Лишив мотоцикла на узбіччі дороги, під вербами. Сторожко, тамуючи віддих, пішов у степ. Поля дрімали, сповиті сизими тінями. За пагорбом, просто зоряного неба, блакитніло люстерко озера, і багато білих-білих птахів мовчазно стояли навколо. Не тямлячи себе від щастя, Іван побіг до озера, готовий впасти серед поля на коліна й молитись у солодкім екстазнім забутті — степові, тиші, зоряній вишині і птаству, кожній живій істоті й кожній піщинці на землі. Потривожені лелеки видобули з-під крил по другій нозі, кинулися врозтіч, з розгону піднялися вгору, в малахітове небо, й понеслись рожевими тінями над Івановою головою, мало не торкаючись його пружними крилами.
Раптом думка, холодна й гостра, мов лезо ножа, пройняла всю святість хвилини: «І все одно Я щасливіший за них, бо глибоко відчуваю світ, так глибоко, як ніхто з них ніколи не відчує…» –
Загатний упав на стерню й заплакав з пекучого жалю до себе…
1967—1968