І сів. А ви, мовляв, згаслі, мертві жарини. Я цитую точно з протоколу, в мене копія збереглась, бо я секретарював на зборах. Ну що його, вішати? Постановили: записати догану зарозумільцю, дати місяць строку — якщо не виправиться, вимагати в редактора звільнення Загатного з посади секретаря. А через три тижні указ про ліквідацію Терехівського району… Протоколи профспілкові палили — Іван собі на пам’ять узяв…
І ще одне. Хоч я й симпатизую Іванові Кириловичу, але не розумію його погляду на людей. Ну, хай я естетично невихований, хай «Поема про море» мене не хвилює, а «Бродяга» хвилює, хай я більше полюбляю слухати ліричні пісні, а не класичну музику, хай вперше почув я про Хемінгуея з Іванових уст, хай я не маю жодних талантів — невже ж через те я якась нижча раса, що мене лишається тільки зневажати? Існують інші цінності, за якими слід поділяти людей, якщо вже він так прагне поділу. Тут Загатний чогось не домислив. Справді, він тричі ходив до кінотеатру дивитись «Поему про море» й плювався на сентиментальні індійські фільми, щовечора слухав симфонічні концерти по редакційному приймачу та проклинав футбол, зачитувався Хемінгуеєм і, без сумніву, мав більше літературних здібностей, аніж усі ми в редакції. Але доброю людиною Івана Кириловича я не назву. Не поза очі пишу — і в очі йому казав це. Радше Хаблака назву добрим, хоч він і недорікуватий, і смішний, і талантів літературних не має. Можливо, я людина з маси, чогось тут не тямлю, можливо, це в мені периферійне кугутство гомонить, але такий уже я є і такий помру…
Андрію Сидоровичу в пам’ятку, що Дзядзько сидів під шовковицею, коли він ішов двором. І раптом Дзядзько чекає на нього біля книгарні, вухатий, очі лукавенькі, ріжки під капелюхом, може, й копитця в гостроносих черевиках — містика. Тут би хоч хто здивувався.
— Андрію Сидоровичу, побалакати треба, як з другом, справжнім другом.— Дзядзько узяв Хаблака під руку і ніби прилип, зрісся. Вони перейшли вулицю, ступили на тінисті алейки парку, між чепурних рядів жовтої акації. Сіли на лаву, затягнуту в кущі якоюсь парочкою, що полюбляє самотність. Хаблак легко скорився Дзядзьковій руці, думаючи свою думу. І слова колеги дійшли до нього лише згодом, ніби припливла з далечі:
— Любий мій, сьогоднішній день у вашім житті знаменитий. Ви причастилися великому богові на ймення життя. Ви поцілували хрест, відтепер ви несете його. Дозвольте маленький екскурс в теорію. Що таке життя? Питання вічне, як вічний космос. Не будемо демагогами, друже, будемо людьми. Життя — це височезна драбина у небо, по якій дряпаються найспритніші, а задні хапають передніх за п’яти. Але на драбині уже пестуни долі. Основна маса посередностей, як каже вельмишановний Іван Кирилович Загатний, внизу: юрмиться, штовхається, гнітиться, бо перше, аніж лізти по драбині, до неї треба дістатися. Це в загальних рисах, друже. Тепер твоя позиція донині. Ти стояв поза юрмищем і тільки спостерігав боротьбу. Ти принципово не купував лотерейних білетів, хоч неодноразово на твоїх очах вигравали. А люди видющі, заздрі. Хоч погляди всіх — на підніжжя драбини, а бачать, хто їхнім збіговиськом гребує. Тут, друже, безвихідь: і борешся — ворог, і збоку стоїш — ворог, бо незвично: запишався або на щілину у натовпі чатує, думають. Боротьба за існування! Це товариш Дарвін відкрив — тепер усі вчені. Бував на автобусній зупинці, щойно робочий день скінчиться? А я бував. І не один раз. Спостерігав. Раджу й тобі. Ну ось, і раптом при білім світі, не одягши на лице жодної личини, ти кидаєшся в стовписько й шалено працюєш ліктями. Так я розумію твою недавню пропозицію щодо семінару по, будемо відверті, вельми голословній і некомпетентній статті товариша Загатного. І це була твоя перша велика помилка. Бо в тих, хто штовхається навколо драбини, своя згодність. Ага, він стояв збоку, Наполеон, Мефістофель, святенник, думав, ніби кращий, чистіший від нас, ну, ми йому покажемо,— і причавлять. А тобі, якщо вже хотів так несподівано рвонути, треба було щілину нагледіти й хоч трохи задніх випередити з першого ривка, тоді б ті, хто лишився за твоєю спиною, підштовхували б тебе про всяк випадок, не з любові, звичайно, а з розрахунку, що таки дістанешся драбини і про них згадаєш. І не було б згодності між тими, що перед тебе, і тими, що позаду. А це дуже важливо. Одне слово, наївно ви сьогодні вчинили, дуже наївно, хоч, визнаю, сміливо. З берега та у воду — відчайдуха. Люблю таких. Знову ж виникає питання: навіщо я подаю вам руку в цьому табуні? А це вже почуття тонші. Це, коли хочете, моя слабкість. Були б ми поруч, на одній відстані од драбини, я б так молотнув ліктями, що годі вам змагатися. Але ви десь позаду мене, і я подаю вам руку через голови. Своєрідна людяність, гуманізм, шляхетність, бо в цьому юрмиську ніколи не знаєш, хто тебе обжене. Але кожному хочеться відчувати себе добрішим, ніж він є насправді. Ви зараз особливо вразливий щодо всіляких людських оман. Я буду для вас неоціненний помічник на вашій новій стезі. Бендер знав чотириста способів, як добути гроші. Я знаю чотириста способів лишитися шляхетним у цій колотнечі навколо драбини. Коли ж вам пощастить і ви пропхнетесь до драбини, станете хоч на перший щабель, в очах натовпу вас освятить перемога, й ті ж руки, що недавно штурхали вас, одягнуть на ваше чоло золотий німб. Тоді вам уже не знадобляться мої чотириста способів лишитися шляхетним, ви забудете невдаху Дзядзька, що лишився десь далеко внизу. Але я ніскільки не здивуюсь: такі закони боротьби, це трохи сентиментально й сумно, в наш час приємно бути сентиментальним, любити квіти, собак і кішок, читали в газеті про цуцика, якого один вчений варвар ударив головою об стовбур? Плакати хочеться, бідна тваринка, коли вже про це пишуть газети, до речі, сентиментальність — це один із способів зберегти шляхетність, я знав одного чоловіка, який приходив на службу раніше, щоб полити квіти, і мимохідь совав голки в стільці своїх колег, дуже любив усе живе, куди ж ви?..
Хаблак підвівся і, злегка заточуючись, ніби напідпитку, почвалав навпрошки, крізь акації, на головну алею парку. Припікало сонце. В голові чамріло — жодної виразної думки, ранок все-таки заважкий для нього, характером він тугодум, мусить обміркувати, зважити кожну дрібничку, а тут одразу стільки навалилось, якась апокаліпсична Дзядзькова драбина височіла в очах і тисячі Дзядзьків у фетрових ширококрисих капелюхах та червоних синтетичних краватках дерлись угору, це все треба переварити, а може, Дзядзько жартував. А що як він справді жартував, збожеволіти можна, а ще спека зранку. Андрію Сидоровичу пригадалось, нащо він виходив з редакції. Жадібно вхопився за конкретну рятівну думку: переписати в райвиконкомі зведення.
Коли Іван Кирилович ніс у складальний цех макети двох середніх шпальт, друкарська машина мовчала, хоч ще півгодини тому він наказав друкареві відбити триста примірників номера.
— Ви одержали наказ про додатковий тираж? — від порога запитав моториста друкарні, вайлуватого парубійка в чоботях і широчезних штанях.
— Одержав,— сказав парубійко й переглянувся із складачами. Складачі, а може, це здалося Іванові,— приступ неврастенії,— загадково посміхнулися.— Піду заводити мотора…
Але не рухався з місця.
— Я оголошую вам догану,— суворо мовив Загатний.
— Так і знав, що догану сьогодні схоплю. Троячка наснилась… — моторист потарганив свої чоботи через складальний цех з таким ентузіазмом, що можна було сподіватись — за півгодини він дійде до моторної. Всі засміялись, окрім Івана Кириловича. Він поклав макети на касу й пішов до виходу. Іванові часто здавалось, що інші знають більше за нього чи якось передбачають хід подій. Зараз вони відверто тішилися своєю обізнаністю. Передчуття неприємностей хлюпнуло на Івана з їхніх тріумфуючих облич і зіпсувало настрій, що був вирівнювався. Коло дверей з’явився Гужва:
— Товаришу Загатний, вас товариш редактор до телефону, терміново…
Йому вчувся за спиною сміх. Озирнувся. Складачі уважно вивчали макети. «Звідки вони все знають? Ненависне терехівське болото!»—тоскно подумав Іван Кирилович і ступив до телефону.