Катастрофа – Володимир Дрозд

— Борис Павлович…

Хаблакові зробилося гірко, ніби така дрібниця й справді впливала на хід подій.

— Я Гуляйвітер! Вітаю, Кириловичу! — гукав у трубку редактор, аж відлунювало.— Ми з тобою на коні! Не маю часу, зараз п’ятихвилинка між засідань, приїду — розкажу. Гігантський успіх нашої передової! Перший уголос прочитав на засіданні! Наказав видрукувати ще триста екземплярів газети, роздати уповноваженим, і хай їдуть у села, організовують голосні читки. Передай наказа друкарні. Мене тут усі вітають, — Гуляйвітер захлинався.— Перший так і заявив: з почуттям, з уболіванням. Хай живе!

Він так і не дав Іванові Кириловичу обмовитися хоч словом, у трубці затутукало. Хаблак жадібно стежив за обличчям секретаря. Ані промінчика радості не засвітилося на ньому. Гірше — легка тінь бридливості лягла на уста. Навіть трубку тримав нехотя, трохи віддалік, ніби не міг дочекатись, коли вже перестануть баляндрасити про успіх продиктованої ним передової. Усім своїм виглядом Іван демонстрував, що ніколи не сумнівався в неперевершеності будь-якого ним народженого матеріалу, але цей камерний успіх зовсім його не обходить.

Андрій Сидорович навіть образився трохи на свого божка: не слід Івану Кириловичу так демонструвати свою байдужість — сам перший секретар похвалив.

— Іване Кириловичу, дозвольте? — це Дзядзько.— Пропоную передову сьогоднішнього номера вивісити на дошку кращих матеріалів і сплатити автору підвищений гонорар.

— Надійшла пропозиція передову сьогоднішнього номера вивісити на дошку кращих матеріалів і сплатити автору підвищений гонорар, — безсторонньо повторив Загатний. — Хто за? Проти? Немає. Пропозиція приймається одностайно.

«Ну, підведися, скажи, — під’юджував себе Хаблак. — Хоч один раз зазирни у ту чорну безодню. Інші ж можуть. Чому тобі заборонено? Улестиш Загатного, а редактору про цуцика добре слово мовиш, дивись, посада завідуючого відділом звільниться, тут і про тебе згадають, випробуй себе…»

— Товариші,— Андрій Сидорович підвівся. Потів, ламав худі пальці. —Думається, було б корисно, особливо для нас, молодих газетярів, провести семінар на основі передової, написаної Іваном Кириловичем…

Він не впізнавав свого голосу. Це був чужий голос.

— Передова продиктована за десять хвилин у номер. Ми і без неї маємо на чім учитися, — несподівано різко обірвав Загатний Хаблака. Геть блідий, Андрій Сидорович опустився на стілець. Хтось хихикнув, чи не Молохва за стіною. — Приступаємо до справ. Перша сторінка. Передова — за редактором, матеріали хроніки по району організовує товариш Дзядзько, здати об одинадцятій двадцять, товариші, занотовуйте час, на десять хвилин пізніше — не прийматиму, зведення про стан сільськогосподарських робіт за товаришем Хаблаком, здати об одинадцятій. Друга сторінка… Третя сторінка… — кидав упевнено, строго, ніби диктував наказ про дислокацію військ за день до вирішальної битви. — Четверта сторінка — нарис товариша Хаблака, передрукувати й вичитати до дванадцятої години, міжнародний огляд, куточок вихідного дня, поради садівника… Пропозиції є? Запитання? Завідувачам відділів подати заявки на подальший номер. Планівку закінчено.

Усі підвелись і мовчки вийшли — мужчини під шовковицею, викурити по сигареті після планівки, слабша стать — у складальний цех, обговорити новітні терехівські проблеми. Посеред кімнати стояв Хаблак.

— Ви маєте щось повідомити, товаришу Хаблак? — дуже люб’язно всміхнувся Загатний. Андрій Сидорович сховав руки за спину й випростався. Ніяковість майже зникла, було лише трохи лячкувато та нудило, буцімто в літаку, що падав.

— Іване Кириловичу, ви знаєте, як я вас… одне слово, я, звісно, дуже молодий газетяр, але… Ну, я не можу підписувати виправленого вами нарису…

— Ви що ж, вболіваєте за свою славу у віках?

— Іване Кириловичу, це мій нарис.

— Думаю, майбутні покоління вибачать вам мої правки. Усі великі люди колись починали.

— Це не правки, Іване Кириловичу. Ви написали нариса заново. Від мене там нічого не залишилось.

— А, ось воно що… Нездара Загатний підступно витісняє генія Хаблака. Ще один варіант знаменитої комедії «Моцарт і Сальєрі». Майте на увазі, оригінали зберігаються в архівах, і прихильники вашого таланту через тисячу років поновлять ваш текст, як тепер поновлюють давні фрески. Але чомусь мої правки влаштовують усіх, окрім вас, товаришу Хаблак…

— Я попросився до редакції не заради кусня хліба, Іване Кириловичу. На хліб я міг би заробити і в школі. Я хочу бути журналістом.

— Між нами кажучи, ви ніколи не станете журналістом, товаришу Хаблак. Це свята правда, і колись ви дякуватимете, що я відкрив вам на неї очі. З людини, яка півдня потіє над восьмирядковою заміткою, ще ніколи не виходило гарного журналіста. — Загатний холодно посміхнувся. — Ви нездара, товаришу Хаблак. Посередність. І чим раніше збагнете це, тим краще для вас. Кому-кому, а вам виступати проти моїх правок, м’яко кажучи, нетактовно…

Білий, наче аркуш крейдяного паперу, Андрій Сидорович повернувся і вийшов із секретарської, не причинивши дверей, його важкі кроки довго гули в сусідніх кімнатах, потім довготелеса постать пропливла повз вікна, повз курців під шовковицею й почалапала (плечі уклякли, руки з паперовим жмутком за спиною) до воріт. Іванові стало шкода Хаблака, й себе шкода, й дуже гидко, аж не хотілося жити. Поправив краватку, перевісився через підвіконня:

— Товариші, сигаретку…

Перший підвівся Дзядзько. Але Загатний насупився: не хотілося пригощатись із Дзядзькових рук.

— Аз фільтром ніхто не має?

З фільтром були в Гужви. Іван припалив, подякував, пішов у глибину кімнати. І раптом увесь вчорашній, отруєний сигаретним димом день хлюпнув у душу За-гатного, прорвавши клятьби й тверді рішення. «Хлюпик, повна безвільність, від сьогодні починається новий Загатний, це для тебе останній шанс, скільки можна народжуватись і знову вмирати. Треба було сказати Хаблакові три слова: «Залишіть нариса собі», — і замінити його іншим матеріалом. А він намолов сім мішків… З варваром треба по-варварському, ченці колись уміли гнуздати свою хіть і свої пристрасті; лише так…» Іван глибоко затягея, одвернувся од стіни і тицьнув вогник сигарети в руку, трохи вище зап’ястя. «Не кажи зайвого, не кажи зайвого, не кажи зайвого…» Дивився в стіну, рожеві поля виринули з білизни і кружляли, кружляли. «Будь безсторонній, як бог. Будь безсто…» Пахло паленим… Загатний передихнув, відняв недокурок, дмухнув на ранку. Попіл розвіявся, мертво біліла спечена шкіра. Біле озерце поруч трьох рожево-синіх пухлинок. Коли без цього не обійтися, він спалить усю руку.

Іван Кирилович пошпурив сигарету й ступив до столу.

Багато міркував про себе, про Хаблака, і одна думка дедалі ясніше викристалізовується. Не страшна жодна прірва, жодне падіння, якби ми зродилися безсмертні. Боюся останньої хвилини, коли вже нічим себе не одуриш, коли побачиш короля голим. Боюся останньої жорстокої правди: усі роки гнався за маревом, а життя минуло, спливло. Боюся зневажити себе за мить до скону.

Відколи дізнався про свою приреченість, щодня линяю. Одна за одною спадають з плечей блискучі шати і розсипаються біля ніг моїх у порохняву: кар’єра, спокій, затишок, гроші, речі, навіть сімейний райок. Всміхаюсь поблажливо до колишнього Гужви: дурнику, за чим гнався? Не звинувачую себе — живі про живе думають. Та коли б народився я заново чи зцілив мене щасливий випадок, я б жив інакше. Бо завжди пам’ятав би про останню хвилину, що рано чи пізно прийде. Страшно помирати, зневажаючи самого себе.

А втім, вельми вже молодецьки-зелено це звучить: жив би інакше… Зовсім як Іван Кирилович, який щоранку покладає розпочати життя спочатку. А він завжди є, вчорашній наш день, хитрий, підступний, рукатий, бовваніє в нас за плечима й чекає не дочекається, коли ми хоч у найменшому схибимо. Тоді зарегоче радо, закрутиться в шаленім танці, як перелесник, і поволочить нас у прірву, у вир, у наше минуле.

Тепер мені одне болить — хоч би вистачило днів, які мені ще судилися, роман дописати. Тільки ж ковтати щораз важче, я помітно худну, вже й апетиту немає — і до їжі, і до життя, окрім хіба писання, ночами кашель душить, щосили стримуєшся, чманієш під подушкою, а тоді як прорветься, як вибухне! Уже й дружина, помічаю, стурбована. Допитується, чи гаразд, у мене зі здоров’ям. А тут все частіше думка: може б, медицина, ескулапія хоч на кілька тижнів доточила мені віку, адже існують якісь ліки. А що як саме цих тижнів не вистачатиме, щоб дописати останні сторінки? Хто знає, доки я зможу мережити — може, так притисне, що й пера в пальцях не втримаєш. Тоді лишаться мої зошити сім’ї на згадку, зжовкнуть у шухлядах чи й у печі спопеліють.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: