Володимир Дрозд - Катастрофа (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_drozd_katastrofa.docx)Volodymyr_drozd_katastrofa.docx249 Кб1704
Скачать этот файл (Volodymyr_drozd_katastrofa.fb2)Volodymyr_drozd_katastrofa.fb2528 Кб1651
— Ти можеш вважати мене обивателькою, вам, чоловікам, легко пишатися своїми чеснотами, а в жіночих руках домашнє вогнище, образно кажучи. — Андрій Сидорович здивувався з Мартиної розважливості, і на серці в нього потепліло.— Але я думаю, що за будь-яких умов треба обстоювати великі принципи.

Для дрібниць ми ще справді зовсім не влаштовані. В цивілізованім світі проста людина змушена поступатись частинкою особистості. Без цих жертв неможливе співжиття. До них усі звикли. І ніхто не дивується. Він же занадто наївний. Хіба не соромно буде комусь признатись, що позбувся гарної посади й не отримав у райцентрі квартири через шолудивого редакторового песика? Не соромилися ж генії хвалити недолугі вірші ремісників, бо ремісники мстиві. Гуляйвітер, судячи з усього,— звичайнісінький ремісник у житті.

Вкотре повторює він ці слова, насолоджуючись їхньою логічністю й тверезістю! Ось поруч нього, на лаві, під шовковицею, четверо колег. Хіба вони такі вже кришталево чисті? Дзядзько стелиться перед редактором, аж бридко хвилинами, нащо вже він, Хаблак, терплячий. Василь Молохва перейшов на братове, бухгалтерське місце, аби легше влаштуватись, коли район ліквідують. Гужва — ну, цей ще зелений, але теж не без хитрощів хлопець, знає, де як повестися, зайвим словом не обмовиться. Ніхто собі не ворог. Звичайно, Іван Кирилович інший, по-справжньому чесний та принциповий, нікого не боїться, ні до кого не підлещується. Але Загатний — велика людина, що випадково потрапила в Терехівку, не Хаблакові на нього рівнятись. Загатний може дозволити собі чесність та принциповість.

Ось він заходить у двір редакції, високий, ставний, серйозний, Хаблаку не сімнадцять років, та іноді наважишся помріяти — і бачиш себе хоч трошечки схожим на Загатного. Цікаво, що скаже секретар про його нарис: редактора зранку не буде, отож тільки через руки Івана Кириловича, звісно, доведеться дещо підправити, навіть самому Гуляйвітру секретар іноді вказує на стилістичні недоречності, а тут перший нарис, хвилюєшся, ніби перед державним екзаменом. Хаблак ламає довгі пальці і заходить до редакції, пропустивши перед себе усіх своїх колег. Пропахлі тютюновим димом кабінети сьогодні вже не храм, на порозі якого хочеться зняти капелюх. Він прийшов сюди тільки служити, слава аллаху, згадка про нарис хоч на часину розвіяла тяжкі думи про редакторового цуцика.

— Товаришу Хаблак. Тут заплановано вашого нариса. Прошу на конвейєр.

 

Ви вже знаєте подальшу долю всіх моїх героїв. Тільки Андрія Сидоровича я поки що обминув. І мав рацію. Шануючи свою прихильність до строгої документальності, не хотів підсовувати неперевірених даних. Хаблак не належить до тих людей, що плавають на поверхні й помітні здаля. Тихо пірнув він у провінційні хащі, у глухомань з перспективою непомітно зажити пенсії, коли б не журналістська братія. Якомусь районному газетяреві трапився вдячний матеріал. Він і прославив товариша Хаблака на всю область.

Від нас Андрій Сидорович поїхав десь за місяць після того) дня, про який ідеться в романі. Окрім історії з цуциком, на те були й інші причини, але про них нижче. Таки правда, лишатися на газетярській роботі під рукою Гуляйвітра, та ще поруч блискучого й безжального Івана Кириловича Хаблаку не було сенсу. В одному з північних районів області саме відкривався новий інтернат, вчителів забезпечували житлом — ще б пак, лісовий хутір, лірика, романтика, і ми позбулися колеги. Усі ці роки про нього ні слуху ні духу. Раптом в учорашньому номері обласної газети читаю нариса про вчителя Андрія Сидоровича Хаблака. Виявляється, він розгорнув в інтернаті бурхливу діяльність, посадив з учнями молодий сад, веде літературний гурток, збирає бібліотеку сучасної літератури з дарчими написами майстрів красного слова (до речі, серед подарованих книг згадується збірка Івана Загатного, воістину, невідомі шляхи господні...) Одразу подумалось, що пошлю колись і я свою ластівку, але згадав про хворобу і... Не судилось мені дивувати світ красним письменством. Одне слово, відчувається — людина не чуже місце посіла.

Не тільки для інформації читачів, яким непокоїться, що ж сталося з героями роману в подальшій життєвій суєті, згадав я про Хаблакові успіхи на педагогічній стежці. Не сприймайте серйозно мого трохи іронічного тону. Чесно кажучи, я заздрю Андрію Сидоровичу. Особливо в моїм теперішнім становищі. Якщо людина знаходить себе в роботі, вважай, вона наполовину щаслива. А я здогадуюсь, що й сімейне життя у Хаблака ладиться. Автор нарису згадує і дружину його, Марту, математику викладає в інтернаті. Так і уявляються мені затемнені котеджі вздовж каштанової алеї (в нарисі є схожий малюнок), шерхіт золотого листя під ногами, легка паморозь на чорнобривцях. Андрій Сидорович з Мартою заводять донечку в інтернатський садок (в Оксаниних долоньках каштани) і прямують крізь густий запах осені назустріч дитячому гомону...

Звісно, Хаблаків хутір — це ідилія, лірика, моя б дружина засміялася, лірики на хліб не намажеш, коли до районного центру п'ятдесят ґрунтових кілометрів. А тут і область під боком, і до Києва по асфальту рукою подати. Але я в житті своїм не зазнав тієї лірики, й зараз трохи заздрісне, тужно.

Трохи зарано я втямив, що, ловлячи синього птаха, можеш і горобця не спіймати. Час був тривожний, безперервні балачки про ліквідацію третини районів області, куди тицьнешся з двома університетськими курсами, і без мене писак вистачить, та й не кожен редактор візьме заочника. І з Терехівки не хотілося їхати, затишненьке селище, зручно. До речі, вже із своєю дружиною зазнайомився. Думки у нас схожі. Характерами зійшлися, як то кажуть. Бібліотекою завідувала жінка головного лікаря району, а з моєю вони якісь там подруги. Лікар вчасно, ще до ліквідації району, п'ятами накивав з Терехівки, а я посів місце завідувача бібліотеки...

Як не крути, як не одурюй себе, а доходиш висновку, що єдине, чому щиро віддався в житті,— оці зошити, оці немічні записи, які я зву для самовтіхи романом. Спершу бавився, рятувався від провінційної нудоти, від легкої роботи, потім захопився, посерйознішав, а тепер бачу, що вкладаю в них самого себе, і це єдиний воістину м і й слід на землі. Глибоко й трагічно. Без пози. Яка може бути поза на краю могили? Тільки побоююсь, аби в ці сторінки себе не вклав щедріше, ніж героїв. Спішу занотувати свій найменший душевний порух, усі яскраві сторінки свого життя, що їх, на жаль, так мало. Адже знаєш — ось-ось піде все з тобою у вічну вічність, і це єдина надія лишити на землі хоч тінь свою. Так туристи викарбовують власні імена на знаменитих пам'ятниках, сподіваючись, потаємно навіть від самих себе, що через тисячу літ їхній слід відіб'ється в чиїхось очах:

«Ми тут були...» І низка прізвищ. Я тут був, пишу я,' і одне-однісіньке прізвище — Микола Гужва...

Ви бачили, як хоронять військових? Попереду оркестру, труни, вінків товариші несуть на оксамитових подушечках ордени та медалі. Поховайте і мене так. Коли б я був маститий, хай би урочисто-мовчазні друзі несли попереду жалобної процесії мої книги. Але я не маститий і вже не буду ним. Я навіть не певен, що допишу свого першого й останнього роману. Дружино моя вірна! В останні хвилини свої передам тобі заповітні зошити й прочитаю ці рядки. Хай колеги мої з бібліотеки пронесуть зошити перед моєю труною по мовчазних терехівських вулицях, і хай суворо-гордими будуть їхні обличчя: він жив не марно!

Він тільки починав, а скільки б ще міг зробити!

 

Іван читав Хаблаків нарис. Зневажливо посміхався з примітивності одних абзаців, дивувався простакуватій наївності інших, кривився на чужі слова і штучні діалоги. А прочитавши, подумав, що раціональне зерно в матеріалі є, як для районки, згодиться, але після серйозної правки.

Загатний почав правити Хаблакового нариса. Перекреслював каліграфічні рядки педагога і швидко, впевнено писав на звороті цілі абзаци. Нервові Іванові літери щедро засівали Андрієве поле, ховаючи під собою його недолугість і наївність. «Просто дивуєшся, як люди не вміють елементарно мислити»,— думав Загатний і креслив далі, зсовуючи на край стола аркуш за аркушем,— виправлені, підчищені, тільки передрукувати на машинці. Далі пішли різні почерки, Іван не придивлявся, усі вони пишуть однаково погано, авторучка вправно ковзала по рядках, зводячи багатоповерхові конструкції: Загатний був і архітектор, і муляр, всі інші тільки підручні.

(Це й звалось у нашій редакції конвейєром).

Івана ніскільки не обтяжувала ця одноосібна робота, вантажте більше, ще, ще, я підніму, я вивезу, тільки що б ви робили без мене? Настане заповітна хвилина, я помахаю Терехівці рукою з автобусного вікна, якої ви заспіваєте? Може, хоч тоді оціните, чого я вартий. А втім, якої ще подяки від людства йому забажалось? Воно спершу спопелить, тоді дякуватиме, молитиметься навколішках. Така діалектика. Викликав друкарку:

— Ось матеріали з моїми правками. Підготуйте до здачі в друкарню.

Все. Якомога менше слів. І в новелі. Викласти самий кістяк, без лірики. Теорія айсберга. Нині час притч. Дати клубок, а нитки хай намотує кожен, скільки зуміє, Терехівка, задуха, натовп і самотній одинак... Загатний узяв сьогоднішній номер газети, ще раз переглянув передову. Дурниця, а звучить, як могутня музика. Велика сила організованого слова. Організованого. Вишикуваного в колони, шереги, лави. Іван Загатний — полководець. Полководець слів.

— Улю, кличте товаришів на планівку! Хаблак блукав під дверима секретарської, тер свої великі, грабасті руки, пив воду: відколи нарис пішов на знаменитий конвейєр — хвилювався. Мабуть, Іван Кирилович ось-ось покличе його, правда, досі він ніколи не кликав, коли правив Хаблакові замітки й кореспонденції, але ж це нарис, майже літературний твір. Нарешті друкарка винесла з кабінету секретаря жмут паперів, сіла до машинки. Редакційна молодь, котрій ще боліла її писанина, шукала свої матеріали. Нарис лежав на самому споді — Хаблака зсудомило. Спершу йому здалося, що закреслено найкращі місця, які він так старанно виписував, нижучи слово до слова. Але чим далі читав, тим ясніше усвідомлював, що викинуто красивості, банальні діалоги, які видавались йому багатозначними, мітингову патетику. Натомість з'явились щедро посіяні секретаревою рукою точні, пружні абзаци, а то й сторінки. Нариса майже наполовину скорочено. Третину залишеного Іван переписав заново. Третину виправив, зводячи кінці з кінцями. Та ще подекуди визирали з-під Іванових рядків Хаблакові слова і вирази.

Кликали на планівку. Андрій Сидорович затис аркуші в спітнілій руці, ступив до секретарської.

— Конвейєр розстроїв товариша Хаблака, — захихикав Василь Молохва, клацаючи кісточками рахівниці.

Уже зібрались, уже Загатний звів очі й помацав ними стіну над головами колег, як протяжно, різко задзвонив телефон.

— З райкому, товариш Гуляйвітер, — мовив Дзядзько, що умів по дзвінку вгадувати, хто дзвонить: вмикала й дзвонила телефоністка на станції, а її енергія, звісно, якоюсь мірою залежала від посади замовника. Хаблак раптом загадав — коли не Гуляйвітер, сьогоднішній день скінчиться щасливо, усе саме собою влаштується. Але коректор уже подала трубку Загатному:

— Борис Павлович...

Хаблакові зробилося гірко, ніби така дрібниця й справді впливала на хід подій.

— Я Гуляйвітер! Вітаю, Кириловичу! — гукав у трубку редактор, аж відлунювало.— Ми з тобою на коні! Не маю часу, зараз п'ятихвилинка між засідань, приїду — розкажу. Гігантський успіх нашої передової! Перший уголос прочитав на засіданні! Наказав видрукувати ще триста екземплярів газети, роздати уповноваженим, і хай їдуть у села, організовують голосні читки. Передай наказа друкарні. Мене тут усі вітають, — Гуляйвітер захлинався.— Перший так і заявив: з почуттям, з уболіванням. Хай живе!

Він так і не дав Іванові Кириловичу обмовитися хоч словом, у трубці затутукало. Хаблак жадібно стежив за обличчям секретаря. Ані промінчика радості не засвітилося на ньому. Гірше — легка тінь бридливості лягла на уста. Навіть трубку тримав нехотя, трохи віддалік, ніби не міг дочекатись, коли вже перестануть баляндрасити про успіх продиктованої ним передової. Усім своїм виглядом Іван демонстрував, що ніколи не сумнівався в неперевершеності будь-якого ним народженого матеріалу, але цей камерний успіх зовсім його не обходить.

Андрій Сидорович навіть образився трохи на свого божка: не слід Івану Кириловичу так демонструвати свою байдужість — сам перший секретар похвалив.

— Іване Кириловичу, дозвольте? — це Дзядзько.— Пропоную передову сьогоднішнього номера вивісити на дошку кращих матеріалів і сплатити автору підвищений гонорар.

— Надійшла пропозиція передову сьогоднішнього номера вивісити на дошку кращих матеріалів і сплатити автору підвищений гонорар, — безсторонньо повторив Загатний. — Хто за? Проти? Немає. Пропозиція приймається одностайно.

«Ну, підведися, скажи, — під'юджував себе Хаблак. — Хоч один раз зазирни у ту чорну безодню. Інші ж можуть. Чому тобі заборонено? Улестиш Загатного, а редактору про цуцика добре слово мовиш, дивись, посада завідуючого відділом звільниться, тут і про тебе згадають, випробуй себе...»

— Товариші,— Андрій Сидорович підвівся. Потів, ламав худі пальці. —Думається, було б корисно, особливо для нас, молодих газетярів, провести семінар на основі передової, написаної Іваном Кириловичем...

Він не впізнавав свого голосу. Це був чужий голос.

— Передова продиктована за десять хвилин у номер. Ми і без неї маємо на чім учитися, — несподівано різко обірвав Загатний Хаблака. Геть блідий, Андрій Сидорович опустився на стілець. Хтось хихикнув, чи не Молохва за стіною. — Приступаємо до справ. Перша сторінка. Передова — за редактором, матеріали хроніки по району організовує товариш Дзядзько, здати об одинадцятій двадцять, товариші, занотовуйте час, на десять хвилин пізніше — не прийматиму, зведення про стан сільськогосподарських робіт за товаришем Хаблаком, здати об одинадцятій. Друга сторінка... Третя сторінка... — кидав упевнено, строго, ніби диктував наказ про дислокацію військ за день до вирішальної битви. — Четверта сторінка — нарис товариша Хаблака, передрукувати й вичитати до дванадцятої години, міжнародний огляд, куточок вихідного дня, поради садівника... Пропозиції є? Запитання? Завідувачам відділів подати заявки на подальший номер. Планівку закінчено.

Пошук на сайті: