Я, здається, ще не відзначив велику пристрасть Івана Кириловича до символів. Наприклад, плащ символізував для нього «світову скорботу» плюс мефістофельську зневагу до буденності світу сього. Навіть у спеку не розлучався Загатний з пильовиком, а щойно зосеніє — загортався в чорний. І таки було в його високій строгій постаті щось небуденне. Незабаром по Івановім приїзді і в моїй тверезій голові почало наморочитись — закортіло люльку курити. Мабуть, заразився. Уявляю себе з люлькою за письмовим столом — тану від замилування. Коротко розповім, чим усе скінчилось. Зарані вибачаюсь, вийде не вельми соковито, гидко згадувати, який дурний був.
Так ось повесні майнув я до Києва на розвідини: яка надія на факультет журналістики втрапити. Тут, на знаменитім Хрещатику, моя мрія здійснилась. У вітрині красувалась справжнісінька люлька вишневого кольору, чубук елегантно вигнутий, а на вершку довгоносе обличчя Мефістофеля. Хоч і коштувала вона тридцять п’ять карбованців (на старі гроші), усі мої фінансові дієти вивітрились тої ж хвилини. Тремтячими пальцями ліз до гаманця, побоюючись, аби ніхто не випередив мене на порозі щастя. Спеціальний тютюн не продавався, і я купив коробку «Казбеку». Розірвав три цигарки, набив люльку. Ступав по Хрещатику, затиснувши зубами чубука, і підстерігав своє елегантно-замислене обличчя в кожній вітрині. Цигарковий тютюн ледве тлів. Я часто й глибоко затягувався, недбало вицвіркуючи куточками уст важкий, жовтий дим. Вечоріло, спалахнули ліхтарі. Ще стало сили вибратися на Володимирський пагорб. Тут, у закутку під каштанами, мене знудило і нещадно шматувало з годину. До півночі, безсилий, порожній, лежав на лаві, проклинаючи всі тютюни, всі люльки, а найбільше самого себе, зеленого. Але зважте, що мені на той час ледве вісімнадцять набігло проти тридцяти Іванових…
Багато чого з ранньої юності забулося, припорошилось і тепер мерехтить перед очима короткими спалахами, ніби сцени модернющої вистави в телевізорі. Я люблю театр, сам колись брав участь у шкільнім драматичнім гуртку. Мабуть, завважили, два попередні розділки скоріше на п’єску скидаються, аніж на серйозну, газетного рівня прозу. Це мій стиль, коли хочете. Напиши я колись таким манером зарисовку чи кореспонденцію, Гуляйвітер догану б мені вліпив. А на цих сторінках я сам собі пан.
Не збираюся розтікатись мислію по древу, за влучним виразом древнього автора. Більше року довелося мені працювати поруч Івана Кириловича, але найяскравіше постає з минувшини одна доба, сяючий острівець у морі буднів, її і вирішив описати, як зумію. Що забулось — вибачайте. Звісно, доба ця є вже логічний підсумок багатьох місяців, і треба було б висвітлити давнішні події. Але боюсь набриднути і собі, і читачам, якщо вони з’являться. Хоча, повторюю, я зовсім не мрію друкуватись. Ставки завідувача бібліотеки вистачає цілком, дружина працює в амбулаторії. Та й городик маємо, цибулька, картопелька, садовина—усе своє, не куплене.
Надалі прагнутиму власну особу рідше згадувати. Суттєвої ролі в редакції, а тим більше в стосунках між Загатним та Хаблаком, я тоді не грав. Нарешті згадав це прізвище, хай йому грець! Правда, смішне? Народжуються ж люди: усе одне до одного — і постать типового невдахи, і прізвище — знахідка для гумориста. Є диваки, котрих хочеш не хочеш жаліти доводиться. Згадую появу Хаблака в редакції. До того він пробував учителювати в дальнім районі. Почув, що наша газета в обсязі збільшилась, кадри потрібні, написав сльозливого листа редакторові. Мовляв, усе життя мрію про журналістську роботу. Послали виклик. Приїхав з авоською в руках. Кожному подав липкувату долоню:
— Хаблак Андрій Сидорович…
— Перепрошую, — одразу відчув здобич Іван.
— Хаб-лак…
— А, товариш Хаб-лак… Вельми приємно познайомитися, товаришу Хаб-лак…
Таки дуже злою людиною був іноді Загатний. З його легкої руки насмішкувате «товариш Хаб-лак» надовго прописалось у редакції.
Відколи до кімнати ввійшла Марта з дитиною на руках і трохи вляглась подорожня метушня, речі, простір, навіть сам час помітно скрадали свої гострі кути, ласкаво всміхаючись. Хаблакові губи теж свавільно розтягувались у безглузду для стороннього ока усмішку. Соромлячись дружини, він кидався до валіз, кошиків, клунків, що громадились у кутку. Але за хвилину знову непорушне сидів поруч дитячого ліжечка і голубив сторопілими від нових, не знаних досі почуттів очима крихітне личко Оксани. Дівчинка закрутила крізь сон головою. Андрій вирішив, що їй заважає спати світло. Зіп’явся на стілець, затулив лампочку аркушем паперу — на доччиному обличчі вирізнились рівненькі вії.
— Дивись, вії… які…— шепнув Хаблак, незграбно повернувся до дружини і ледве не впав.
— Перекинеш, обережніше! — шарпнулась Марта. Він ще ніколи не бачив її такою стривоженою. Винувато ступив на підлогу. Справді, каліка нещасний, якісь дерев’яні ноги, міг же дитяче ліжко перекинути. Тепер він боявся дихати, аби не зашкодити доньці.
— Вона знову ворушиться…
Йому нетерпеливилось: швидше б прокидалася. За останні два місяці тиждень жив із сім’єю, не надивився, та й зовсім крихіткою була тоді Оксанка, черв’ячок рожевий.
Він метнувся до лантухів, зубами смикав вузли. Донька захлипала.
— Таки розбудив.— Марта випередила його, взяла дитинча на руки.— Але вже хай, бо вночі не спатиме.
— Дай мені…— несміливо проказав Андрій.
— Татко хоче нам шийку звернути, татко ще не вміє на ручках нас тримати, а ми зовсім мокрі, подай нам, татку, сухенькі пелюшечки, — наспівувала Марта.
Він подав пелюшки і стовбичив поруч ліжка, задихаючись від п’янкої, телячої радості. Дивно, але все, що досі турбувало, мучило, — все без вороття знецінювалось. Легко пропливла згадка про нарис, якого дописав уранці, чекаючи автомашини. Нариса ждуть у редакції, його треба сьогодні ж віднести, Борис Павлович чекає, це ж у наступний номер, розворот про другі жнива. Редакція, нарис, розворот—наче паморозь на шибці: похукаєш — усе розтануло. Марта подала білу лялечку з рожевим личком. Потягся назустріч, руки його тремтіли.
— Обережно голівку… Не впусти нас, татку. А мама купіль приготує.
На Андрієві долоні опустився клубочок живого тепла. Зовсім поруч цвіли темні оченята. Рипнули двері, дружина пішла до баби Христини, їхньої господарки, по теплу воду. Прислухався до Мартиних кроків, що загубились у сінях, — суворо заборонила цілувати дитину: боялась інфекції. Тоді, скоряючись непереборному солодкому бажанню, торкнувся краєчком уст теплої доньчиної щоки. І стількома щасливими почуттями засвітилося цієї хвилини його кістляве, довгоносе лице, що навіть байдужому оку здалося б воно чудовим.
Марта мовчки стояла на порозі, ледве стримуючи радісні сльози.
...він ковтнув теплої гнилої води, і виплюнув її на підлогу редакторового кабінету, і пішов порожніми кімнатами, як сновида, висмоктаний Терехівкою, вплив порожнечі на духовний організм, що вирізняється з маси, почвалав порожніми кімнатами, перечеплюючись об пороги, тицяючись у столи, не відчуваючи нічого, окрім спраги, якої нема чим втамувати, і спеки, яка ніколи не скінчиться, не забути — він найбільше з усіх днів не любив днів недільних і святкових, у будень робота п’янила його, в свято він лишався наодинці з Терехівкою… «Так ти кажеш — вочевидячки?» — «Ну…» — «Виціловувались?..» — «Тихіше ви. Таке скажете. Хіба великі люди цілуються?..» А в свята він лишався наодинці з собою, не забути: образ гарячого млистого неба — символ його самотності, а земля не дає затишку, земля не приймає його, бо він трохи неземний, він не належить лише їй, він належить і небу, він більше належить небу, аніж землі, — вони розмовляють про мене і Люду, яка гидота, вони все знають, вони знають більше, аніж знає він сам про себе, — він чвалає порожніми кімнатами, штурхаючи ногою двері, і коли його відчай сягає межі, за якою немає нічого, крім одвічної тиші та спокою, коли відчай переростає його потяг до існування, точніше інстинкт життя, що закладено в нього, коли, здається, він зараз назавжди втече від гарячої мли за вікном і від самотності, у глибині душі починає бриніти ледь чутно струна надії, струна сподівання на зустріч з Людиною, що теж випадково опинилася в цьому мурашнику. у стовпиську посередностей (підкреслити: геній самотній, але в душі кожної посередності — страх перед генієм, це плата за його самотність), одвічна мрія генія зустріти в табуні Людину, він згадує вчорашню розмову з Гужвою. Дивлячись кудись убік, Гужва повідомив його, що в раймазі з’явилась новенька дівчина, гарненька собою, довга-довга коса, великі очі, засинаючи, він думав про неї, він навіть уночі думав про неї, в Терехівці, де кожну людину знаєш в обличчя, в Терехівці, де людські обличчя такі ж знайомі, як перша сторінка газети, знайомі й одноманітні, свіже обличчя — наче ковток студеної води в пустелі, можливо, це вона, та, про яку він мріяв усе життя, та єдина, що зрозуміє його, він повільно виходить з редакції і сідає на мурованім ганку, тут затінок, од кам’яниці віє прохолодною вогкістю, він кладе голову на руки й думає про неї… Пріська дражниться, по мені видко, що я все чую. «Довго ходили вулицею, і він все руками розмахував…»