— Я, Гуляйвітер! Нестимете перед райкомом персональну відповідальність, товаришу Загатний. Я так і доповів першому. Я не маю бажання звалювати на свої плечі обурливі помилки. Я попереджав — рано чи пізно таке безвідповідальне ставлення мусило призвести до прикрої помилки.
— Щось не пам’ятаю ваших попереджень…— проказав зимно й стомлено, дивлячись у зелене вікно.
— Не пам’ятаєте? Тепер ви можете не пам’ятати! Але свідок — увесь колектив. Я не маю зараз часу з вами дискутувати, перерва закінчується. Поки що я редактор, і ви будете виконувати мої вказівки. Перший наказав виїхати в село усім відповідальним працівникам редакції і прилюдно вибачитись перед матір’ю…
— Пробачте,— Загатний притис руку ранками до телефонного апарата, біль допомагав стримуватись.— Я нічого не знаю.
— Як не знаєте? Уся Терехівка давно знає. Ланкова, що рапортує у вашій передовій про успіхи та обіцяє зібрати кукурудзу достроково, загинула ‘в автомобільній катастрофі три тижні тому. Газета трапила на очі хворій матері, уже помчала «швидка допомога». Я оголошую вам сувору догану і попереджаю, що цим не обійдеться. Я…
Іван Кирилович грюкнув апаратом, пішов до вікна. Телефонний дзвінок різко, сердито рвонув тишу. Трубку узяв Гужва.
— Борис Павлович просить секретаря.
— Перекажіть, що я не бажаю з ним розмовляти,— голосно, аби вчув Гуляйвітер, мовив І’ван Кирилович.
— Він наказав повісити передову на дошку браку й не виплачувати гонорар.— Гужва опустив трубку.
— Вішайте,— коротко відповів Загатний. Тільки не показати, що він засмучений. Йому все байдуже, його не обходять такі дрібниці, буря в калюжі, жодного зайвого слова:
— Я ж не міліція, не реєструю нещасних випадків. У блокноті є прізвище, з місяць тому розмовляв, жива-здорова, кров з молоком, чи нове, думаю, скаже, що про льон, те й про кукурудзу, працюємо добре, працюватимемо краще…
Усі мовчали, тільки Молохва почав розповідати черговий випадок із свого газетярського життя. Загатний сів біля бухгалтерського стола, наче біля грубки в холод, — безтурботний плин розповіді заколисував і зігрівав. Хотілося зручно розлягтися на хвилях слів з сигаретою, хоч би диміти в стелю, не ковтаючи диму, ледве стримавсь, аби не попрохати. Зайшов Дзядзько, певно, ще нічого не знав про передову, й Загатного поманило до нього — хоч одна людина в редакції не тішиться з його невдачі: здавалося, що всі радіють з дурного випадку.
— Сидять товариш Хаблак, в інспекції, переписують усі шістнадцять граф зведення, — почав ще від порога Дзядзько, певно, Хаблак чимось дуже допік, бо він уникав казати про когось погано, навіть поза очі.— Кажу: візьміть екземпляр, райвиконком зобов’язаний на редакцію давати. А він: незручно, люди переписували…
Засміялись, бо звикли злегка глузувати з Хаблакових химер. Іван голосніше за всіх. Роздратування клекотіло в нім, шукаючи виходу. Раптом яскраво пригадався вчорашній програш, сьогоднішня неприємна розмова. Від тих спогадів зовсім зіпсувався настрій. Саме лихо не ходить. А все почалося з Хаблака.
— Ви передали йому справи? — з посмішкою на устах спитав Молохву.
— Які там справи — он стіл, а в столі три листи і план роботи на місяць.
— Так не годиться, — запалився Іван. — Ні чорнильного приладдя, ні календаря в нового зава…
— А в редакторовій шафі червона скатертина валяється, — на льоту спіймав думку начальства Дзядзько.
— І мармурове чорнильне приладдя від редактора захопіть. Я своїм календарем пожертвую. — Іван Кирилович метушився, реготав — був дуже збуджений, від ранкової скутості не лишилося й сліду. За хвилину на Хаблаковім столі червоніла скатертина, поквацьована чорнильними плямами, бундючилось чорнильне приладдя з білого мармуру, перекидний календар і канцелярська подушечка для печатки. А Загатному все мало.
— Телефон! Заву потрібен телефон!
Апарат стояв на підвіконні біля друкарки. Іван Кирилович став гарячкове розмотувати перекручений дріт. Нарешті телефон опинився на краєчку Хаблакового стола, але дріт повис над підлогою. Загатний узявся підсовувати стіл до вікна, і цієї хвилини в дверях з’явився Андрій Сидорович…
(Дозволю собі короткий відступ. Мені здається, що цей епізод є кульмінацією всієї терехівської епопеї товариша Хаблака. Як би він не повівся пізніше, кожен його крок був результатом хвилини, про яку йдеться. Навіть саме рішення повернутись до педагогічної роботи народилося тепер, хоч визріло трохи пізніше. Звинувачувати в чомусь наш колектив не доводиться, бо Андрій Сидорович справді не годився в журналісти, а пожартувати в усіх редакціях люблять. Інша річ, що жарт з телефоном був дуже злий, якийсь диявольський жарт, як усе, що йшло від Івана Кириловича. Хаблак був стомлений вчорашньою поїздкою, турботами про сім’ю, оказіями з цуциком та нарисом, а особливо сутичкою з Загатним, у якому досі бачив свій вимріяний ідеал газетяра, і бракувало одного поштовху, аби зірвати його з усіх гальм. Тим поштовхом став Іванів жарт).
Мені не хочеться описувати ні Хаблака за цих хвилин, ні Загатного.
Андрій Сидорович був немов живий жмуток нервів, він не тямив себе і, гадкую, не пам’ятає, що кричав тоді. Загатний намагався бути зовні спокійним, сховатися за іронічну, зневажливу посмішку, але відчувалось, що чекав такого вибуху, й був прикро вражений, навіть трохи переляканий. Я теж не пам’ятаю всього, що вигукував Андрій Сидорович. Зрозуміло, збудження передавалось і присутнім. У мене навіть руки тремтіли. Вибігла вся друкарня. Ми боялися, що Хаблак і Загатний зчепляться битися. Правду кажучи (і між нами), дехто з наших шкодував, що Андрій Сидорович не вліпив секретареві доброго ляпаса, то була б інтелігентику наука ліпша за словесну. Але це вже, звісно, лишень так, щоб докинути. Не подумайте, ніби я за хуліганство.
Бувають випадки, коли відчуваєш безсилля слова. Передаю лише те з Хаблакового монолога, що збереглося в пам’яті. Спершу Андрій Сидорович перечепився об телефонний провід, апарат ковзнув зі столу і покотився по підлозі — шум, гам, гуркіт, зойки друкарки, одне слово, декорації лише підсилили враження від сцени:
— Так, нездара я, посередність. Але хіба ваші таланти дають вам право знущатися з мене? Я таки мрію про журналістику, але коли всі справжні журналісти схожі на вас, хай вона загине, та журналістика. Таких треба в колисці душити. Змалечку. Аби й собі, і людям світу не застували. Я вас любив, я схилявся перед вами. А зараз, думаєте, ненавиджу? Це була б завелика честь для вас. Я вас жалію. Я, нездара, маса, посередність, я, Хаблак, з якого ви глузуєте, якого в душі й на копійку не цінуєте, я жалію вас, талановитого, інтелектуального Загатного. Та ви й самі себе не любите. Ви ненавидите власну душу. Ви проклинаєте її. Але живете з нею. Бо то ваша тінь. А від власної тіні куди подінешся! І тому мені дуже жаль вас. Я щасливіший од вас, бо я людина…
(Не буду переказувати всього, що запам’яталося з Хаблакового крику. Неприємна історія. Згадати соромно. Єдине — вона розбудила пригніченого невдачами Хаблака. Вона змусила його шукати людської гідності не в талантах і навіть не в розумі, а в чомусь іншім, глибшім, людськім. Можливо, в доброті).
Ця сутичка допомогла Андрію Сидоровичу вибрати рішенець, на перший погляд дріб’язковий, але він скерував усі подальші кроки його. Щодо Загатного — то про це згодом. Видихавшись, знесилівши від істеричного крику, Хаблак пошпурив на червону скатертину зведення, пішов з редакції й вернувся лише по обіді. В Загатного вистачило сили підняти кинуті Хаблаком папери та зачинитись у своєму кабінеті.
Але я вже не милувався тою витримкою.
Давно вже ми з вами не копали вглиб, не знімали нашарування років. Будьмо ж археологами, що шукають початок усьому на гострії заступа. Минулого разу я розповів про армійський період Іванового життя. А що ж було до того? Які поштовхи формували цей неабиякий характер? Справді, ніби в археологів: чим глибше копаєш, тим цікавіше стає. Здається, ось-ось сягнеш суті всіх речей. Що ж, обережненько зчистимо перший армійський рік — і перед нами оживе Іванова юність. У своїх вечірніх сповідях він любив згадувати ці два роки між ремісничим училищем та військом. Навіть трохи романтизував їх.