Катастрофа – Володимир Дрозд

Від нас Андрій Сидорович поїхав десь за місяць після того) дня, про який ідеться в романі. Окрім історії з цуциком, на те були й інші причини, але про них нижче. Таки правда, лишатися на газетярській роботі під рукою Гуляйвітра, та ще поруч блискучого й безжального Івана Кириловича Хаблаку не було сенсу. В одному з північних районів області саме відкривався новий інтернат, вчителів забезпечували житлом — ще б пак, лісовий хутір, лірика, романтика, і ми позбулися колеги. Усі ці роки про нього ні слуху ні духу. Раптом в учорашньому номері обласної газети читаю нариса про вчителя Андрія Сидоровича Хаблака. Виявляється, він розгорнув в інтернаті бурхливу діяльність, посадив з учнями молодий сад, веде літературний гурток, збирає бібліотеку сучасної літератури з дарчими написами майстрів красного слова (до речі, серед подарованих книг згадується збірка Івана Загатного, воістину, невідомі шляхи господні…) Одразу подумалось, що пошлю колись і я свою ластівку, але згадав про хворобу і… Не судилось мені дивувати світ красним письменством. Одне слово, відчувається — людина не чуже місце посіла.

Не тільки для інформації читачів, яким непокоїться, що ж сталося з героями роману в подальшій життєвій суєті, згадав я про Хаблакові успіхи на педагогічній стежці. Не сприймайте серйозно мого трохи іронічного тону. Чесно кажучи, я заздрю Андрію Сидоровичу. Особливо в моїм теперішнім становищі. Якщо людина знаходить себе в роботі, вважай, вона наполовину щаслива. А я здогадуюсь, що й сімейне життя у Хаблака ладиться. Автор нарису згадує і дружину його, Марту, математику викладає в інтернаті. Так і уявляються мені затемнені котеджі вздовж каштанової алеї (в нарисі є схожий малюнок), шерхіт золотого листя під ногами, легка паморозь на чорнобривцях. Андрій Сидорович з Мартою заводять донечку в інтернатський садок (в Оксаниних долоньках каштани) і прямують крізь густий запах осені назустріч дитячому гомону…

Звісно, Хаблаків хутір — це ідилія, лірика, моя б дружина засміялася, лірики на хліб не намажеш, коли до районного центру п’ятдесят ґрунтових кілометрів. А тут і область під боком, і до Києва по асфальту рукою подати. Але я в житті своїм не зазнав тієї лірики, й зараз трохи заздрісне, тужно.

Трохи зарано я втямив, що, ловлячи синього птаха, можеш і горобця не спіймати. Час був тривожний, безперервні балачки про ліквідацію третини районів області, куди тицьнешся з двома університетськими курсами, і без мене писак вистачить, та й не кожен редактор візьме заочника. І з Терехівки не хотілося їхати, затишненьке селище, зручно. До речі, вже із своєю дружиною зазнайомився. Думки у нас схожі. Характерами зійшлися, як то кажуть. Бібліотекою завідувала жінка головного лікаря району, а з моєю вони якісь там подруги. Лікар вчасно, ще до ліквідації району, п’ятами накивав з Терехівки, а я посів місце завідувача бібліотеки…

Як не крути, як не одурюй себе, а доходиш висновку, що єдине, чому щиро віддався в житті,— оці зошити, оці немічні записи, які я зву для самовтіхи романом. Спершу бавився, рятувався від провінційної нудоти, від легкої роботи, потім захопився, посерйознішав, а тепер бачу, що вкладаю в них самого себе, і це єдиний воістину м і й слід на землі. Глибоко й трагічно. Без пози. Яка може бути поза на краю могили? Тільки побоююсь, аби в ці сторінки себе не вклав щедріше, ніж героїв. Спішу занотувати свій найменший душевний порух, усі яскраві сторінки свого життя, що їх, на жаль, так мало. Адже знаєш — ось-ось піде все з тобою у вічну вічність, і це єдина надія лишити на землі хоч тінь свою. Так туристи викарбовують власні імена на знаменитих пам’ятниках, сподіваючись, потаємно навіть від самих себе, що через тисячу літ їхній слід відіб’ється в чиїхось очах:

«Ми тут були…» І низка прізвищ. Я тут був, пишу я,’ і одне-однісіньке прізвище — Микола Гужва…

Ви бачили, як хоронять військових? Попереду оркестру, труни, вінків товариші несуть на оксамитових подушечках ордени та медалі. Поховайте і мене так. Коли б я був маститий, хай би урочисто-мовчазні друзі несли попереду жалобної процесії мої книги. Але я не маститий і вже не буду ним. Я навіть не певен, що допишу свого першого й останнього роману. Дружино моя вірна! В останні хвилини свої передам тобі заповітні зошити й прочитаю ці рядки. Хай колеги мої з бібліотеки пронесуть зошити перед моєю труною по мовчазних терехівських вулицях, і хай суворо-гордими будуть їхні обличчя: він жив не марно!

Він тільки починав, а скільки б ще міг зробити!

Іван читав Хаблаків нарис. Зневажливо посміхався з примітивності одних абзаців, дивувався простакуватій наївності інших, кривився на чужі слова і штучні діалоги. А прочитавши, подумав, що раціональне зерно в матеріалі є, як для районки, згодиться, але після серйозної правки.

Загатний почав правити Хаблакового нариса. Перекреслював каліграфічні рядки педагога і швидко, впевнено писав на звороті цілі абзаци. Нервові Іванові літери щедро засівали Андрієве поле, ховаючи під собою його недолугість і наївність. «Просто дивуєшся, як люди не вміють елементарно мислити»,— думав Загатний і креслив далі, зсовуючи на край стола аркуш за аркушем,— виправлені, підчищені, тільки передрукувати на машинці. Далі пішли різні почерки, Іван не придивлявся, усі вони пишуть однаково погано, авторучка вправно ковзала по рядках, зводячи багатоповерхові конструкції: Загатний був і архітектор, і муляр, всі інші тільки підручні.

(Це й звалось у нашій редакції конвейєром).

Івана ніскільки не обтяжувала ця одноосібна робота, вантажте більше, ще, ще, я підніму, я вивезу, тільки що б ви робили без мене? Настане заповітна хвилина, я помахаю Терехівці рукою з автобусного вікна, якої ви заспіваєте? Може, хоч тоді оціните, чого я вартий. А втім, якої ще подяки від людства йому забажалось? Воно спершу спопелить, тоді дякуватиме, молитиметься навколішках. Така діалектика. Викликав друкарку:

— Ось матеріали з моїми правками. Підготуйте до здачі в друкарню.

Все. Якомога менше слів. І в новелі. Викласти самий кістяк, без лірики. Теорія айсберга. Нині час притч. Дати клубок, а нитки хай намотує кожен, скільки зуміє, Терехівка, задуха, натовп і самотній одинак… Загатний узяв сьогоднішній номер газети, ще раз переглянув передову. Дурниця, а звучить, як могутня музика. Велика сила організованого слова. Організованого. Вишикуваного в колони, шереги, лави. Іван Загатний — полководець. Полководець слів.

— Улю, кличте товаришів на планівку! Хаблак блукав під дверима секретарської, тер свої великі, грабасті руки, пив воду: відколи нарис пішов на знаменитий конвейєр — хвилювався. Мабуть, Іван Кирилович ось-ось покличе його, правда, досі він ніколи не кликав, коли правив Хаблакові замітки й кореспонденції, але ж це нарис, майже літературний твір. Нарешті друкарка винесла з кабінету секретаря жмут паперів, сіла до машинки. Редакційна молодь, котрій ще боліла її писанина, шукала свої матеріали. Нарис лежав на самому споді — Хаблака зсудомило. Спершу йому здалося, що закреслено найкращі місця, які він так старанно виписував, нижучи слово до слова. Але чим далі читав, тим ясніше усвідомлював, що викинуто красивості, банальні діалоги, які видавались йому багатозначними, мітингову патетику. Натомість з’явились щедро посіяні секретаревою рукою точні, пружні абзаци, а то й сторінки. Нариса майже наполовину скорочено. Третину залишеного Іван переписав заново. Третину виправив, зводячи кінці з кінцями. Та ще подекуди визирали з-під Іванових рядків Хаблакові слова і вирази.

Кликали на планівку. Андрій Сидорович затис аркуші в спітнілій руці, ступив до секретарської.

— Конвейєр розстроїв товариша Хаблака, — захихикав Василь Молохва, клацаючи кісточками рахівниці.

Уже зібрались, уже Загатний звів очі й помацав ними стіну над головами колег, як протяжно, різко задзвонив телефон.

— З райкому, товариш Гуляйвітер, — мовив Дзядзько, що умів по дзвінку вгадувати, хто дзвонить: вмикала й дзвонила телефоністка на станції, а її енергія, звісно, якоюсь мірою залежала від посади замовника. Хаблак раптом загадав — коли не Гуляйвітер, сьогоднішній день скінчиться щасливо, усе саме собою влаштується. Але коректор уже подала трубку Загатному:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: