Володимир Дрозд - Катастрофа (сторінка 21)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_drozd_katastrofa.docx)Volodymyr_drozd_katastrofa.docx249 Кб1723
Скачать этот файл (Volodymyr_drozd_katastrofa.fb2)Volodymyr_drozd_katastrofa.fb2528 Кб1663
— У людській історії один принцип: хто найбільше крові пролив, той і бог, той і герой, на того й моляться. Приклади? Більше ніж досить. Наполеона досі вважають великою людиною. Тільки вдуматись у ці слова: ве-ли-ка лю-ди-на... Хочеться сміятись і плакати.

Годі було доводити Загатному супротивне. Його присуд був категоричний. Головне ж, від того присуду віяло похмурою безвихіддю. Мабуть, тому з ним і не любили сперечатися. Навіть я, хоч і звик до Іванового скепсису, важко зносив його зневіру. Особливо, коли починалась розмова про атомну війну. Я й зараз не люблю про це розбазікувати, навіщо себе даремно турбувати, буде — то буде, все одно колись помремо, хочеться, правда, щоб і діти пожили, але від нас не залежить, це ніби стихійне лихо, якого всі чекають і водночас не чекають, адже й сонце коли-небудь згасне, не рвати ж на собі волосся. Є люди, які зобов'язані над тим думати, гроші, і неабиякі, за те отримують. Хай і пітніють. А Загатний любив розмовляти про близьке сконання світу. Швидше не «любив», а пекло йому, боліло це нестерпно, навіть у гурті не міг забутися. З його слів виходило, що майбутня війна триватиме кілька годин і після тих годин будь-яке розумне життя на землі перестане існувати. Можливо, через багато тисяч років народяться якісь нові істоти, але існування розуму природа вже ніколи не допустить, бо рано чи пізно розум прийде до самознищення та спопелить усе навколо себе, а для природи це нераціонально, нерентабельне.

Можливо, я щось не так переказав, я в філософіях не вельми тямлю, та й не хочеться засівати сторінки роману Івановими теоріями, мені самому од них марудно робиться й мороз поза шкірою. Часом у словах Івана Кириловича вчувався мені якийсь холодний тріумф, ніби безвихідь тішила його. У такі хвилини я зовсім не розумів свого начальника. А може, мені привиджувалось. Не дуже вірте: в мене теж багато від настрою залежить. Та й уявлення про Загатного у вас хибне складеться: людиноненависник і т. д. Я вже визнавав, що сам неглибоко розумію його, але в однім переконаний: гостріше кожного з нас відчував він трагічність становища, в якім опинилась людська цивілізація, і це була його особиста трагедія. Іншими словами, він хотів вірити, а можливо, і вірив у людство. Бо як інакше пояснити слова Івана Кириловича, мовлені ним в одній з вечірніх сповідей:

— Кожен сподівається вижити в майбутній катастрофі; раптом йому пощастить більше, аніж сусідові. Я хочу загинути в першу ж секунду. Якщо справді почнеться це самовбивство, жити далі не варто...

Ще запам'ятались Іванові слова, які я навіть не наважуюсь вимовити.

Одного осіннього вечора, коли ми лишились у редакції самі, Загатний проголосив, дивлячись мені в очі:

— Уявіть ситуацію. Я за кермом велетенської машини. Вулицю переходить геніальний митець. Назустріч йому сотня звичайних, сіреньких людей. Мені несила спинитись. Я змушений причавити або сотню посередностей, або одного титана духу. І я в ім'я людства, в ім'я гуманізму, підкреслюю — в ім'я людства і гуманізму, скеровую машину на юрму. Можливо, ви запропонуєте щасливішу розв'язку?

 

Він входив у тишу, як до казкового палацу, навшпиньках, затримавши віддих, тільки б не розвіяти жаданий сон. Востаннє рипнули за колегами двері, загуркотів редакторів мотоцикл — Гуляйвітер по гриби майнув. Пропливла повз вікно довга Хаблакова тінь. Червонясте сонце визолотило шибки.

Іван замкнув зсередини коридор, секретарську та кабінет редактора — сів у крісло Гуляйвітра: тут зручно, і за трьома замками почуваєшся надійно самотнім. Сонце бризкало в настільне скло, дратувало — смикнув фіранку. Поклав перед собою нарізаний папір, праворуч — авторучку. Вулицею снували терехівці — смішні й ниці в своїй суєтності: Іван Кирилович заплющив очі — бруднувата, провінційна сірість на деревах, траві, на обличчях. Розбурханий безплатною виставою натовп. А в натовпі велетень духу, що спробував на хвилину стати посередністю. Його божевільний танок з ножицями в руках. Нарешті ножиці зачіпають нитку, скрегочуть, і приз — опасистий, грубий пакунок — падає на землю. Тріумфуючий одинак зриває пов'язку — сухотний парк перед ним, пащеки глядачів, що давляться реготом, поновити в собі відчуття спраги, високої, вічної неприкаяності і ненависті до людського табуна... Натомість живі, соковиті картини дратували Загатного: бродить по кісточки в дніпровій воді, пишні дівочі перса, сповиті рожевим купальником, рожеве сонце у березні... Іван обліг грудьми стіл, стис голову долонями, втупився в лискучий аркуш паперу. Але й це не допомогло. Можливо, стомився, чекаючи вечора й тиші. Змусити себе до праці, зґвалтувати власний мозок. Отже, він зрізає приз, хапає пакунок і розгортає! Натовп напружено мовчить, чекає. Він зриває перший шар паперу, але за ним знову папір. Він знову розгортає і надибує на нову обгортку. Тепер він шматує папір, як власного ворога, натовп починає сміятися, в людському стовпиську народжується регіт, а паперу немає кінця, пакунок худне, регіт росте, переможний регіт юрми, ще папір, ще, біля його ніг купа пожмаканого паперу, а в руках паперовий клубок, нарешті останній аркуш паперу розтерзано і — порожнеча, в його руках нічого, не лишається, він нічого не виграв, він програв герць з масою, його одурено ницо і підло, а натовп помирає зо сміху, натовп... Що натовп?..

Загатний озирнувся, став гарячкове прибирати на столі; редакторові папери сунув до шухляди, чорнильне приладдя поставив на риштування для книжок, навіть календар смикнув з-під настільного скла, аби не відволікатися. Для творчості потрібен простір. Натовп регочеться... натовп помирає зо сміху... Він повторюється, знову про сміх і про натовп, треба свіжі враження, свіжі слова. Тільки не панікувати. Не панікувати. Ось вона, хвилина, заради якої він живе другу добу з учорашнього вечора. А може, й усе життя. Його надія і виправдання у герці з терехівськими посередностями. Ніяк не сконденсує думок, бо досі не знайшов певного заголовка. Заголовок виструнчує новелу, добрий заголовок — половина справи. Чи не краще буде олівцем? «Я і люди» — вельми претензійне і неточно. «Він» — лаконічно, густо і з підтекстом, якого не кожен редактор второпає! Так, так, саме «Він». Похапцем вимальовував на першому аркуші під власним прізвищем великими літерами: ВІН. Тепер вона зродиться, його найкраща новела. Ось вона — свята мить натхнення! Більше піднесеності й узагальнення. Сучасна притча. Ідіотський шепіт за стіною. Він гнівно мовить ницому натовпу... Шепіт за стіною, в друкарні. Сволота! Не вимкнули репродуктора. Він гнівно скаже... Ні, він не зможе творити, доки не вкоротить язика репродукторові. Ось чому не міг зібратися з думками — не дивина. Шарпав двері редакторового кабінету, секретарської, ламав нігті, намацуючи на шафі ключа від друкарського цеху. Рвонув з розетки штепсель, аж репродуктор гойднувся. Витер з чола холодний піт.

Нарешті — тиша.

 

Часто пишуть, що людина з часом виховується, формується. Це так. Але стрижень, основа характеру лишаються майже незмінними протягом багатьох років. Я схиляюсь до цього висновку, роздумуючи над Івановим життям. У минулих розділах я вже трохи висвітлив його юність. Шкода, але про дитинство Загатного знаю дуже мало. Майже нічого, окрім двох розповідей, занотованих у щоденниках знайомої уже нам Люди. Хоч я і не високої думки про точність її писанини, але не дивуйтеся з Іванової відвертості. Він, повторюю, любив під настрій бабратись у собі і мати за свідка людину, якій симпатизував:

— Кажуть, звірів, що скуштували людського м'яса, не можна тримати на волі. Рано чи пізно вони знову на когось кинуться. Смак влади — те ж саме. Особливо, якщо рано пізнаєш його...

Окупація, потім під зиму прихворів і пішов у третій клас (два до війни скінчив) рослявим хлопчаком. Та й природа силою не скривдила. Сидів на задній парті, на «Камчатці», а попереду стрижені голови малечі. Спершу соромився переваги у віці та силі, далі призвичаївся. Незабаром царкував у класі. Наступного року вчитель призначив його класним старостою — цей, мовляв, справно порядкуватиме, ушикує урвиголів. Відтоді мав у руках і офіційну владу. Згадую Івана нинішнього й міркую собі: малий Загатний теж не зловживав своїм становищем. Єдине, що вимагалось від однокласників, — визнати його повну владу й час од часу засвідчувати свою покору. Покладаюся на Іванові слова, що занотовані в згаданому щоденнику:

— Я з народження добрий. У класі я домагався повної покори, а до покірних милість мав...

 

Він знову позамикав двері, щільно завісив вікна більмами фіранок. Коли йшов повз приймача, до щему захотілося Вагнера. Для настрою. Але переважив себе. Порився в шухлядах редакторового стола — закурив сигарету: легше зосередитись. Тепер він знає свою похибку: не додумав новелу до дна, вона не визріла в думках, аби бути, наче яблуко, яке треба лише зірвать.

Згадати, на чім спинився. Ага. Він зрізає самий папір, жарт по-терехівському, їхній інтелектуальний рівень, а натовп регочеться, ниці завжди радіють з невдач велетнів; він гордо підводить голову і йде геть, натовп розступається перед ним, як море перед Мойсеєм, на якусь хвилю людський табун відчуває його силу і вже готовий упасти перед ним на коліна, але він не хоче визнання маси, він іде з парку, у нього є вона, уже пів на сьому, вона чекає на нього в раймазі, великоока і з довгими пишними косами, в Терехівці (вигадати іншу назву) тільки вона здатна розуміти його, він смакує цю мить: переступить поріг раймагу, і вона усміхнеться йому назустріч, і промовить самими очима: «Це — ви. Я так давно чекаю на вас. Усе своє життя я чекаю на вас...» А він не промовить ані слова, він тільки підійде ближче й подасть їй руку, вони візьмуться за руки та підуть...

Він переступив поріг раймагу, сонце, уже ледь рожевувате, щедро хлюпало в сірі від прадавньої терехівської куряви вітрини, він ішов рожевуватою порожньою залою, а її все не було, почався останній відділ — відділ готового плаття, самий закуток, і тоді він побачив її: стояла за два кроки од вітрини, великоока (очі яскраво-сині), дві коси спадали вниз. під хутро зимового пальта, накинутого на плечі, гарні жовто-рожеві плечі, руки її з тонкими, тендітненькими пальчиками, яскраво-червоні уста, стрункі ноги, занадто стрункі для манекениці, її чоло без жодної зморшки — художник полінувався провести дві-три рисочки, тоді б вона здавалася ще справжнішою, в неї можна закохатися, доки не припала терехівською курявою, в її очах щось було, а не сама порожнеча, терехівська порожнеча, ще один терехівський жарт, тепер він пам'ятає, як тремтіли ніздрі у Гужви, коли він розповідав про нову дівчину в раймазі, але так хотілося вірити, він нудьгує за живими людьми, яка ницість. Він зацьковано озирнувся навколо, сонце сідало за дах Будинку культури, він пішов вулицею й ступав без упину, доки Терехівка не лишилася позаду, тепер він побачив сонце зовсім близько, велике й криваве. Терехівка стала на мить велетенським пожежищем, але він одвернувся. він не хотів помсти, він занадто зневажав, щоб мститися, сонце пірнуло за обрій, швидко сутеніло, він майже біг полем, продумати, куди він біжить, тікаючи од людського табуна, вогні на обрії, ні, тільки не ця ілюзія, де вогні — там знову люди, такий же табун, маса, продумати, треба щось вище, величніше, куди ж він тікає, до кого, в цьому вся сіль новели, врахувати усі варіанти, головне — думка: він не впаде перед ними на коліна, він не потребує визнання сірої маси, що нездатна оцінити його...

Детальніше. Уже третю сигарету кінчає. Так не можна. Спокійно. Не панікувати. Він покладав на цю новелу занадто великі надії, щоб так легко здатися. Отже, вогні на обрії — солодка ілюзія, та й годі, куди б він не потрапив, він буде самотній, самотній серед людей, бо всюди відчуватиме себе велетом на тлі юрми, Гуллівером духу серед ліліпутів, а може, й справді йому ніхто не потрібен, і він лишиться сам у степу, новий Робінзон, острів Антораж, тільки ж як закінчити новелу, хіба що символічно: він полишає Терехівку і йде в степ, назустріч сонцю, що заходить чи сходить, яка різниця, але ж занадто банально, і проблема не вирішена, все одно в будь-якій редакції порадять дописати, а може, нічне небо над степом, конаючі вогні Терехівки позаду, він піднімає руки, й замість рук у нього виростають крила, широкі могутні крила, і він шугає назустріч зорям, вільний та недосяжний для людей, які не зрозуміли його, нездатні зрозуміти, перед ним небо, перед ним вічність... Містика. Нереально. А новела реальна. Хоч теж щось на зразок біблійської притчі. Але ж і не пропустять. Безліч безглуздих запитань: він що — ангел? Не будеш же кожному пояснювати, що він бог. І не кожен зрозуміє. Більшість не зрозуміє. Бо читатиме маса. Читатиме маса. Трагічні в своїй суті слова. Але ж куди він іде? Степ, далекі вогні, вогні, що ваблять, а може, це нова Терехівка, ні, не так, це неминуче — нова Терехівка, прокляття, скінчилися сигарети, в кімнатах повно диму, задушно, під вечір задушно, мабуть, уночі гроза буде, йому треба було кудись негайно їхати, лихий посвист вітру, рятівне відчуття руху, він не знає куди, але мусить негайно-негайно їхати. Він розпростер свої крила над сонною землею... До біса усі крила, мусить їхати, мусить, і це зовсім не втеча, це тільки відступ, тимчасовий відступ, проклята Терехівка, стільки сподівань на сьогоднішній вечір, коли б не ця обов'язкова, вимушена поїздка...

 

Що не кажіть, а це була велика Іванова поразка. Майже дві доби з хвилини на хвилину жити майбутнім шедевром, що мав піднести його над звичайними людьми, і раптом виявити гірку істину, що ти безсилий створити цей шедевр, — ні, недаремно я обрав для свого роману саме цей день. Назавтра Іван Кирилович не робив зарядки, спізнивсь на роботу і навіть не тримав у руках Гегеля. Відтоді одверто курив сигарети, навіть трохи пом'якшав у стосунках з колегами. Я зрозумів — багато що в ньому зрушилось. Правда, ожив під осінь, коли чутки про ліквідацію району стали настирливі. Як він чекав загибелі служивої Терехівки! Навіть не крився з тим. Впивався свіжим передгрозовим вітром і жадібно чекав грому. Йому поталанило — перший прочитав у газетах ту гірку для нашого славного селища звістку. Уявіть собі зловтішну радість Івана Кириловича, якщо всі довгі осінні місяці від фатального дня, описаного в моєму романі, я тільки й чув од нього скрушне:

— Мене висмоктала Терехівка. Терехівка убила в мені митця...

Я ж, хоч і згоджувався, хоч і потакував, уже тоді думав інше. Але час нарешті переписати для нас з Іванових чернеток контури новели, яку він хотів створити. У мене збереглось декілька її варіантів, але всі зводилися до однієї сюжетної лінії. Якийсь напіввигаданий адміністративний центр, що символізує собою ледь не всесвіт. Нагадує Терехівку, лише назва інша, зовсім не схожа. Геніальна особистість, що вирізняється з маси своїм розумом, творчими потенціями і тому зневажає її. Задушний літній день. Сіра пилюга на всьому, в розпеченому небі гаряча мла. Спрага, яку в Терехівці неможливо втамувати... вода тепла й гнила. Крізь усю новелу присмак трутизни, дух мертвого тіла.

Районна адміністративна установа, мабуть, редакція. Порожня, бо саме неділя. Одинак у порожніх кімнатах страждає від спраги, фізичної та духовної. Ще — від самотності. Мало не божеволіє. І раптом згадує розповідь колеги про нову дівчину, що працює в раймазі. Для Терехівки кожна нова людина — подія неабиякої ваги. А тим більше для геніальної особистості, що між людей задихається від безлюддя. Одразу вулкан думок, мрій, планів. Але він відстрочує радість зустрічі, побоюється розчарування, смакує своє нове відчуття... Ідучи вулицями Терехівки, пробує вгамувати спрагу ситром місцевого виробництва, але випльовує, бо ситро теж відгонить трутизною, вода гнила. Іде в парк, сірий, ви-цвілий, наче сухотний, знову думає про дівчину. У парку трудящі культурно відпочивають: Ігри, атракціони, лотереї. Одинак (точніше — Іван Загатний, новела автобіографічна, колись у Терехівці з ним стався такий випадок.— М. Г.) покладає і тут не поступитися натовпу, продемонструвати, як легко бути посередністю; бере участь у грі, але все виявляється набагато важчим, ніж бачилося збоку. Натовп регочеться з його невдачі... Нарешті Загатний завойовує приз — чималий пакунок, починає гарячкова розгортати його, обгортці немає краю, нарешті останній шмат паперу — і все, порожнеча. Загатний нічого не виграв, самий жмут старих газет, а натовп помирає зо сміху; Загатний іде в раймаг; але й там його чекає розчарування, з нього покепкували; дівчина, про яку так багато думає і мріє, — звичайнісінький манекен. Загатний лишає Терехівку й бреде в поля, назустріч сонцю, що заходить...

На цім обриваються усі варіанти новели-притчі. Далі цього малюнка Іван Кирйлович не зумів ступити. Та й куди ступати? Який би сюжетний хід не вигадав Загатний, геній не має куди вернутися, окрім Терехі'вки, нашої чи якоїсь іншої, що різниться лише назвою. Геній знову залежить від людського табуна, маси. І знову мусить шукати відображення в очах посередностей, хоче того чи ні. Був, правда, один сюжетний хід: змалювати героя якоюсь надлюдиною, богом. Він міг піднятися на крилах до зір і звідти зневажливо зиркати на далеку ницу Терехівку. Спершу воно так і мало бути. Але ж справді, який редактор пропустить таку безнадійну нісенітницю в наш атеїстичний вік? Розрахунки ж Івана Кириловича грунтувалися на тому, що новела обов'язково буде видрукувана. Інакше що й кому в Терехівці він доведе?

Все ж, міркую собі, новелу можна було дописати. І дуже просто. Ще хтось із класиків казав, що геніальність у простоті. Якби Загатний, точніше герой Загатного, пірнув у вир терехівського життя, ближче до людей став — і жодних проблем. Якщо тобі щось не подобається в Терехівці, допоможи керівництву зробити її кращою, а не займайся голим критиканством, яке не буде на користь ні Терехівці, ні тобі самому. Хіба не правду мовлю? А сил докласти є де! Тут тобі й активна допомога керівним організаціям, і громадські комісії усілякі, і рейди, і на зборах можеш виступити, думку свою сказати, цінне щось запропонувати, і ти ж, нарешті, журналіст, гостра зброя в руках. Було б лише бажання робити Терехівку кращою — який безмежний простір для ініціативи, дерзань!

Ось чому я не звинувачую Терехівку, що людство не ощасливлене геніальною новелою. Я звинувачую Загатного.

Іван продирчав кривулястими вуличками Терехівки й виїхав на трасу. Асфальт усе ще дихав спечним днем, але в груди плескав прохолодний запашний вітер з поля. Села швидко лишалися десь збоку, за люпинищами та скиртами. Справжній рух — рух без мети. Дорога була порожня. Скермував на середину траси, ввімкнув четверту. Верби сахнулись врозтіч, спершу лінькувато, далі стрімкіше, полохливіше. І вже мерехтіли на тлі буйно-рожевого заходу сірими тінями. Тепер вітер падав з сутінкового неба тугими шарами, з хрипким свистом умирав під колесами. Загатний все шарпав на себе ручку газу, рух полонив його, хотілося мчати ще швидше, наздоганяти неіснуюче — хотілося забуття.

І забуття приходило — стрілка спідометра на блимаючім кружальці перехилилась за сто, тепер уже не було ні вечора, ні асфальту, була тільки сутінкова прірва, в яку падав Іван Загатний.

 

Сп'янілий від польоту, Іван трохи вгамував мотоцикл, підвів голову й вже не спускав очей з мерехтіння верб, прагнучи ще глибше, яскравіше відчути свій рух у просторі. За вербами крутилися поля, цятковані скиртами й темно-коричневими латками гречки. Там гусло смеркання, таємниче та звабне. Зненацька, вихопившись на пагорб і знову пірнувши в долину, Іван здригнувся від дивовижного, майже фантастичного видіння. Все ще газуючи, він жадливо пестував у пам'яті малюнок: крихітне озерце у вибалку, серед тьмяно-золотої стерні, а в озерці білі-білі птахи на довгих ногах, непорушні, урочисті, ніби висічені з коштовного каменю. Здавалось, йому на хвилю відкрився інший світ, що існує над ненависними терехівцями і буденністю. Світ; що його бачать лише вибрані. А може, все це сниться — і шалений рух, і озеро, і обриси білих птахів у степу? — подумав, різко гальмуючи та розвертаючись.

Лишив мотоцикла на узбіччі дороги, під вербами. Сторожко, тамуючи віддих, пішов у степ. Поля дрімали, сповиті сизими тінями. За пагорбом, просто зоряного неба, блакитніло люстерко озера, і багато білих-білих птахів мовчазно стояли навколо. Не тямлячи себе від щастя, Іван побіг до озера, готовий впасти серед поля на коліна й молитись у солодкім екстазнім забутті — степові, тиші, зоряній вишині і птаству, кожній живій істоті й кожній піщинці на землі. Потривожені лелеки видобули з-під крил по другій нозі, кинулися врозтіч, з розгону піднялися вгору, в малахітове небо, й понеслись рожевими тінями над Івановою головою, мало не торкаючись його пружними крилами.

Раптом думка, холодна й гостра, мов лезо ножа, пройняла всю святість хвилини: «І все одно Я щасливіший за них, бо глибоко відчуваю світ, так глибоко, як ніхто з них ніколи не відчує...» -

Загатний упав на стерню й заплакав з пекучого жалю до себе...

1967—1968

 

 

Сторінка 21 з 21 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 > У кінець >>

Пошук на сайті: