх ріс щогодини, ніби снігова лавина, яка котиться з гір. Він і змусив чесно озирнутись. Але позаду нічого навіть не бовваніло. Тобто в межах останніх днів. Ніби якесь провалля. Сіра пустеля — ні спогаду, ні сліду. Хай манюсінького. Погодьтесь, це дуже страшно, коли запитуєш себе: ти жив чи не жив ці дні і чи живеш сьогодні, зараз? А я ж смакував кожну секундочку, наче гіркий п’яниця останні краплини оковитої.

Поруч цього провалля з яскравою реальністю постали минулі дні, місяці, роки. Навіть найпрозаїчніша відпустка моя, перша в бібліотеці, коли за місяць огородив садибу парканчиком та збив з бракованих дощок хижку, — навіть вона лишилась у пам’яті. Я плентався уздовж загорожі, мацав штахетики, жердини, головки забитих гвіздків — кожен беріг у собі секунду мого життя, а то й дві: це був справді зматеріалізований час. Кожен забитий мною гвіздок гальмував його квапливий біг—ця думка й зараз не дає мені спокою. Десь тут вирішення проблеми, яка болить мені.

Знаю, що не відкриваю Америки. Може, й глузуватимуть столичники: мовляв, усе це давним-давно відоме, ще Гете писав — тільки робота зберігає мить, безсмертить людину. Але ж скажу вам, і до Гете писали… Я не претендую на відкриття. Кожна людина, навіть найпростіша, як люблять у нас казати, відкриває світ заново. Я й описую щойно відкрите мною. Не конечна мета головне (ми всі приходимо майже до одного й того ж), а дорога. Над цим теж варто поміркувати.

Обернусь поки що до своїх Іванів та Хаблаків, аби ви не покинули цих сторінок, заморені моїм периферійним мудруванням…

Кожного ранку, прошкуючи до редакції, Загатний мав клопіт з вітанням. По-перше, він ніколи не запам’ятовував облич. На роботі, в установах, у клубі люди пливли мимо, наче на ескалаторі метро, не полишаючи сліду ні в пам’яті, ні в серці, бо Іван не цікавився ними. Аби знати масу, треба виявити кілька стандартних типів, а він їх досконало вивчив ще у війську. Тож і виходило, що Івана Кириловича знали всі терехі’вці, а він лише якийсь десяток найколоритніших постатей, окрім, звичайно, редакційних колег та районного начальства.

Змушений селищними традиціями вітатися з кожним стрічним, він виробив знаменитий загатнівський уклін (терехівські старожителі досі люблять копіювати його, згадуючи славне минуле селища за святковим столом після першої чарки. Це був геніальний синтез нарочитої, підкресленої ввічливості й заглибленої в себе стриманості). Хай знають, що хоч він і поруч них, хоч і спішить одними й тими ж закуреними терехівськими вулицями на роботу, він все одно не з ними. Його уклін — тільки машкара: віддає шану традиціям людського збіговиська, але втямте, які гони між Загатним і Терехівкою.

І ще одне бентежило Івана Кириловича в ці ранкові години —зустрічі з районним начальством. Аби поважати себе, доводилось і тут користуватися типовим проектом: холоднувате обличчя, легкий нахил голови, замислені очі, що пробігають по стрічному, не помічаючи його. Але це важко вдається. Мабуть, діє інерція посередностей, що липнуть до сильних світу сього, наче вогкий сніг до чобіт. А може, ще армійська звичка.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: