Підвівся, потер долоні, збуджено пройшовся по кімнаті й мало не зіткнувся на порозі з Хаблаком. Аж відсахнувся. За метушнею він трохи забув, зумів забути вчорашній програш, ранкову сварку й зараз був неприємно збентежений. Андрій Сидорович мовчки обминув Загатного, постукав у двері редакторового кабінету. На його блідім, дуже серйознім обличчі якось дивно й незвично виблискували маленькі очі. Уже пізніше Загатний зрозумів, що його здивувало: в обличчі сумовита відреченість від чогось дорогого, вимріяного, а очі світяться фанатичною рішучістю. (Щодо фанатизму — це вже Іван Кирилович вигадав, сповідаючись мені наступного вечора. Відчувалося, що Загатному дуже хочеться згладити в самому собі враження від Хаблакового вчинку…) Ніякого фанатизму в очах Андрія Сидоровича я не помітив, була лише глибока впевненість, що чинить він правильно. Але про це згодом…
— Я зайнятий, — буркнув Гуляйвітер.
— Вибачте, я на хвилинку, — дуже ввічливо, але твердо мовив Хаблак, переступаючи поріг.— Я хотів тільки сказати…
«Зараз про цуцика вріже, — здогадався Іван.— Хворий, та й годі. Коли що ввімкнеться». Йому раптом дуже захотілось, щоб Хаблак підтвердив редакторову версію щодо миршавого песика.
— Я хотів лише сказати, що ваш цуцик не породистий, а звичайний, вуличний. Повірте мені, я на цім знаюся, я у війську три роки доглядав за псами…
Довгу-предовгу хвилину гусла тиша. Іванові навіть шкода стало Гуляйвітра. Приємно жаліти ближнього, тоді забуваєш про себе хоч на одну мить.
— Гаразд, я зайнятий, ви що, не бачите? — вискляво вереснув Гуляйвітер і з гуркотом переставив на середину столу чорнильне приладдя.— Ви що, не бачите?!
— Я мусив вам це сказати, — тихо і просто мовив Хаблак, причиняючи двері. Знову обминув Загатного, ніби й не помітив його присутності.
Наче мені не однаково, породистий чи не породистий песик Гуляйвітра. Кожен по-своєму божеволіє. Теж мені принциповість. Спробуй бути принциповим у великих справах. Принциповий собакознавець. Анекдот. У Києві розповідатиму. Жива людина в буденності нездатна лишитись принциповою. Особливо за сучасної цивілізації. Бути принциповим на поворотах, перехрестях, на вершинах. Треба б записати. Згодиться в якійсь новелі. Коротко: «Захищати свої принципи в буденнім житті? Химера. Принциповість у великому. Дрібна, приземлена принциповість посередностей. Хаблак. 12.07». А втім, Хаблак тут ні до чого, закреслити. Неприємний присмак після цієї оказії з цуциком. Щось дуже-дуже дрібне. Нарізати паперу. Він любить писати на гарному папері. Гостре естетичне почуття.
Знайшов друкаря, вибрав на складі пачку цупкого, лискучого паперу, приладнався біля різальної машини й розрізав папір на невеликі, іграшкові аркушики. Любив писати, аби кожна думка, абзац на окремому аркуші. Потім відкреслив синім олівцем поля — для поправок. Лише один аркуш лишив чистим — для заголовка. Це справжня насолода — виводити своє прізвище й заголовок майбутнього геніального твору. Він забув і Хаблака, і Гуляйвітра, і Люду, і весь невдалий сьогоднішній день — він готував титульну сторінку своєї новели.
Зверху вивів косо: Іван Загатний. В самім низу: Терехівка, це вже дрібнішими. Тепер лишалося намалювати прямими гарними літерами заголовок. Але заголовка ще не існувало. Якось не подумав над ним. Іван Кирилович замислився. Підійшов до вікна, руки на грудях, очима — у сіре полотно двору. Було за п’ять до четвертої. Мимо в кабінет редактора пройшов завідуючий відділом пропаганди райкому, привітався. Іван не чув, заглиблений у себе. А може, вдав, що не чує…
Відчуваю розчарування декого з читачів. Писав-писав про свою ракоманію, і тепер зовсім незрозуміле, навіщо було стільки паперу псувати. За всіма законами сучасної літератури герой мусив би перевиховуватись, з терехівського обивателя стати активним, життєрадісним громадянином, а він нібито знову своєї завів. Не зовсім своєї, товариші читачі. Але про це далі. Поки що вислухайте кілька моїх думок про виховання. Кому нецікаво, хай пропустить кілька абзаців. Правда, й надалі не обіцяю нічого інтригуючого. Роман скінчиться спокійно, буденно, як і починався. Більше розмов, аніж дії, — яка Терехівка, такий і роман. Звідки в нас пристрасті візьмуться? Якщо й бувають, то дуже дрібні, аби до великої літератури потрапляти. А навмисне конструювати інтригуючі сюжети на зразок: «У попа була собака, він її любив, вона вкрала кусок сала, а попова дочка втекла разом з собакою до колгоспного агронома…» — не в моїм характері. Хай цим займуться заслужені, маститі романісти. Мені ж аби гроші заплатили. Ми люди хороші, нам аби гроші.
Перепрошую, на мене часом, як на того Івана, «находить». Починаю виставлятися, ніби поганенький актор обласної філармонії на районній сцені. Ага, перевиховання. Важко перевиховуватись, товариші. Іван Кирилович, нащо вже людина крем’яної волі, а й той кожного ранку заново вирішував іншим стати. Коли вже вселився в нас біс, як не хрестись, як не гримуй своє обличчя грішне в святенницьке, все одно він озиватиметься, та ще й там, де зовсім небажана згадка про нього.
Одне, чого я навчився під час хвороби, — цінувати мить. Тут навіть пояснити важко. Адже й раніше любив я затишок, спокій, достаток. Але жило в мені дуже самовпевнене відчуття вічності: я тільки існував, відкладаючи радість, насолоду від життя на завтра, на майбутнє, адже попереду безконечна низка днів, куди поспішати? Тепер я знаю, що безконечності немає, у всякому разі — для живого тіла. Кожної миті низка може обірватись. І кожна мить може бути остання. Оце відчуття кожної миті як останньої і є те нове, чим збагатила мене хвороба. Якщо мить остання, прагнеш насолодитися нею, випити до дна, силою волі примушуєш себе напружитись, ловити найдрібнішу інформацію, як тепер у журналах пишуть. Поясню на прикладі: іду на роботу. Морозець, сонце, сніг, свіжість — лірика… Ступаю, буцімто боюсь щось розхлюпати в собі. Синички на тинах, горобчики в стріхах. Радію. Раптом обабіч дороги синьо-червоні вогники: сонце в сніжинці переломилось. Ніби хтось самоцвіти розсипав. Одразу Бажова згадую, пам’ятаєте казку про козлика й самоцвіти? Вогники переливаються. Живі, пречудові. П’ю ту красу. Не просто п’ю — смакую. Краплинами, наче дегустатор коштовне вино. Ага, ось вдале порівняння. Тільки не для когось дегустатор — для себе. Бо вже можуть не пригостити, бо ця мить може бути остання.
Але досить про це. Бо не роман виходить, а суцільний монолог терехівця Миколи Гужви. Головне ж, я сам себе якось загубив у всіх цих щедрих дегустуваннях та слововиливах. Уже й не доберу, де насправді живу, а де лицедію, граюсь перед вами.
Я ще про товариша Хаблака хотів написати. Бо, може, й незрозуміле буде, звідки раптом знайшлось у нього стільки рішучості сказати редакторові правду про цуцика. Я сам спершу дивувався. Але десь за день до свого від’їзду Андрій Сидорович запросив мене до чайної. Уявіть собі — мене, наймолодшого в колективі. Мабуть, тому, що я до всіх однаково ставився і ніколи не дражнив його. Ну, сіли ми за крайній столик, під фікус, замовили пляшку вермуту, салат і дві відбивні (у терехівській чайній дуже смачні відбивні готують, ніде смачніших не куштував). Випили, закусили. Багато говорили, вже не пам’ятаю усього. Одне тільки я записав того вечора, бо, нагадую, занотовував усе, що стосувалось Івана Кириловича. Випивши склянку вина, Хаблак розчервонівся, говорив збуджено, жестикулював, одразу видно, що мало п’є. Але, пригадавши Загатного, спохмурнів, насупився, мабуть, глибокий слід у душі лишився, і проказав:
— Він талановитий. А я, можливо, ще й невдаха до всього. Єдине, що маю, — гідність свою та честь. З чим лишусь, коли їх продам? Я не міг дозволити собі таку розкіш — хай у дрібниці — піти проти своєї гідності. Марта зрозуміла. Після сутички з Іваном Кириловичем я пішов додому, і ми вдвох думали. Є речі дорожчі за спокій, навіть життя. Ми зрозуміли це того дня…
Усе забудеться, розвіється, як поганий сон. Тільки не зважати на дрібниці. Стати вищим за буденність. Уже й зараз, через півгодини після редколегії, в його пам’яті не лишилось нічого, окрім переляканого, нахабнуватого голосу Гуляйвітра: «О пів на п’яту я мушу доповісти першому, яких заходів ужито. Він так і сказав: хоч зреагуйте на помилку своєчасно». Потім круговерть, атракціон — до реготу смішні їв своїй серйозності обличчя, роти відкриваються й закриваються, по черзі жують слова, словесна жуйка, а він дивиться понад головами, у вікно, передвечірні тіні, всміхається до себе, вони ж переконані, що він глузує з їхніх жованих слів, вони промовляють усі разом, вони вимахують руками, а він нічого не чує, він такий далекий від них, сухотний парк районного селища, біля глухої мурованої стіни клубу, під хирлявими акаціями, натовп, в тісному, задушному колі, що звужується, наче зашморг, ставний, з сивиною на скронях одинак (очі зав’язані хусткою) розвів руки і цибає по колу, втративши напрямок, а натовп давиться реготом, натовп тріумфує, ниций, огидний тріумф посередностей, нарешті одинак тицяється в людські тіла й зриває пов’язку, він далеко від вірьовки, зовсім в іншому боці, а регіт не змовкає, одинак бачить роззявлені роти, збуджені реготом обличчя, радість у порожніх очах, порожніх, як газетна сторінка, одинак наказує знову зав’язати йому очі й знову йде, простягнувши вперед руку з ножицями, якими треба перерізати заповітну нитку, й знову тріумфуючий регіт натовпу, бо одинак іде зовсім не туди, куди треба йти, й клацає ножицями за кілька кроків від фінішу, й знову все починається спочатку, боротьба велета з вівцями, безнадійна боротьба, трагічний герць, він уже не крадеться по колу, не розраховує кожен крок, він майже біжить, нетерпляче й уперто, розмахуючи навкруж себе руками, наче виконує якийсь божевільний танок… «Тут доганою не обійдешся. Справа глибша. В життєвій позиції…» Заголовок. Треба зараз вигадати заголовок, аби потім не витрачати золотого часу. Але нічого путнього не спадає на думку. «Він і вони» — незрозуміле. «Самота» — банально. «Осоння» — добре, але якось неконкретне. «Товариш Загатний — людина здібна, з нього вийде гарний журналіст, тільки хай замислиться, в ім’я чого трудиться…» «Він іде од людей» — смішно і детективне. Та й не надрукують. «Я» — не те. «Я і люди». Поки що. Може згодитись. Хоч теж претензійне і прискіпуватимуться в редакції.