Володимир Дрозд - Катастрофа (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_drozd_katastrofa.docx)Volodymyr_drozd_katastrofa.docx249 Кб1723
Скачать этот файл (Volodymyr_drozd_katastrofa.fb2)Volodymyr_drozd_katastrofa.fb2528 Кб1663
— Я мусив вам це сказати, — тихо і просто мовив Хаблак, причиняючи двері. Знову обминув Загатного, ніби й не помітив його присутності.

Наче мені не однаково, породистий чи не породистий песик Гуляйвітра. Кожен по-своєму божеволіє. Теж мені принциповість. Спробуй бути принциповим у великих справах. Принциповий собакознавець. Анекдот. У Києві розповідатиму. Жива людина в буденності нездатна лишитись принциповою. Особливо за сучасної цивілізації. Бути принциповим на поворотах, перехрестях, на вершинах. Треба б записати. Згодиться в якійсь новелі. Коротко: «Захищати свої принципи в буденнім житті? Химера. Принциповість у великому. Дрібна, приземлена принциповість посередностей. Хаблак. 12.07». А втім, Хаблак тут ні до чого, закреслити. Неприємний присмак після цієї оказії з цуциком. Щось дуже-дуже дрібне. Нарізати паперу. Він любить писати на гарному папері. Гостре естетичне почуття.

Знайшов друкаря, вибрав на складі пачку цупкого, лискучого паперу, приладнався біля різальної машини й розрізав папір на невеликі, іграшкові аркушики. Любив писати, аби кожна думка, абзац на окремому аркуші. Потім відкреслив синім олівцем поля — для поправок. Лише один аркуш лишив чистим — для заголовка. Це справжня насолода — виводити своє прізвище й заголовок майбутнього геніального твору. Він забув і Хаблака, і Гуляйвітра, і Люду, і весь невдалий сьогоднішній день — він готував титульну сторінку своєї новели.

Зверху вивів косо: Іван Загатний. В самім низу: Терехівка, це вже дрібнішими. Тепер лишалося намалювати прямими гарними літерами заголовок. Але заголовка ще не існувало. Якось не подумав над ним. Іван Кирилович замислився. Підійшов до вікна, руки на грудях, очима — у сіре полотно двору. Було за п'ять до четвертої. Мимо в кабінет редактора пройшов завідуючий відділом пропаганди райкому, привітався. Іван не чув, заглиблений у себе. А може, вдав, що не чує...

 

Відчуваю розчарування декого з читачів. Писав-писав про свою ракоманію, і тепер зовсім незрозуміле, навіщо було стільки паперу псувати. За всіма законами сучасної літератури герой мусив би перевиховуватись, з терехівського обивателя стати активним, життєрадісним громадянином, а він нібито знову своєї завів. Не зовсім своєї, товариші читачі. Але про це далі. Поки що вислухайте кілька моїх думок про виховання. Кому нецікаво, хай пропустить кілька абзаців. Правда, й надалі не обіцяю нічого інтригуючого. Роман скінчиться спокійно, буденно, як і починався. Більше розмов, аніж дії, — яка Терехівка, такий і роман. Звідки в нас пристрасті візьмуться? Якщо й бувають, то дуже дрібні, аби до великої літератури потрапляти. А навмисне конструювати інтригуючі сюжети на зразок: «У попа була собака, він її любив, вона вкрала кусок сала, а попова дочка втекла разом з собакою до колгоспного агронома...» — не в моїм характері. Хай цим займуться заслужені, маститі романісти. Мені ж аби гроші заплатили. Ми люди хороші, нам аби гроші.

Перепрошую, на мене часом, як на того Івана, «находить». Починаю виставлятися, ніби поганенький актор обласної філармонії на районній сцені. Ага, перевиховання. Важко перевиховуватись, товариші. Іван Кирилович, нащо вже людина крем'яної волі, а й той кожного ранку заново вирішував іншим стати. Коли вже вселився в нас біс, як не хрестись, як не гримуй своє обличчя грішне в святенницьке, все одно він озиватиметься, та ще й там, де зовсім небажана згадка про нього.

Одне, чого я навчився під час хвороби, — цінувати мить. Тут навіть пояснити важко. Адже й раніше любив я затишок, спокій, достаток. Але жило в мені дуже самовпевнене відчуття вічності: я тільки існував, відкладаючи радість, насолоду від життя на завтра, на майбутнє, адже попереду безконечна низка днів, куди поспішати? Тепер я знаю, що безконечності немає, у всякому разі — для живого тіла. Кожної миті низка може обірватись. І кожна мить може бути остання. Оце відчуття кожної миті як останньої і є те нове, чим збагатила мене хвороба. Якщо мить остання, прагнеш насолодитися нею, випити до дна, силою волі примушуєш себе напружитись, ловити найдрібнішу інформацію, як тепер у журналах пишуть. Поясню на прикладі: іду на роботу. Морозець, сонце, сніг, свіжість — лірика... Ступаю, буцімто боюсь щось розхлюпати в собі. Синички на тинах, горобчики в стріхах. Радію. Раптом обабіч дороги синьо-червоні вогники: сонце в сніжинці переломилось. Ніби хтось самоцвіти розсипав. Одразу Бажова згадую, пам'ятаєте казку про козлика й самоцвіти? Вогники переливаються. Живі, пречудові. П'ю ту красу. Не просто п'ю — смакую. Краплинами, наче дегустатор коштовне вино. Ага, ось вдале порівняння. Тільки не для когось дегустатор — для себе. Бо вже можуть не пригостити, бо ця мить може бути остання.

Але досить про це. Бо не роман виходить, а суцільний монолог терехівця Миколи Гужви. Головне ж, я сам себе якось загубив у всіх цих щедрих дегустуваннях та слововиливах. Уже й не доберу, де насправді живу, а де лицедію, граюсь перед вами.

Я ще про товариша Хаблака хотів написати. Бо, може, й незрозуміле буде, звідки раптом знайшлось у нього стільки рішучості сказати редакторові правду про цуцика. Я сам спершу дивувався. Але десь за день до свого від'їзду Андрій Сидорович запросив мене до чайної. Уявіть собі — мене, наймолодшого в колективі. Мабуть, тому, що я до всіх однаково ставився і ніколи не дражнив його. Ну, сіли ми за крайній столик, під фікус, замовили пляшку вермуту, салат і дві відбивні (у терехівській чайній дуже смачні відбивні готують, ніде смачніших не куштував). Випили, закусили. Багато говорили, вже не пам'ятаю усього. Одне тільки я записав того вечора, бо, нагадую, занотовував усе, що стосувалось Івана Кириловича. Випивши склянку вина, Хаблак розчервонівся, говорив збуджено, жестикулював, одразу видно, що мало п'є. Але, пригадавши Загатного, спохмурнів, насупився, мабуть, глибокий слід у душі лишився, і проказав:

— Він талановитий. А я, можливо, ще й невдаха до всього. Єдине, що маю, — гідність свою та честь. З чим лишусь, коли їх продам? Я не міг дозволити собі таку розкіш — хай у дрібниці — піти проти своєї гідності. Марта зрозуміла. Після сутички з Іваном Кириловичем я пішов додому, і ми вдвох думали. Є речі дорожчі за спокій, навіть життя. Ми зрозуміли це того дня...

 

Усе забудеться, розвіється, як поганий сон. Тільки не зважати на дрібниці. Стати вищим за буденність. Уже й зараз, через півгодини після редколегії, в його пам'яті не лишилось нічого, окрім переляканого, нахабнуватого голосу Гуляйвітра: «О пів на п'яту я мушу доповісти першому, яких заходів ужито. Він так і сказав: хоч зреагуйте на помилку своєчасно». Потім круговерть, атракціон — до реготу смішні їв своїй серйозності обличчя, роти відкриваються й закриваються, по черзі жують слова, словесна жуйка, а він дивиться понад головами, у вікно, передвечірні тіні, всміхається до себе, вони ж переконані, що він глузує з їхніх жованих слів, вони промовляють усі разом, вони вимахують руками, а він нічого не чує, він такий далекий від них, сухотний парк районного селища, біля глухої мурованої стіни клубу, під хирлявими акаціями, натовп, в тісному, задушному колі, що звужується, наче зашморг, ставний, з сивиною на скронях одинак (очі зав'язані хусткою) розвів руки і цибає по колу, втративши напрямок, а натовп давиться реготом, натовп тріумфує, ниций, огидний тріумф посередностей, нарешті одинак тицяється в людські тіла й зриває пов'язку, він далеко від вірьовки, зовсім в іншому боці, а регіт не змовкає, одинак бачить роззявлені роти, збуджені реготом обличчя, радість у порожніх очах, порожніх, як газетна сторінка, одинак наказує знову зав'язати йому очі й знову йде, простягнувши вперед руку з ножицями, якими треба перерізати заповітну нитку, й знову тріумфуючий регіт натовпу, бо одинак іде зовсім не туди, куди треба йти, й клацає ножицями за кілька кроків від фінішу, й знову все починається спочатку, боротьба велета з вівцями, безнадійна боротьба, трагічний герць, він уже не крадеться по колу, не розраховує кожен крок, він майже біжить, нетерпляче й уперто, розмахуючи навкруж себе руками, наче виконує якийсь божевільний танок... «Тут доганою не обійдешся. Справа глибша. В життєвій позиції...» Заголовок. Треба зараз вигадати заголовок, аби потім не витрачати золотого часу. Але нічого путнього не спадає на думку. «Він і вони» — незрозуміле. «Самота» — банально. «Осоння» — добре, але якось неконкретне. «Товариш Загатний — людина здібна, з нього вийде гарний журналіст, тільки хай замислиться, в ім'я чого трудиться...» «Він іде од людей» — смішно і детективне. Та й не надрукують. «Я» — не те. «Я і люди». Поки що. Може згодитись. Хоч теж претензійне і прискіпуватимуться в редакції.

Умовний заголовок. Писати як сповідь. У кожне слово — частину себе. Тільки так. Про кого б я писав свої геніальні твори, коли б не було на світі мене самого? Я і люди. Навіщо вони жують свої нудні слова? Незабаром розійдуться по своїх задушних норах, а він підніме рожеві вітрила й попливе у вічність. І навіть не кивне на прощання. Коли вони вкладатимуться спати, обійматимуть своїх гладких дружин, він уже буде по той бік вічності. Він буде недосяжний. Головне — переплисти один раз, вивідати дорогу. За цією новелою зродяться десятки інших, ще прекрасніших. І з кожною новелою Іван Загатний віддалятиметься від натовпу. Він довго чекав, до тридцяти років, але він вірив, знав, що сьогоднішній вечір буде. Тільки посередності не вірять у себе. Ага, вони ждуть від нього каяття, будь ласка, лише зробити дуже винувате обличчя, винувато звестися, пальці винувато бігають по столу, губи винувато ламаються:

— Дякую за увагу до моєї особи, товариші... Тільки б не зареготати. Згадати його зимний, скептичний сміх. Сміх особистості над масою.

 

Завершується моя розповідь про колишню Терехівку, наголошую — колишню, бо зараз невпізнанне змінилась вона, хоч не є районним центром. За останні роки збудовано біля майдану селища новий гастроном, над річкою виріс затишний будиночок лазні, підремонтовано дорогу, що від столичної траси. Тільки минулого року трудящі придбали сімнадцять телевізорів, дев'ять пральних машин, двадцять шість велосипедів, тридцять мотоциклів. Квітне славна Терехівка! Ці дані я дістав у сільській Раді про всяк випадок, щоб не звинуватили мене в свідомому замовчуванні наших успіхів. Є успіхи, є, і великі. Але в романі я малюю Терехівку кінця п'ятдесятих років, коли ще не було таких разючих прикладів її руху вперед. Прошу це завважити.

Своєю епопеєю я, здається, задоволений. Тільки Іван Загатний щось не дуже вимальовується. Я ж лише заради нього, признатись, і починав цю марудну справу. Нашвидкуруч переглянув роман, і — дивне враження: ніби я крихітний-крихітний, а постать Загатного височить наді мною, і ніч навколо, і я з ліхтариком бігаю по нім променем, вихоплюю з темряви руки, ноги, обличчя, лише цільного, живого образу не можу схопити. Насправді ж Іван Кирилович був набагато складніший, ніж я отут намалював. Характер справді неабиякий. Щоб висвітлити його, треба поставити себе. на його місце. Ми ж занадто різні натури. Я ще раз підкреслюю — занадто різні. Лячнувато: а раптом подумають, що я його виправдовую. Ні, тисячі разів ні! Я людина тиха, врівноважена, сімейна, люблю людей, роботу й ніколи не ставив себе вище за інших. Як усі, так і я.

Аби не було недоречних закидів, хибних здогадок, одразу напишу, що має означати кожен образ. Тобто мораль роману. Бо не хочу з синцями ходити. Так ось, в образі Загатного я намагався змалювати і засудити в художній формі інтелігента, який відірвався од народу, трапляються у нас ще й такі інтелектуали. Образом товариша Хаблака я тверджу, що не талант, не здібності красять людину, а скромність, і що «посередність», як висловлювався Іван Кирилович, може бути свідоміша, аніж «яскрава особистість». В образі Гуляйвітра виводжу людей, що неправильно обрали життєвий шлях свій. Таким краще керувати заготівельними конторами, а не редакціями газет. В образі Дзядзька критикую підлабузників, таких у «Перці» часто малюють, не називаючи прізвищ. Здається, всі. Бачте, нічого нового я не вигадав, про все це писалось і пишеться в газетах, прошу не звинувачувати мене в жодних гріхах.

Через отой страх перед метикуватими критиками, які можуть насмикати цитат і зварганити цілу оказію, аж буде мені непереливки, я й замовчав дещо з Іванового характеру. Тепер каюсь: голе тіло світиться. Спробую хоч трохи залатати. Лише десь на перших сторінках описав я суперечку Загатного з Василем Молохвою. Однак такі сварки (їх і суперечками не можна назвати, бо Іван Кирилович не сперечається, він різко й нетерпляче, не слухаючи співрозмовника, забиває віко труни над ним — таке моє враження) спалахували з того чи іншого приводу по кілька разів на день. Паленіючий Загатний такі речі казав, що вуха в'янули. Хоч справді накривайся простирадлом і повзи на цвинтар. Зараз я спробую узагальнити всі його сентенції в одному реченні. Ага, ось: Іван Кирилович не вірив чи удавав, що не вірить ні в минуле, ні в майбутнє людства. Я занотував кілька таких розмов. Ще раз розгорну свого блокнота.

«До редакції заходить голова мисливського товариства, збуджений вдалим полюванням. Пропонує замітку:

«Хижаків знищено». Двох вполювали. Іван Кирилович охолоджує гостя:

— Справді, подвиг. Двадцять чиновничків, озброєних сучасними рушницями, забили з нудьги двох беззахисних звірів...

— Існує постанова знищувати хижаків.

— Найбільший хижак — людина. Хочете заперечити?

— Людина — цар природи! Ми облагороджуємо природу! — запалюється керівний товариш.

— Хто ж нас посадив на трон? Та ми вже стільки напаскудили природі, що можна тільки дивуватися з її терплячості. Часом мені здається, що підсвідомий потяг людства до всесвітньої війни, до самознищення — це зла, але справедлива помста природи. Уявляю, як реготатиме все живе, що лишиться на планеті, над нашими смердючими тілами та руїнами наших уславлених історичних цивілізацій...

І Загатний зареготав — якось холодно, жорстко.

Гість підводиться:

— Знаєте, з такими поглядами краще одразу зашморг на шию.

Іван Кирилович похмуро мовчить. Здається, регіт стомив його».

Ще один запис. Коротко, лише Іванів монолог. Уже не пам'ятаю, з чого почалася розмова.

Пошук на сайті: