Усі підвелись і мовчки вийшли — мужчини під шовковицею, викурити по сигареті після планівки, слабша стать — у складальний цех, обговорити новітні терехівські проблеми. Посеред кімнати стояв Хаблак.
— Ви маєте щось повідомити, товаришу Хаблак? — дуже люб’язно всміхнувся Загатний. Андрій Сидорович сховав руки за спину й випростався. Ніяковість майже зникла, було лише трохи лячкувато та нудило, буцімто в літаку, що падав.
— Іване Кириловичу, ви знаєте, як я вас… одне слово, я, звісно, дуже молодий газетяр, але… Ну, я не можу підписувати виправленого вами нарису…
— Ви що ж, вболіваєте за свою славу у віках?
— Іване Кириловичу, це мій нарис.
— Думаю, майбутні покоління вибачать вам мої правки. Усі великі люди колись починали.
— Це не правки, Іване Кириловичу. Ви написали нариса заново. Від мене там нічого не залишилось.
— А, ось воно що… Нездара Загатний підступно витісняє генія Хаблака. Ще один варіант знаменитої комедії «Моцарт і Сальєрі». Майте на увазі, оригінали зберігаються в архівах, і прихильники вашого таланту через тисячу років поновлять ваш текст, як тепер поновлюють давні фрески. Але чомусь мої правки влаштовують усіх, окрім вас, товаришу Хаблак…
— Я попросився до редакції не заради кусня хліба, Іване Кириловичу. На хліб я міг би заробити і в школі. Я хочу бути журналістом.
— Між нами кажучи, ви ніколи не станете журналістом, товаришу Хаблак. Це свята правда, і колись ви дякуватимете, що я відкрив вам на неї очі. З людини, яка півдня потіє над восьмирядковою заміткою, ще ніколи не виходило гарного журналіста. — Загатний холодно посміхнувся. — Ви нездара, товаришу Хаблак. Посередність. І чим раніше збагнете це, тим краще для вас. Кому-кому, а вам виступати проти моїх правок, м’яко кажучи, нетактовно…
Білий, наче аркуш крейдяного паперу, Андрій Сидорович повернувся і вийшов із секретарської, не причинивши дверей, його важкі кроки довго гули в сусідніх кімнатах, потім довготелеса постать пропливла повз вікна, повз курців під шовковицею й почалапала (плечі уклякли, руки з паперовим жмутком за спиною) до воріт. Іванові стало шкода Хаблака, й себе шкода, й дуже гидко, аж не хотілося жити. Поправив краватку, перевісився через підвіконня:
— Товариші, сигаретку…
Перший підвівся Дзядзько. Але Загатний насупився: не хотілося пригощатись із Дзядзькових рук.
— Аз фільтром ніхто не має?
З фільтром були в Гужви. Іван припалив, подякував, пішов у глибину кімнати. І раптом увесь вчорашній, отруєний сигаретним димом день хлюпнув у душу За-гатного, прорвавши клятьби й тверді рішення. «Хлюпик, повна безвільність, від сьогодні починається новий Загатний, це для тебе останній шанс, скільки можна народжуватись і знову вмирати. Треба було сказати Хаблакові три слова: «Залишіть нариса собі», — і замінити його іншим матеріалом. А він намолов сім мішків… З варваром треба по-варварському, ченці колись уміли гнуздати свою хіть і свої пристрасті; лише так…» Іван глибоко затягея, одвернувся од стіни і тицьнув вогник сигарети в руку, трохи вище зап’ястя. «Не кажи зайвого, не кажи зайвого, не кажи зайвого…» Дивився в стіну, рожеві поля виринули з білизни і кружляли, кружляли. «Будь безсторонній, як бог. Будь безсто…» Пахло паленим… Загатний передихнув, відняв недокурок, дмухнув на ранку. Попіл розвіявся, мертво біліла спечена шкіра. Біле озерце поруч трьох рожево-синіх пухлинок. Коли без цього не обійтися, він спалить усю руку.
Іван Кирилович пошпурив сигарету й ступив до столу.
Багато міркував про себе, про Хаблака, і одна думка дедалі ясніше викристалізовується. Не страшна жодна прірва, жодне падіння, якби ми зродилися безсмертні. Боюся останньої хвилини, коли вже нічим себе не одуриш, коли побачиш короля голим. Боюся останньої жорстокої правди: усі роки гнався за маревом, а життя минуло, спливло. Боюся зневажити себе за мить до скону.
Відколи дізнався про свою приреченість, щодня линяю. Одна за одною спадають з плечей блискучі шати і розсипаються біля ніг моїх у порохняву: кар’єра, спокій, затишок, гроші, речі, навіть сімейний райок. Всміхаюсь поблажливо до колишнього Гужви: дурнику, за чим гнався? Не звинувачую себе — живі про живе думають. Та коли б народився я заново чи зцілив мене щасливий випадок, я б жив інакше. Бо завжди пам’ятав би про останню хвилину, що рано чи пізно прийде. Страшно помирати, зневажаючи самого себе.
А втім, вельми вже молодецьки-зелено це звучить: жив би інакше… Зовсім як Іван Кирилович, який щоранку покладає розпочати життя спочатку. А він завжди є, вчорашній наш день, хитрий, підступний, рукатий, бовваніє в нас за плечима й чекає не дочекається, коли ми хоч у найменшому схибимо. Тоді зарегоче радо, закрутиться в шаленім танці, як перелесник, і поволочить нас у прірву, у вир, у наше минуле.
Тепер мені одне болить — хоч би вистачило днів, які мені ще судилися, роман дописати. Тільки ж ковтати щораз важче, я помітно худну, вже й апетиту немає — і до їжі, і до життя, окрім хіба писання, ночами кашель душить, щосили стримуєшся, чманієш під подушкою, а тоді як прорветься, як вибухне! Уже й дружина, помічаю, стурбована. Допитується, чи гаразд, у мене зі здоров’ям. А тут все частіше думка: може б, медицина, ескулапія хоч на кілька тижнів доточила мені віку, адже існують якісь ліки. А що як саме цих тижнів не вистачатиме, щоб дописати останні сторінки? Хто знає, доки я зможу мережити — може, так притисне, що й пера в пальцях не втримаєш. Тоді лишаться мої зошити сім’ї на згадку, зжовкнуть у шухлядах чи й у печі спопеліють.
І все моє зі мною в труну ляже.
Знову ж таки побоююсь: а раптом лікарі покладуть у ліжко, до спільної палати, колотимуть, різатимуть, заспокоюватимуть до останньої хвилини, і я тільки час втрачу, нічого не створю. Хоч круть, хоч верть — під черепочком смерть… Якесь дурне прислів’я чи уривок вірша ще з шкільних літ крутиться, крутиться в голові, навіть вулицею ідеш, а воно у ритм стелиться: хоч круть, хоч верть — під черепочком смерть… Гидота. Треба бути вищим за це. Вищим од себе.
Так ось про Івана. В його стосунках з колективом, що рано чи пізно мусили перерости і таки переросли в конфлікт, найбільше гнітило й дивувало мене, чому ця людина, що так хворобливо, непримиренно обстоює власну індивідуальність, нездатна терпіти поруч себе іншої? Загатний волів бачити навколо тільки сіре поле. Він був добрий та ласкавий до тої сірості, навіть любив простягати слабшим руку. Але найменша парость, що силкувалась випнутися з тої сірості, бісила його. Іван Кирилович вбачав у тім загрозу власній індивідуальності.
Був же колектив, дорікнуть мені фахівці з виховання, профспілкова організація. Чому вони не вплинули, не перевиховали свого члена? Були, скажу, і колектив, і організація. Були, та не перевиховали. Людині ж не сімнадцять, та й у сімнадцять спробуй перекувати. А коли за тридцять? І час такий неспокійний. Тільки й розмов — ось-ось район розженуть. У кожного своїх турбот вистачає. Газетних ортодоксів у нас не траплялось, усі люди випадкові в журналістиці, сімейні: хочеш правити — прав, лише б не лаяли та не примушували переробляти. За синіми птахами ніхто не гнався—гадаєте, лише я волів синицю в жмені мати? Проте якось не втримались. Вельми вже допекло всім. Це десь під осінь, пам’ятаю, підморожувало вночі. Зібрались. Виступали. Сварили Загатного, поки не обридло. Він мовчав, тільки курив багато. Коли всі нагаласувалися, сидимо, чекаємо, зараз виправдуватись почне. Як годиться серед бувалих людей. Сидить, руки не підіймає. Головуючий:
— Вам слово, Іване Кириловичу.
А він спокійно так відповідає:
— Мені нема чого сказати.
Ми всі так і отетеріли. Стільки докорів, стільки критики вислухати — й жодних висновків. «Що ж у протоколі писати?» — запитую головуючого. Той плечима знизує. Знову зашуміли й таки примусили висловитися. Підвівся, поправив краватку, руки за спину, чемний, спокійний, лише з обличчя дуже блідий, чоло морщить:
— Оце сидів, думав, у грубці помішував. Бачите, жарини скочуються до дверцят. Сизо димляться і за хвилину мертві, навіть не гріють. А інші жарини палахкотять, ще й сусідів своїх полум’ям обдаровують, бо живі. І нема їм смерті. Так ось, я жарина, котра горить…