Катастрофа – Володимир Дрозд

Але, звісно, дурень думками багатіє. Ще роману не дописав, а вже гроші лічить. Ще хто знає, як зубаті критики приймуть книгу, якщо й побачить вона світ. Почнуть у всіх газетах Гужву цькувати, тоді хоч з Терехівки тікай, засміють, а як ще начальство в обласнім відділі культури подивиться? Знаєте… Можна й посади позбутися. У нас такі страхополохи. Потягнешся до зірок — і землі не матимеш. За двома зайцями біжиш, жодного не спіймаєш. Але така вже доля моя, у всі часи нелегко було в красному письменстві працювати.

Десь після третьої години під вікном захлинувся власним ревом мотоциклетний мотор і через Іванову кімнату до свого кабінету пробіг, не привітавшись, Гуляйвітер. Грюкнув дверима, за хвилину різко прочинив їх, ніби хлопчисько, що грається в суворого дядька:

— Улю! Всі макети і матеріали номера до мене! Він завжди, коли товк з Іваном горшки, удавав, що цікавиться й керує газетою.

— І зберіть редколегію в моєму кабінеті, — зиркнув на годинник, — за п’ять до четвертої…

Загатний відверто посміхнувся — за п’ять до четвертої. Гуляйвітер завважив той іронічний посміх і знову, ще сердитіше, грюкнув дверима. «Самозакохана дрібнота, — подумав Іван, — грається у вишуканого адміністратора, а потім півзасідання торочитиме анекдоти». В Загатного навіть поліпшився настрій, хоч знав, що зараз, на редколегії, стоятиме його питання — помилка в передовій. Він завжди бадьорішав, коли бачив Гуляйвітра. Кольори залежать від тла. Коли хочеш милуватися собою, вдало підбери тло. Вдало підбери тло. Дурниці, невже Гуляйвітер наважиться щось змінити в макетах? Я на все плюну, хай верстає сам…

Підвівся, потер долоні, збуджено пройшовся по кімнаті й мало не зіткнувся на порозі з Хаблаком. Аж відсахнувся. За метушнею він трохи забув, зумів забути вчорашній програш, ранкову сварку й зараз був неприємно збентежений. Андрій Сидорович мовчки обминув Загатного, постукав у двері редакторового кабінету. На його блідім, дуже серйознім обличчі якось дивно й незвично виблискували маленькі очі. Уже пізніше Загатний зрозумів, що його здивувало: в обличчі сумовита відреченість від чогось дорогого, вимріяного, а очі світяться фанатичною рішучістю. (Щодо фанатизму — це вже Іван Кирилович вигадав, сповідаючись мені наступного вечора. Відчувалося, що Загатному дуже хочеться згладити в самому собі враження від Хаблакового вчинку…) Ніякого фанатизму в очах Андрія Сидоровича я не помітив, була лише глибока впевненість, що чинить він правильно. Але про це згодом…

— Я зайнятий, — буркнув Гуляйвітер.

— Вибачте, я на хвилинку, — дуже ввічливо, але твердо мовив Хаблак, переступаючи поріг.— Я хотів тільки сказати…

«Зараз про цуцика вріже, — здогадався Іван.— Хворий, та й годі. Коли що ввімкнеться». Йому раптом дуже захотілось, щоб Хаблак підтвердив редакторову версію щодо миршавого песика.

— Я хотів лише сказати, що ваш цуцик не породистий, а звичайний, вуличний. Повірте мені, я на цім знаюся, я у війську три роки доглядав за псами…

Довгу-предовгу хвилину гусла тиша. Іванові навіть шкода стало Гуляйвітра. Приємно жаліти ближнього, тоді забуваєш про себе хоч на одну мить.

— Гаразд, я зайнятий, ви що, не бачите? — вискляво вереснув Гуляйвітер і з гуркотом переставив на середину столу чорнильне приладдя.— Ви що, не бачите?!

— Я мусив вам це сказати, — тихо і просто мовив Хаблак, причиняючи двері. Знову обминув Загатного, ніби й не помітив його присутності.

Наче мені не однаково, породистий чи не породистий песик Гуляйвітра. Кожен по-своєму божеволіє. Теж мені принциповість. Спробуй бути принциповим у великих справах. Принциповий собакознавець. Анекдот. У Києві розповідатиму. Жива людина в буденності нездатна лишитись принциповою. Особливо за сучасної цивілізації. Бути принциповим на поворотах, перехрестях, на вершинах. Треба б записати. Згодиться в якійсь новелі. Коротко: «Захищати свої принципи в буденнім житті? Химера. Принциповість у великому. Дрібна, приземлена принциповість посередностей. Хаблак. 12.07». А втім, Хаблак тут ні до чого, закреслити. Неприємний присмак після цієї оказії з цуциком. Щось дуже-дуже дрібне. Нарізати паперу. Він любить писати на гарному папері. Гостре естетичне почуття.

Знайшов друкаря, вибрав на складі пачку цупкого, лискучого паперу, приладнався біля різальної машини й розрізав папір на невеликі, іграшкові аркушики. Любив писати, аби кожна думка, абзац на окремому аркуші. Потім відкреслив синім олівцем поля — для поправок. Лише один аркуш лишив чистим — для заголовка. Це справжня насолода — виводити своє прізвище й заголовок майбутнього геніального твору. Він забув і Хаблака, і Гуляйвітра, і Люду, і весь невдалий сьогоднішній день — він готував титульну сторінку своєї новели.

Зверху вивів косо: Іван Загатний. В самім низу: Терехівка, це вже дрібнішими. Тепер лишалося намалювати прямими гарними літерами заголовок. Але заголовка ще не існувало. Якось не подумав над ним. Іван Кирилович замислився. Підійшов до вікна, руки на грудях, очима — у сіре полотно двору. Було за п’ять до четвертої. Мимо в кабінет редактора пройшов завідуючий відділом пропаганди райкому, привітався. Іван не чув, заглиблений у себе. А може, вдав, що не чує…

Відчуваю розчарування декого з читачів. Писав-писав про свою ракоманію, і тепер зовсім незрозуміле, навіщо було стільки паперу псувати. За всіма законами сучасної літератури герой мусив би перевиховуватись, з терехівського обивателя стати активним, життєрадісним громадянином, а він нібито знову своєї завів. Не зовсім своєї, товариші читачі. Але про це далі. Поки що вислухайте кілька моїх думок про виховання. Кому нецікаво, хай пропустить кілька абзаців. Правда, й надалі не обіцяю нічого інтригуючого. Роман скінчиться спокійно, буденно, як і починався. Більше розмов, аніж дії, — яка Терехівка, такий і роман. Звідки в нас пристрасті візьмуться? Якщо й бувають, то дуже дрібні, аби до великої літератури потрапляти. А навмисне конструювати інтригуючі сюжети на зразок: «У попа була собака, він її любив, вона вкрала кусок сала, а попова дочка втекла разом з собакою до колгоспного агронома…» — не в моїм характері. Хай цим займуться заслужені, маститі романісти. Мені ж аби гроші заплатили. Ми люди хороші, нам аби гроші.

Перепрошую, на мене часом, як на того Івана, «находить». Починаю виставлятися, ніби поганенький актор обласної філармонії на районній сцені. Ага, перевиховання. Важко перевиховуватись, товариші. Іван Кирилович, нащо вже людина крем’яної волі, а й той кожного ранку заново вирішував іншим стати. Коли вже вселився в нас біс, як не хрестись, як не гримуй своє обличчя грішне в святенницьке, все одно він озиватиметься, та ще й там, де зовсім небажана згадка про нього.

Одне, чого я навчився під час хвороби, — цінувати мить. Тут навіть пояснити важко. Адже й раніше любив я затишок, спокій, достаток. Але жило в мені дуже самовпевнене відчуття вічності: я тільки існував, відкладаючи радість, насолоду від життя на завтра, на майбутнє, адже попереду безконечна низка днів, куди поспішати? Тепер я знаю, що безконечності немає, у всякому разі — для живого тіла. Кожної миті низка може обірватись. І кожна мить може бути остання. Оце відчуття кожної миті як останньої і є те нове, чим збагатила мене хвороба. Якщо мить остання, прагнеш насолодитися нею, випити до дна, силою волі примушуєш себе напружитись, ловити найдрібнішу інформацію, як тепер у журналах пишуть. Поясню на прикладі: іду на роботу. Морозець, сонце, сніг, свіжість — лірика… Ступаю, буцімто боюсь щось розхлюпати в собі. Синички на тинах, горобчики в стріхах. Радію. Раптом обабіч дороги синьо-червоні вогники: сонце в сніжинці переломилось. Ніби хтось самоцвіти розсипав. Одразу Бажова згадую, пам’ятаєте казку про козлика й самоцвіти? Вогники переливаються. Живі, пречудові. П’ю ту красу. Не просто п’ю — смакую. Краплинами, наче дегустатор коштовне вино. Ага, ось вдале порівняння. Тільки не для когось дегустатор — для себе. Бо вже можуть не пригостити, бо ця мить може бути остання.

Але досить про це. Бо не роман виходить, а суцільний монолог терехівця Миколи Гужви. Головне ж, я сам себе якось загубив у всіх цих щедрих дегустуваннях та слововиливах. Уже й не доберу, де насправді живу, а де лицедію, граюсь перед вами.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: