Катастрофа – Володимир Дрозд

Можете уявити, як мені кортить розповісти нарешті про свої пригоди у місті. Бо ж, окрім цього зошита, ніде й нікому не повідаєш. Поголосків лячно. Того вечора дружина присікалась: «З якої радості нажлуктився?». Ви ж, мабуть, теж помітили, що я трохи під мухою був. Та, кажу, знайомих у бібколекторі зустрів. А в голові бубни гопака вибивають.

Ну, одне слово, пробився я до лікаря без запису. Певно, вигляд такий мав, що не наважилися відмовити. Сів до-столика з усяким блискучим причандаллям, а серце в три молоти з перервами: тук-тук-тук, тук-тук-тук, тук… В обличчя лікарки очима втупився — помічу, думаю, хоч і не скаже про рак. І жодних думок, буцімто на страту привели, буцімто білий світ на цім тьмаріє. Рота відкриваю, вона лампу ближче підсуває, холодний смак металу, перестук годинничка на її руці, ніби цвяшки в труну забивають…

Ага, про настрій, в якім ходив я того дня по місту, доки до лікаря втрапив. Сніжок молодий, зелені ялинки біля театру, дітвора з санчатами, перші новорічні іграшки у вітринах, а для мене все одного кольору, сіро-бурого, прощаюся з усім, сльота в душі жахлива, і так себе жаль, так жаль. Стану лицем до вітрини, ніби замилувався, й сльози ковтаю… Тільки, здається, рота відкрив, а вона уже й до столу одвернулась, пише.

— Ну що… лікарю? — запитую дуже тихо.

— Та нічого там нема. В свою амбулаторію зайдете, двічі змажуть — і згадки не лишиться. Холодної води, мабуть, випили…— байдуже проказала лікарка, не виявляючи жодних емоцій.

— Я вас дуже прошу, подивіться уважніше. Я ковтати не можу третій тиждень, і отут усе здерев’яніло,— я вже благав, ладен стати на коліна.

Вона стенула плечима, знову ввімкнула лампу й почала обмацувати, обдивлятись моє горло. І знову на обличчі не проступило нічого, окрім втоми.

— Це трапляється періодично, коли вирізають гланди. Даремно хвилюєтесь. Вигадуєте собі хворобу…

Тоді я зважився відкрити карти:

— Правду кажучи, лікарко, я підозрюю у себе рак. І прошу сказати відверто, я не маленький…

Ні, вона не засміялась. Вона трохи сумно й поквапно звела брови:

— Скільки вам років?

— Двадцять вісім. А що?

— Уперше в такому віці зустрічаю ракоманію. Найтиповіше після сорока…

Знову сіла до столу. Я все ще не наважувався повірити, моїй паленіючій голові уявлялась всесвітня змова проти Миколи Гужви. Навіть руки на колінах тремтіли. Я сховав їх до кишень. Морозило.

— А може, ви не наважуєтесь сказати мені гірку істину? Розумієте, в мене серйозна робота, я повинен закінчити і мушу знати, скільки днів лишилося…

— Ну й дивак… Хіба б я відпустила вас із цим папірцем, помітивши щось серйозне?

Так-так, вона б не відпустила. Вона відповідає за мене. Моєму розуму цієї хвилини потрібні були саме такі докази. Вона б не відпустила. Отже, я житиму. Я житиму! Відтоді я наспівував ці слова увесь день.

— А я, дурний, мучився, помирати зібрався,— забелькотів я, відчувши, як мільйоннотонний вантаж сповзає з моїх плечей і я випростуюсь. — Такий похоронний настрій. Важливу роботу хочеться закінчити, вночі прокидаюсь, а воно чавить, сядеш до столу — кавалок хліба в горло не лізе, а тут ще й розмови всілякі про рак, велике спасибі вам, пробачте, одного дня я вже думав…

— Менше треба про хвороби думати. До побачення,— не досить гостинно обірвала мене лікарка, але я б усе вибачив їй тої хвилини.

Я вибіг з кабінету, затискуючи в спітнілій долоні рецептик, поспіхом накинув у роздягальні пальто, мало не забув авоськи, уже з вулиці вернувся, в мені вирувала енергія, я помолодшав років на десять. Молодий сніжок рипів під ногами, зеленіли ялинки, в парку дітвора ліпила снігову бабу з мармеладними очима, тротуарами квапилися жінки в яскравому вбранні, у вітринах блищали ялинкові прикраси — і все те в барвах, кольорах, русі, усе те жило, і я з ним жив.

Такий апетит до життя раптом збудився, збожеволіти можна. Накупляв ялинкових цяцьок, хоч у нас торішніх досить. Придбав дві платівки з джазовою музикою, хоч терпіти її не міг раніше, — раптом захотілося чогось гострого, бурхливого. Купив матерії дочці на платтячко та хустину дружині. І все таке яскраве, до неподобства — вдома дивувались. І така в мені спрага яскравості, святковості після майже тритижневих сутінків прокинулась, що я ризикував усю платню на барвистий дріб’язок розкидати, ніби дикун який. Подумав, що дешевше вгамуватись у ресторані, випити за друге народження. Так і вчинив.

Найцікавіше, що горло моє перестало боліти, тільки-но я вибіг з лікарні. А вчора перед сном випив гарячого чаю, то нині жодної хворості не відчуваю. ‘

Сьогодні я надибав народну мудрість: боягуз тричі вмирає. Що ж, правда. Але не поспішайте кепкувати з боягузів. Зате ж і народжується боягуз тричі! І кожного разу заново відкриває світ. Це прекрасне відчуття. Заради нього варто вмирати, повірте мені.

Упіймав себе на тім, що вподобав брати речі до рук або хоч торкатися їх. Чорнильницю поставиш на долоню і милуєшся. Не так чорнильницею, як собою: відчуваєш дотик, вагу, колір — отже, живий Микола Гужва. А то раптом найпростіше щось, дрібничка, хай навіть нерозтала сніжинка на рукаві пальта, крихітна, ніжна, розчулить до сліз. Живу…

Вночі випало багацько снігу: вийшов у самому светрі, за лопату — і вперед. Прокидав доріжки в дворі, до погреба, до воріт, а тоді вздовж вулиці як зайняв смугу — метрів з двісті прогнав. Справжнісінькій тротуар. Шкода, на роботу вже час було, теща покликала снідати. Морозець обличчя поколює, щоки палахкотять, у м’язах бадьорість, сухий сніжок шурхотить під дерев’яною лопатою, дишеться легко, ворона зимним туманцем на яблуні каркає, люди вітаються, жартують — живу…

Цього вже не зітреш з пам’яті, як учорашнього дня. Дурний сон; жалібна усмішка Параски Пантелеймонівни, його неврастенічний регіт, пляшка, корови, вилинялий від сонця двір… Героя роману з нього не вийшло. Обличчя хлопців у вікнах редакції: а король, виявляється, голий! Інакше кажучи, він такий же, як і ми. Бога розіп’яли, сочиться кров, злітається гайвороння. «Ага, він теж із плоті, він смертний, а удавав із себе бога!» — галасує натовп. Тріумф. Гидко. І накурився знову. Коли б зібрати усі обіцянки та клятви не курити… Спасенними намірами вимощене пекло. Може, й справді він занадто легко засуджує ближніх? Може, вони все розуміють, лише несила побороти себе? Невже стати інакшим, ніж ти є, неможливо? Дурні проблеми. «Не будьте подібні кроту, в землю влюбившемуся».

Сковорода. Його не обходять «прості й маленькі». Його, Івана 3агатного, треба міряти іншою міркою. Ага, ось воно. Тільки не згубити, іншою міркою. Вади людей, що зводяться над масою, як вежі, лише відтінюють їхню велич. У великих індивідуальностей великі вади. Формула, яку слід пам’ятати, коли оцінюєш себе. Тоді не впадатимеш у розпач від першої темної плями на своїх білосніжних шатах.

Два полюси в душі справжньої особистості й боротьба між ними. «Раздели себя, чтобы узнать себя». Геніальний старець. «Наше життя — це безперервна боротьба». Плідність цієї боротьби. Цікаво, як дивиться маленька людина на велику. Погляд посередності на розіп’ятого бога: «Дивіться дивіться, в нього ноги криві!..» Радість посередності: у мене теж криві, отже, хоч щось ріднить мене з богом. Маса любить дізнаватись про вади титанів. Маса смакує огріхи великих людей. Маса судить їх власним судом. У маси власний кодекс законів. Але історія все ставить на свої місця. В історії свої закони. Закони титанів. Божевільні думки. Тихо. Чітко сформулювати. Отже: «Дві моралі — мораль малих і мораль великих людей, керманичів. Не судити яскравої особистості за законами моралі для мас. Мораль історії — мораль сильних особистостей…»

— Іване Кириловичу!

— Хвилинку…

«…Розвинути думку. 12.07».

— Іване Кириловичу! Матеріал РАТАУ — для обов’язкового видрукування. Терміново. Чотириста рядків…

— Я так і знав. Доведеться все заново. Хай спопеліє ця гладка Терехівка! Несіть макети…

(Засмучу допитливого читача, який, певно, вже радіє: «Нарешті спіймав Гужву! Звідки він може знати, що думав Іван Загатний сім років тому, по обіді, о 12.07? Висмоктує, як і всі писаки, з пальця…» Не поспішайте! Знаю. Бо чув немало монологів Івана Кириловича у вечірніх сповідях. Бо, найпереконливіше, ось переді мною шмат газетного паперу, на якім рукою Загатного сконденсовано результат його тодішніх думок. Записку я процитував оце вище. Думаю, що з монологів та записки можна досить точно реставрувати хід Іванових думок. Бачите, трохи не детектив. Ні, під мене не підкопаєтесь.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: